Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Зачерпну відром водиці
І нестерпну спрагу прожену, -
Обмочивши трохи вуса,
Сам вдоволено нап'юся,
Потім дам напитися коню.
Після довгої дороги,
Хай спочине прудконогий
Разом росли, разом грались. Не було такого,
Щоби вони розсварились. Отак виростали.
А, коли уже дівчата на виданні стали,
То в одної з‘явивсь хлопець високий та гарний.
Друга його захотіла перейняти - марно.
В
Далі – на Ель Монті Ліжен стадіон
Підібрати визгу, о божественна
Тирить ковпаки, убитая у хлам
Пухлі дайси, бонґи, вперті в зад
Човен любови, готовий до атаки
Волошковий я сплітала віночок.
Хай поплине, хай поплине
рікою,
Хочу бути в Україні
з тобою...
Де ти милий, знати хочу -
Де потонув у глибині
Пекельних дум, листів осінніх,
Кошмарів, наче буруни.
У цьому ліжку народились
Прозріння, сумніви й жахи.
Руно постане, ніби диво
цьогоріч
пишу вірша про це
і взагалі віршую
останній раз
я вийшов просто в ніч
казала ти усе
між нами по феншую
І краще пізнали життя, -
Розбуджує тишу загуслу
Сирени тривожне виття.
Розколюють темряву ночі
Яскраві розриви ракет,
І никнуть у тьмі неохоче,
Як смуги хвостатих комет.
комах виводить -
Одарка.
Не працює телефон.
Уявляєте якби клямку
зі мною відкупорити
З дерев старих, які вклонились літу.
Коли ж я встиг навіки загубити
Кохання чарівне, світловолосе?
Давно немає бджіл, і зникли оси.
Життя не можна заново прожити!
Нема, кому зібрати абрикоси
В хутунах вітру смуток проганяв,
Солодку млість і полохливу лінь
В німе ніщо завзято проводжав.
Можливо й треба, щоб часу пісок
Життя земне перетирав на пил —
Не заїдати ж медом огірок
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію,
і перше проміння пливе крізь мережену віть.
Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.
Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
чутливість
чуттєвість
квіти жіночі
з пелюстками
тремкими
що відбувається
зрозуміло авжеж-бо
“Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?”
“Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?”
“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топит
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Посвітач
стискає канделябр на шість свічок,
як річ, належну одному йому.
Але, як непомильний каже опис,
він сам йому належить. Позаяк,
належність обоюдна річ, бідак
не виняток у описі. Тому
в його мошонці зеленіє окис.
Метка уява виокремить яв.
Було таке: долав і він уплав
потік, в чиєму дзеркалі давно
шістьма гілками шумували зела.
Обняв був стовбур, вдячний за труди
землі. За спиною сліди
змивав потік. Просвічувало дно.
І відкись щебетала Філомела.
Тривай тоді усе це зайвий миг,
сатир і самоту пізнати б міг,
і непотрібність ручаям, землі;
ба, неміч одоліла мисль ослаблу.
Темніло. А імлі кутів у лад,
"Не вмер" – не угавав дует свічад.
Посвітач опинився на столі,
як вилитий – в довершеність ансамблю.
По тому як – й оточення нове.
До фотографій бронзових здавен
сатир глухий. Здолавши Рубікон,
від пейсів він твердий до геніталій.
Тим і бере мистецтво, вочевидь,
що не лукавить – виключно яснить,
оскільки головний його закон,
достоту, в незалежности деталей.
Палімо ж свічі. Годі балачок,
шкода чи ні на темряву свічок.
І ким хто володає – годі кпин,
хоча гримаси і зловісні, врешті.
Не я тебе, красуне, обійму.
І докір слізний твій – казна кому;
оскільки заливає стеарин
не спогади за річ, а суто речі.
---------------------------------
И. Бродский
Подсвечник
Сатир, покинув бронзовый ручей,
сжимает канделябр на шесть свечей,
как вещь, принадлежащую ему.
Но, как сурово утверждает опись,
он сам принадлежит ему. Увы,
все виды обладанья таковы.
Сатир -- не исключенье. Посему
в его мошонке зеленеет окись.
Фантазия подчеркивает явь.
А было так: он перебрался вплавь
через поток, в чьем зеркале давно
шестью ветвями дерево шумело.
Он обнял ствол. Но ствол принадлежал
земле. А за спиной уничтожал
следы поток. Просвечивало дно.
И где-то щебетала Филомела.
Еще один продлись все это миг,
сатир бы одиночество постиг,
ручьям свою ненужность и земле;
но в то мгновенье мысль его ослабла.
Стемнело. Но из каждого угла
"Не умер" повторяли зеркала.
Подсвечник воцарился на столе,
пленяя завершенностью ансамбля.
Нас ждет не смерть, а новая среда.
От фотографий бронзовых вреда
сатиру нет. Шагнув за Рубикон,
он затвердел от пейс до гениталий.
Наверно, тем искусство и берет,
что только уточняет, а не врет,
поскольку основной его закон,
бесспорно, независимость деталей.
Зажжем же свечи. Полно говорить,
что нужно чей-то сумрак озарить.
Никто из нас другим не властелин,
хотя поползновения зловещи.
Не мне тебя, красавица, обнять.
И не тебе в слезах меня пенять;
поскольку заливает стеарин
не мысли о вещах, но сами вещи.
(1968)
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Співи без музики"
