I
Троє пані поважні у кріслах, ревні
у в’язанні, славлячи муки хресні;
пансіон "Аккадеміа" зі усім
світом зовні пливе до Різдва, канікул,
телевізій; і клерк, непомильний в ліку,
обертає колесо літ і зим.

II
І трапля у свій номер на борт по трапу
чолов’яга, що гріє в кишені граппу,
цілковитий ніхто, одинак в плащі,
що утратив пам'ять, вітчизну, сина;
по горбу його плаче в лісах осина,
коли й чути деінде по нім плачі.

III
Передзвін венеційських церков, наразі
скалок посуду буцім з нагод, оказій
зайди. Бронзовий восьминіг
люстри в трельяжі, узятий рястом,
лиже просочений слізьми, святом,
снами брудними сирий барліг.

IV
Адріатики східним вітром до рана
канал добирає води, як ванна,
яхти гойдає, що люлі; фіш,
а не віл в узголів’ї стає на чатах
і пучини морської промінь зірчатих
шторі стачає, доки ти спиш.

V
Так і житимем, заллємо раз котрий
неживою водою з графина мокрий
пломінь граппи, ляща вжуємо і ми,
наситить і нас не по гусю-птиці
предок, а хордовий в стороні цій,
ночі сирої серед зими.

VI
До Різдва ні кульок, ні снігу в хвої
поморській од мапи берегової;
мушлю молюска лишивши дну,
хмурий з лиця, зі спини охвітніш,
Час помічає з-під хвиль опівніч
стрілку на вежі – її одну.

VII
Тонуче місто, де твердий розум
стає того оком умить вологим,
де сфінксу Півночі з Півдня брат,
учений грамоти лев крилатий,
книгу відклавши, не крикне "ратуй!",
не похлинувшись з сіянь свічад.

VIII
Гондолу б’є об зогнилі палі.
Звук хоронить слова чимдалі,
слух, державу таку собі,
де руки тягнуться хвойним лісом
зі дрібним, але хижим бісом –
в піннім инеї піднебінь.

IX
Схрестимо ж ліву, стромивши кігті
правиці, зігнутій в її лікті;
жест, зіставний зі всім, що гнув
молот об серп, – і як чорт Солосі,
сміло покажемо їх епосі
втілень у я́ві жахного сну.

X
Тіло в плащі обживає ирій,
де у Софії, Надії, Віри
і Любові грядуще і заступа
тут і тепер, що гірчить на дотик,
як уста на цілунки ебре і гойок,
ніби міста, де слідів стопа

XI
не полишає, як лоді – гладі
водній, де миті на циферблаті
стелються колією нулю –
не обридає слідом глибоким –
площам, немов «прощавай» широким,
вулицям, вужчим за звук «люблю».

XII
Шпилі, колони, різьба, ліпнина
арок, мостів і палаццо; видно:
усміх лева і не тьмянів
на незайманій вітром довкола стану,
вежі, незгинній, як злак без лану,
з поясом часу, а не ровів.

XIII
Ніч на Сан-Марко. Зайда зі м’ятим
лицем, у млі нерізнимим знятим
з безіменця обручкам, гризучи ні-
готь, угадує оковиди
того "нікуди", де уціліти
думці можна, зіниці – ні.

XIV
Там, за ніде, за його наділом,
чорним, ніяким, суцільно білим,
зір і доречний, і річ сама.
Може, і тіло. У темну пору
швидкістю світла є швидкість зору;
навіть як світла на те нема.

------------------------------

И. Бродский


Лагуна




І
Три старухи с вязаньем в глубоких креслах
толкуют в холле о муках крестных;
пансион «Аккадемиа» вместе со
всей Вселенной плывет к Рождеству под рокот
телевизора; сунув гроссбух под локоть,
клерк поворачивает колесо.

II
И восходит в свой номер на борт по трапу
постоялец, несущий в кармане граппу,
совершенный никто, человек в плаще,
потерявший память, отчизну, сына;
по горбу его плачет в лесах осина,
если кто-то плачет о нем вообще.

III
Венецийских церквей, как сервизов чайных,
слышен звон в коробке из-под случайных
жизней. Бронзовый осьминог
люстры в трельяже, заросшем ряской,
лижет набрякший слезами, лаской,
грязными снами сырой станок.

IV
Адриатика ночью восточным ветром
канал наполняет, как ванну, с верхом,
лодки качает, как люльки; фиш,
а не вол в изголовьи встает ночами,
и звезда морская в окне лучами
штору шевелит, покуда спишь.

V
Так и будем жить, заливая мертвой
водой стеклянной графина мокрый
пламень граппы, кромсая леща, а не
птицу-гуся, чтобы нас насытил
предок хордовый Твой, Спаситель,
зимней ночью в сырой стране.

VI
Рождество без снега, шаров и ели,
у моря, стесненного картой в теле;
створку моллюска пустив ко дну,
пряча лицо, но спиной пленяя,
Время выходит из волн, меняя
стрелку на башне — ее одну.

VII
Тонущий город, где твердый разум
внезапно становится мокрым глазом,
где сфинксов северных южный брат,
знающий грамоте лев крылатый,
книгу захлопнув, не крикнет «ратуй!»,
в плеске зеркал захлебнуться рад.

VIII
Гондолу бьет о гнилые сваи.
Звук отрицает себя, слова и
слух; а также державу ту,
где руки тянутся хвойным лесом
перед мелким, но хищным бесом
и слюну леденит во рту.

IX
Скрестим же с левой, вобравшей когти,
правую лапу, согнувши в локте;
жест получим, похожий на
молот в серпе, — и, как чорт Солохе,
храбро покажем его эпохе,
принявшей образ дурного сна.

X
Тело в плаще обживает сферы,
где у Софии, Надежды, Веры
и Любви нет грядущего, но всегда
есть настоящее, сколь бы горек
не был вкус поцелуев эбре и гоек,
и города, где стопа следа

XI
не оставляет — как челн на глади
водной, любое пространство сзади,
взятое в цифрах, сводя к нулю —
не оставляет следов глубоких
на площадях, как «прощай» широких,
в улицах узких, как звук «люблю».

XII
Шпили, колонны, резьба, лепнина
арок, мостов и дворцов; взгляни на —
верх: увидишь улыбку льва
на охваченной ветров, как платьем, башне,
несокрушимой, как злак вне пашни,
с поясом времени вместо рва.

XIII
Ночь на Сан-Марко. Прохожий с мятым
лицом, сравнимым во тьме со снятым
с безымянного пальца кольцом, грызя
ноготь, смотрит, объят покоем,
в то «никуда», задержаться в коем
мысли можно, зрачку — нельзя.

XIV
Там, за нигде, за его пределом
— черным, бесцветным, возможно, белым —
есть какая-то вещь, предмет.
Может быть, тело. В эпоху тренья
скорость света есть скорость зренья;
даже тогда, когда света нет.

1973