F. W

Коли ти поминеш мене
в краю чужім, хоча нівроку
слова ці вимисел, а не
завбачення, про віщо оку

у всеозброєнні сльози
вони не повістять, ні дати
їх витончена волосінь
не в змозі вивудити, най ти

за тридев’ять земель і за
морями, в формі епілогу
(хоча, нагадую, сльоза
і без минулого, потроху

все зменшує), але мене
ти поминеш тамтого Літа,
ще Божого, й зітхнеш, – о, не
зітхай! – обвівши сумовито

ті кількости морів, полів,
між нас – і не убачиш чинні
з літами речі: товп нулів
і їх очільниці.
В гордині

твоїй чи сліпоті моїй
річ, або тім, що ні до чого
не зобов’яже це, та їй-
же, й дякуючи Богу,

на боргову бодай пеню
за те, що боронив погано
від гірших бід, обороню
тебе від зайвого зітхання.

Майбутнє має форму тьми
і супокою в ній нічного.
В майбутньому, якого ми
не знаємо, щодо якого,

собі, принаймні у однім
я в стані з’ясувати дещо:
що стріч з самотою у нім
нам доста випаде і те, що

воно уже настало – рев
метілі, здаленілі зойки з
глухої сутолоки мрев
тому незаперечний доказ –

в майбутнім – і не у простій
розраді річ, а гойній силі –
отак бо віщий голос мій!
зворушити уяву в стилі

слів Шахрезади; поготів
чи позаяк, цілющий скорше
посмертний жах, а не тамті
мотиви смертного, – дозволь же

осичин лепетом журних
і зичити тобі утіх; та
щоб тіні у снігу круг них
звитяги славили Евкліда.

***

Коли зітхнеться по мені,
дня, місяця од Божа Літа
якогось бо, на чужині,
за тридев’ять земель – а вийде

не менше двадцяти осьми
можливостей – озброюй вічі
вологи краплею, візьми
ще аркуш, і пером щовище

сторчма в нім перпендикуляр
постав, сподіванці в підпірку
й помогу, буцім той кресляр,
між точок двох: як під копірку

маліємо ми, чи й цілком
зникомі, а папір – спонука
триматись поблизу обом,
хоч точками; отож, розлука

і є межею по прямій,
і, самовіддані, як пара
коханців – погляд твій і мій –
крутизні перпендикуляра

послідують у горній схрон
з надією на порятунок
висот і ломотою скронь;
то що це є, як не трикутник?

Огляньмо і фігуру ту,
яка незлецьки в часі онім
нас понукала б у поту
скидатися не раз холоднім,

найти потилицею кран
опаленому злістю глузду;
і стачило б її старань,
коли не стерти віч полуду

із ревнощів, прикмет, комет,
порч, приворотної хороби
– то перейнятись на предмет
її трикутної подоби.

Всьому своя пора і ґрунт –
а тиснява і сліпуватість
обіймів – ліпші з запорук
розлук тривалих; обійнятись

воліли й покладались ми
самі на простір чи не надто
лопатками та ліктями,
за що сторицею й розплата

за зраду нам; візьми перо
і чистий аркуш – для промоцій
простертого, проймися про-
порційністю – а ми у змозі й

весь простір уявити, геж,
і уселенськість місць, належних
Творцеві: не сторожі веж
захмарних, то страстей у вежах

захмарних – уяви собі
оту пропорцію прямою,
між нами лежма, далебі,
і, мапу буцім, для розвою

подробиць сутнісних, розміть
сей аркуш, умістити перш ніж
урешті все – і зрозуміть

любови від життя залежність.

Отож, нехай прямої довж
відома нам, а нам відома
її тотожність скріпам лож
подружніх, і зіяє пройма

на місці стріч проникних віч
од недолугого маневру
між крайнощів(об чім і річ),
то перпендикуляр, по центру

сторчма постаючи, й трима
два погляди і, прямовисна
з підстав ґрунтовних, обома
здіймається його вершина

озонних не заради дір,
і хай обом снаги не стачить
на більше; але кожен взір,
заціплий на вершині – катет.

