Сатир, лишивши бронзовий струмок,
стискає канделябр на шість свічок,
як річ, належну одному йому.
Але, як непомильний каже опис,
він сам йому належить. Позаяк,
належність обоюдна річ, бідак
не виняток у описі. Тому
в його мошонці зеленіє окис.

Метка уява виокремить яв.
Було таке: долав і він уплав
потік, в чиєму дзеркалі давно
шістьма гілками шумували зела.
Обняв був стовбур, коренем, гляди,
в землі. З гладіні водної сліди
змивав потік. Просвічувало дно.
І відкись щебетала Філомела.

Тривай тоді усе це зайвий миг,
сатир і самоту пізнати б міг,
і непотрібність ручаям, землі;
ба, неміч одоліла мисль ослаблу.
Темніло. А імлі кутів у лад,
"Не вмер" – не угавав дует свічад.
Посвітач опинився на столі,
як вилитий – в довершеність ансамблю.

По тому як – й оточення нове.
До фотографій бронзових здавен
сатир глухий. Здолавши Рубікон,
від пейсів він твердий до геніталій.
Тим і бере мистецтво, вочевидь,
що не лукавить – виключно яснить,
оскільки головний його закон,
достоту, в незалежности деталей.

Палімо ж свічі. Годі балачок,
шкода чи ні на темряву свічок.
І ким хто володає – годі кпин,
хоча гримаси і зловісні, врешті.
Не я тебе, красуне, обійму.
І докір слізний твій – казна кому;
оскільки заливає стеарин
не спогади за річ, а суто речі.






---------------------------------

И. Бродский

Подсвечник

Сатир, покинув бронзовый ручей,
сжимает канделябр на шесть свечей,
как вещь, принадлежащую ему.
Но, как сурово утверждает опись,
он сам принадлежит ему. Увы,
все виды обладанья таковы.
Сатир -- не исключенье. Посему
в его мошонке зеленеет окись.

Фантазия подчеркивает явь.
А было так: он перебрался вплавь
через поток, в чьем зеркале давно
шестью ветвями дерево шумело.
Он обнял ствол. Но ствол принадлежал
земле. А за спиной уничтожал
следы поток. Просвечивало дно.
И где-то щебетала Филомела.

Еще один продлись все это миг,
сатир бы одиночество постиг,
ручьям свою ненужность и земле;
но в то мгновенье мысль его ослабла.
Стемнело. Но из каждого угла
"Не умер" повторяли зеркала.
Подсвечник воцарился на столе,
пленяя завершенностью ансамбля.

Нас ждет не смерть, а новая среда.
От фотографий бронзовых вреда
сатиру нет. Шагнув за Рубикон,
он затвердел от пейс до гениталий.
Наверно, тем искусство и берет,
что только уточняет, а не врет,
поскольку основной его закон,
бесспорно, независимость деталей.

Зажжем же свечи. Полно говорить,
что нужно чей-то сумрак озарить.
Никто из нас другим не властелин,
хотя поползновения зловещи.
Не мне тебя, красавица, обнять.
И не тебе в слезах меня пенять;
поскольку заливает стеарин
не мысли о вещах, но сами вещи.
(1968)