Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Невиліковний надважкий склероз.
Тобі ганебна смерть, якщо ти інший!
Народжуються з порожнечі вірші -
Чи захист від світанку, чи наркоз.
Здаля усі - біленькі та пухнасті,
Колючому шепочуть: "Не кричи..."
Її господар — 50-річний колишній вчитель історії, який завів Зіну після того, як втратив на війні родину та дім. Мавпочка стала його від
І суд Страшний, й зорю Полин,
Доживши в камері до страти,
Яку здійснить нестримний плин.
Так можна геть усе проспати,
Проживши в сні нове життя
І продираючись крізь ґрати,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Лагуна
Три старенькі у кріслах глибоких, ревні
до в’язання, славлячи муки хресні;
пансіон "Аккадеміа" зі усим
світом зовні пливе до Різдва, канікул,
телевізій; і клерк, непомильний в ліку,
обертає колесо літ і зим.
II
І трапля у свій номер на борт по трапу
чолов’яга, що гріє в кишені граппу,
цілковитий ніхто, одинак в плащі,
що утратив пам’ять, вітчизну, сина;
по горбу його плаче в лісах осина,
щойно инде лунають по нім плачі.
III
Венеційських церков, як сервізів чайних,
чути дзвін в коробці з-під безпорадних
марев. Бронзовий, восьминіг
люстри в трельяжі, узятий рястом,
лиже просочений слізьми, святом,
снами брудними сирий барліг.
IV
Адріатики вітром нічним до рана
канал добирає води, як ванна,
яхти гойдає, що люлі; фіш,
а не віл в узголів’ї стає на чатах,
і пучині стачає промінь зірчатих
тюль колихати, поки ти спиш.
V
Поживемо, заллємо в час добрий
неживою водою з графина мокрий
пломінь граппи, ляща вжуємо і ми,
наситить і нас, як ніяка птиця,
предок хордовий, дасть спастися
ночі сирої, серед зими.
VI
На Різдво без снігу, шарів і хвої,
в лабетах горожі берегової;
мушлю молюскову лишив дну,
хмурий з лиця, зі спини охвітніш,
Час посуває з-під хвиль опівніч
стрілку на вежі – її одну.
VII
Топнуче місто, де твердий розум
разом стає тобі мокрим оком,
де сфінксу Півночі з Півдня брат,
учений грамоти лев крилатий,
книгу відклавши, не крикне "ратуй!",
тонучи в сяєвах від свічад.
VIII
Гондолу б’є об зогнилі палі.
Звук заперечує у поталі
слух й державу серед боліт,
де руки тягнуться хвойним лісом,
любі дрібним, але хижим бісом
й пельки слиняві леденить.
IX
Ліву схрестімо, втягнувши кігті,
з правою, зігнутою у лікті;
жест, зіставний зі тим, що гнув
молот об серп, – і, як чорт – Солосі,
сміло покажемо це епосі
зі достобіса жахного сну.
X
Тіло в плащі обвика по мірі
кіл, де Софії, Надії, Вірі
і Любови майбутнє не наступа
після "тепер", хай у нім на посмак
гіркуваті цілунки ебре і гойок,
є і міста, де слідів стопа
XI
не полишає, як лоді – гладдю
вод, де просторінь позаду
скопом прирівнюються нулю –
не відбиваючись ані кроком
площам, зі їх "прощавай" широким,
вулицям, вужчим за звук "люблю".
XII
Шпилі, колони, різьба, ліпнина
арок, палаццо й мости; невинно
млі усміхнений лева зів
на охопленій вітром довкола стану
вежі, незгинній, як злак без лану,
з поясом часу, а не ровів.
XIII
Ніч на Сан-Марко. Заброда з м’ятим
лицем імлі не пеняє знятим
з безіменця кілечком, й гризучи ні-
готь, спокійний за краєвиди
того "нікуди", де уціліти
думці можна, зіниці – ні.
XIV
Там, за ніде, за його наділом,
чорним, ніяким, суцільно білим,
річ предметніш, аніж пітьма.
Може, і тіло. В буремну пору
швидкістю світла є швидкість зору;
навіть як світла на те нема.
------------------------------
И. Бродский
Лагуна
І
Три старухи с вязаньем в глубоких креслах
толкуют в холле о муках крестных;
пансион «Аккадемиа» вместе со
всей Вселенной плывет к Рождеству под рокот
телевизора; сунув гроссбух под локоть,
клерк поворачивает колесо.
II
И восходит в свой номер на борт по трапу
постоялец, несущий в кармане граппу,
совершенный никто, человек в плаще,
потерявший память, отчизну, сына;
по горбу его плачет в лесах осина,
если кто-то плачет о нем вообще.
III
Венецийских церквей, как сервизов чайных,
слышен звон в коробке из-под случайных
жизней. Бронзовый осьминог
люстры в трельяже, заросшем ряской,
лижет набрякший слезами, лаской,
грязными снами сырой станок.
IV
Адриатика ночью восточным ветром
канал наполняет, как ванну, с верхом,
лодки качает, как люльки; фиш,
а не вол в изголовьи встает ночами,
и звезда морская в окне лучами
штору шевелит, покуда спишь.
V
Так и будем жить, заливая мертвой
водой стеклянной графина мокрый
пламень граппы, кромсая леща, а не
птицу-гуся, чтобы нас насытил
предок хордовый Твой, Спаситель,
зимней ночью в сырой стране.
VI
Рождество без снега, шаров и ели,
у моря, стесненного картой в теле;
створку моллюска пустив ко дну,
пряча лицо, но спиной пленяя,
Время выходит из волн, меняя
стрелку на башне — ее одну.
VII
Тонущий город, где твердый разум
внезапно становится мокрым глазом,
где сфинксов северных южный брат,
знающий грамоте лев крылатый,
книгу захлопнув, не крикнет «ратуй!»,
в плеске зеркал захлебнуться рад.
VIII
Гондолу бьет о гнилые сваи.
Звук отрицает себя, слова и
слух; а также державу ту,
где руки тянутся хвойным лесом
перед мелким, но хищным бесом
и слюну леденит во рту.
IX
Скрестим же с левой, вобравшей когти,
правую лапу, согнувши в локте;
жест получим, похожий на
молот в серпе, — и, как чорт Солохе,
храбро покажем его эпохе,
принявшей образ дурного сна.
X
Тело в плаще обживает сферы,
где у Софии, Надежды, Веры
и Любви нет грядущего, но всегда
есть настоящее, сколь бы горек
не был вкус поцелуев эбре и гоек,
и города, где стопа следа
XI
не оставляет — как челн на глади
водной, любое пространство сзади,
взятое в цифрах, сводя к нулю —
не оставляет следов глубоких
на площадях, как «прощай» широких,
в улицах узких, как звук «люблю».
XII
Шпили, колонны, резьба, лепнина
арок, мостов и дворцов; взгляни на —
верх: увидишь улыбку льва
на охваченной ветров, как платьем, башне,
несокрушимой, как злак вне пашни,
с поясом времени вместо рва.
XIII
Ночь на Сан-Марко. Прохожий с мятым
лицом, сравнимым во тьме со снятым
с безымянного пальца кольцом, грызя
ноготь, смотрит, объят покоем,
в то «никуда», задержаться в коем
мысли можно, зрачку — нельзя.
XIV
Там, за нигде, за его пределом
— черным, бесцветным, возможно, белым —
есть какая-то вещь, предмет.
Может быть, тело. В эпоху тренья
скорость света есть скорость зренья;
даже тогда, когда света нет.
1973
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