Прожекторів так промінці,
проникні у недружній хаос
захмарний поночі – і ціль
найдуть, і раді перетятись;

ба, ціль їх – не мішень стрільця
несхибного, – але бездонне
свічадо неба, де лиця
нездалі бачити дне óдне

не кажуть; і кого, як не
мене, теж катета, окрему
тобі довести надихне
з оказією теорему,

обернену прямій, і де
доведене наводить ляку
гірш пугала, і жах веде
забаглого притулку в закут.

Це те, що нам обом дано.
Надовго. Назавжди. Завважу
незримі, а усе одно
матерії. Зразки пейзажу

місцини для нестрічі. Звід
захмарний. У відлюдних нішах
гостинний закапелок. Вид
кутів, тим ліпших, що глухіших,

принаймні, тим, що зусебіч
нас не заскочать там. А решта
є власність неподільна віч:
верх власності для їх предмета.

З роками, бо далеко до
безсмертя нам і до едемів,
ми вимостимо там гніздо
і в нього порівну складемо

скарби самітників, сміття
неоговореного тощо
у закутах подовж життя;
і рано, або пізно, точка

оговтається й піде в ріст,
заматеріє відкорінно,
в ній зоряних набуде рис
світ внутрішній, який хмарина

не застує, бо сам Евклід
дає обом, імлою любим,
і третій кут заздалегідь;
це, буцім, і скріпляють шлюбом.

Такий нам випадає триб.
Надовго. Назавжди. До гробу.
Незримим навіч. То згори
є око, пильне на поробу

невидиму: і день, і ніч,
від Заходу по Схід, при повні
зникомі – ока умлівіч
усевидющого не годні

уникнути. І кільки б яв
пітьми не ув’язнила скопом,
візьми його тепер і встав
своїм новітнім гороскопом,

докіль те око в темноті
не дочуває слів. Розлука
є сума тріїці кутів,
а нею викликана мука

походить з потягу множин
до злук; і їх взаємна мога
сильніша инших форм тяжінь.
І поготів – потуг земного.

***

Схоластика, ти кажеш. Так,
дітвацька забавка із горем
ним невстидимих неборак
у сховки. І зоря над морем –

що є вона, як не (дозволь
додати, щоб зарозумілим
не видавався стиль) мозоль,
натерта просторові світлом?

Схоластика. Бог її зна.
Можливо. Ліпше догодити
у відповідь. І де вона,
межа схоластики в сім світі?

Бог віда. Ідучи до сну,
я бачу за вікном кончину
зими, що застує весну:
це ніч відраює причину

від висліду. Не визнають
квадрати, дати, оковиди
твою долоню, чи мою,
до скронь притиснуту...
Коли ти

невільно поминеш мене,
згукнуться мимоволі згадкам
і височіні, де майне
деінде, там, над Скагераком,

у инших колі, чи сама,
блукава, мерехтлива ледве
зоря, якої вже нема.
У тім і поляга мистецтво

любови, та й життя, утім,
у відчутті речей підспудних,
що в місці виявить пустім
скарби, потвор, дівочогрудих

крилатих левів, пасадобль
божків безмірної могуті,
провісників орлиних доль.
Подумай, кількимога суті

творінь простіш – і поготів,
чим витинати оторочки
природній оболонці див –
дійти у просторіні точки!

Ткни пальцем уві млу – най будь-
куди. Куди волієш ткнути.
Не те, що є у ньому, суть
життя, а те, що мусить бути.

Ткни пальцем у пітьму вгорі,
де висотою мусять ноти
не поступатися зорі;
а як її нема – довготи,

мазків зайовзаність незлу
звиняй, немов тетер убозтву:
над токовищами розлук
намогу звиситися мозку.
-----------------------------








-----------------------------

Иосиф Бродский

Пенье без музыки
F. W.

