Коли ти пишеш вірші здається ти легшаєш
Нібито вбираєшся в пір'я вивільняєшся з тіла й серце може злетіти саме по собі
Ніби ти у червоному німбі Будди або той
Хто дарує вино та рибу ходить по воді
Ніби можеш зігріти всесвіт чи остудити з груба нахрапом руську піч
Проте – розтає ніч – ти прокидаєшся умиваєшся постаєш з мертвих вариш каву одягаєш носочки
Стаєш прозаїком буденних клопотів рабом побуту клопом з натовпу
Точкою незворотності
Увечері мовчки падаєш – таки життя дає під дих кричить – на тобі!
По голу – за цих і за тих! Голову бережи – духовна недуго доросла жінко
Згинаєшся дугою захищаючи печінку та інші органи свого божественого тіла
Робишся важкою як місія Робокопа Ескалібур або Нечиста Сила – такою
Наче погляд Горнони Медузи пояс волонтера з ІДІЛу
Волочиш крила
Та як би хто не хотів як би ти не хотіла як би я не хотіла – минає все –
Нікому немає до нас діла –
У Бога інші плани та варіанти розвитку дії
А все що умієш ти — писати вірші власної безнадії
Песимістичні опуси про соціо паті соціопатів
Про психопата у колі психопатів
Духовних кастратів в прострації псевдоелекторат Прокуратора й
Сучасні офіційні варіанти давнього палкого обряду саті
Уколи від представників іншої школи іншої віри іншої статі
Про школоту із вулиць та касту що в мармеладі довічно
Гейби засуджені на двадцять пожиттєвих строків суворого едему
Це все що умієш ти – більше
Немає тем –
Вічність закрито на вході
Там табличка «Не відкривати – уб’є!»
Наші життя – твоє моє – пролонгований МММ від одного хитросплетеного Мавроді
Якому частина вкладників вірить – частина ж заперечує що він є

Коли ти пишеш вірші дівчинко
Ти даруєш волю душі розв’язуєш шворочки послаблюєш ринговочку виймаєш ножа
Й – вона дихає вільно у ці хвилини рукописання
Твоя остання акція безумного вкладника –
Твій персональний Кальцифер –
Твій головний заряд –
Твоя душа
Коли ти пишеш дівчинко свої вірші – цей світ точно не стає гіршим
Я видаю тобі ліцензію на довбання дзьобом ядра даю сервітут на фонтануючий буцім Стрибаюча Відьма літературний гейзер –
Пиши майкО!
Сяй яскравіше врешті хто як не ти світ сколихне червоним німбом Будди
Вибухнеш – розбуди мене хочу побути зрячою у цю мить стоокою
Роздивитися як ти покинеш остогидлу окію
Ступиш упевнено в Зимове Коло ховаючи сяйво сором’язливо
На шість мідних зірок застебнувши свій темно-синій блейзер
Гейшо моєї самотності Alter ego α Ori....

Лист адресовано втомленим автором
Любій його Бетельгейзе