Додому я їду, на кожній зупинці
на крок наближаюсь до райських воріт,
де в’ється лоза в небеса по драбинці,
Немов материнських очей малахіт.

Захмарило далеч... Старенька маршрутка
таки не впізнала, змінилась, ще б пак.
За мокрим вікном килимком незабудки,
на ситечку поля красується мак.

Будинки сучасні, біленькі хатини
обабіч дороги в мережці садів.
Хоч всотуй безмежно красу їх донині,
тріпоче розрада на розі вітрів.

За лісом ріка - таємниця дитяча,
де м’ячик Тетянки ще й досі пливе.
Пливеш - не потонеш... Я більше не плачу,
пульсує у скронях повітря живе.

Нарешті кінцева, розчулення миті,
ще без парасолі, хоч літо дощить.
А райські ворота на засув закриті,
ніхто не озветься, лиш явір шумить.

Заходжу до хати, там пустка, неначе
ніхто тут ніколи-ніколи не жив.
О мамо! О тату! Тримаюсь... Не плачу...
То скрапує дощ із черешень і слив.

Плетуся на цвинтар, душа посивіла.
Промчалися чвалом літа вороні.
В старечій долонці смородина спіла.
Як Бог дасть - приїду, або може й ні...

2018р.