Когда ты вспомнишь обо мне
в краю чужом – хоть эта фраза
всего лишь вымысел, а не
пророчество, о чем для глаза,

вооруженного слезой,
не может быть и речи: даты
из омута такой лесой
не вытащишь – итак, когда ты

за тридевять земель и за
морями, в форме эпилога
(хоть повторяю, что слеза,
за исключением былого,

все уменьшает) обо мне
вспомянешь все-таки в то Лето
Господне и вздохнешь – О не
вздыхай! – обозревая это

количество морей, полей,
разбросанных меж нами, ты не
заметишь, что толпу нулей
возглавила сама.
В гордыне

твоей иль в слепоте моей
все дело, или в том, что рано
об этом говорить, но ей-
же Богу, мне сегодня странно,

что, будучи кругом в долгу,
поскольку ограждал так плохо
тебя от худших бед, могу
от этого избавить вздоха.

Грядущее – есть форма тьмы,
сравнимая с ночным покоем.
В том будущем, о коем мы
не знаем ничего, о коем,

по крайности, сказать одно
сейчас я в состоянье точно:
что порознь нам суждено
с тобой в нем пребывать, и то, что

оно уже настало – рев
метели, превращенье крика
в глухое толковище слов
есть первая его улика –

в том будущем есть нечто, вещь,
способная утешить или
– настолько-то мой голос вещ! –
занять воображенье в стиле

рассказов Шахразады, с той
лишь разницей, что это больше
посмертный, чем весьма простой
страх смерти у нее – позволь же

сейчас, на языке родных
осин, тебя утешить; и да
пусть тени на снегу от них
толпятся как триумф Эвклида.

* * *

Когда ты вспомнишь обо мне,
дня, месяца, Господня Лета
такого-то, в чужой стране,
за тридевять земель – а это

гласит о двадцати восьми
возможностях – и каплей влаги
зрачок вооружишь, возьми
перо и чистый лист бумаги

и перпендикуляр стоймя
восставь, как небесам опору,
меж нашими с тобой двумя
– да, точками: ведь мы в ту пору

уменьшимся и там, Бог весть,
невидимые друг для друга,
почтем еще с тобой за честь
слыть точками. Итак, разлука

есть проведение прямой,
и жаждущая встречи пара
любовников – твой взгляд и мой –
к вершине перпендикуляра

поднимется, не отыскав
убежища, помимо горних
высот, до ломоты в висках;
и это ли не треугольник?

Рассмотрим же фигуру ту,
которая в другую пору
заставила бы нас в поту
холодном пробуждаться, полу-

безумных лезть под кран, дабы
рассудок не спалила злоба;
и если от такой судьбы
избавлены мы были оба –

от ревности, примет, комет,
от приворотов, порч, снадобья
– то, видимо, лишь на предмет
черчения его подобья.

Рассмотрим же. Всему свой срок,
поскольку теснота, незрячесть
объятия – сама залог
незримости в разлуке – прячась

друг в друге, мы скрывались от
пространства, положив границей
ему свои лопатки, – вот
оно и воздает сторицей

предательству; возьми перо
и чистую бумагу – символ
пространства – и, представив про-
пропорцию – а нам по силам

представить все пространство: наш
мир все же ограничен властью
Творца: пусть не наличьем страж
заоблачных, так чьей-то страстью

заоблачной – представь же ту
пропорцию прямой, лежащей
меж нами – ко всему листу
и, карту подстелив для вящей

подробности, разбей чертеж
на градусы, и в сетку втисни
длину ее – и ты найдешь

зависимость любви от жизни.

Итак, пускай длина черты
известна нам, а нам известно,
что это -- как бы вид четы,
пределов тех, верней, где места

свиданья лишена она,
и ежели сия оценка
верна (она, увы, верна),
то перпендикуляр, из центра

восставленный, есть сумма сих
пронзительных двух взглядов; и на
основе этой силы их
находится его вершина

в пределах стратосферы – вряд
ли суммы наших взглядов хватит
на большее; а каждый взгляд,
к вершине обращенный, – катет.

Так двух прожекторов лучи,
исследуя враждебный хаос,
находят свою цель в ночи,
за облаком пересекаясь;

но цель их – не мишень солдат:
она для них – сама услуга,
как зеркало, куда глядят
не смеющие друг на друга

взглянуть; итак, кому ж, как не
мне, катету, незриму, нему,
доказывать тебе вполне
обыденную теорему

обратную, где, муча глаз
доказанных обильем пугал,
жизнь требует найти от нас
то, чем располагаем: угол.

Вот то, что нам с тобой дано.
Надолго. Навсегда. И даже
пускай в неощутимой, но
в материи. Почти в пейзаже.

Вот место нашей встречи. Грот
заоблачный. Беседка в тучах.
Приют гостеприимный. Род
угла; притом, один из лучших

хотя бы уже тем, что нас
никто там не застигнет. Это
лишь наших достоянье глаз,
верх собственности для предмета.

За годы, ибо негде до --
до смерти нам встречаться боле,
мы это обживем гнездо,
таща туда по равной доле

скарб мыслей одиноких, хлам
невысказанных слов – все то, что
мы скопим по своим углам;
и рано или поздно – точка.

указанная обретет
почти материальный облик,
достоинство звезды и тот
свет внутренний, который облак

не застит – ибо сам Эвклид
при сумме двух углов и мрака
вокруг еще один сулит;
и это как бы форма брака.

Вот то, что нам с тобой дано.
Надолго. Навсегда. До гроба.
Невидимым друг другу. Но
оттуда обозримы оба

так будем и в ночи и днем,
от Запада и до Востока,
что мы, в конце концов, начнем
от этого зависеть ока

всевидящего. Как бы явь
на тьму ни налагала арест,
возьми его сейчас и вставь
в свой новый гороскоп, покамест

всевидящее око слов
не стало разбирать. Разлука
есть сумма наших трех углов,
а вызванная ею мука

есть форма тяготенья их
друг к другу; и она намного
сильней подобных форм других.
Уж точно, что сильней земного.

* * *

Схоластика, ты скажешь. Да,
схоластика и в прятки с горем
лишенная примет стыда
игра. Но и звезда над морем –

что есть она как не (позволь
так молвить, чтоб высокий в этом
штиль не узрела ты) мозоль,
натертая в пространстве светом?

Схоластика. Почти. Бог весть.
Возможно. Усмотри в ответе
согласие. А что не есть
схоластика на этом свете?

Бог ведает. Клонясь ко сну,
я вижу за окном кончину
зимы; и не найти весну:
ночь хочет удержать причину

от следствия. В моем мозгу
какие-то квадраты, даты,
твоя или моя к виску
прижатая ладонь...
Когда ты

однажды вспомнишь обо мне,
окутанную, вспомни, мраком,
висящую вверху, вовне,
там где-нибудь, над Скагерраком,

в компании других планет,
мерцающую слабо, тускло,
звезду, которой, в общем, нет.
Но в том и состоит искусство

любви, вернее, жизни – в том,
чтоб видеть, чего нет в природе,
и в месте прозревать пустом
сокровища, чудовищ – вроде

крылатых женогрудых львов,
божков невероятной мощи,
вещающих судьбу орлов.
Подумай же, насколько проще

творения подобных тел,
плетения их оболочки
и прочих кропотливых дел –
вселение в пространство точки!

Ткни пальцем в темноту. Невесть
куда. Куда укажет ноготь.
Не в том суть жизни, что в ней есть,
но в вере в то, что в ней должно быть.

Ткни пальцем в темноту – туда,
где в качестве высокой ноты
должна была бы быть звезда;
и, если нет ее, длинноты,

затасканных сравнений лоск
прости: как запоздалый кочет,
униженный разлукой мозг
возвыситься невольно хочет.



«1970»