Десь на забутій
                орбітальній станції,
у невагомій синій самоті,
інопланетну
дудлю я субстанцію
десь градусів
                до вісімдесяти,
яка пече, немов
                протуберанцями,
зсередини земний мій організм,
а десь галактики
                тяжіння бранцями
у гіперпросторовий катаклізм
течуть повільно
                усіма зірками.
Й прострілений чорнющими дірками,
усесвіт наш всихає вже до дна.
І інопланетян нема вже з нами…
Й субстанції у пляшці вже нема…
А є лише пілот і космос п’яний,
що в дранті сидять
майже голяка,
яким самотина
                так ятрить рани,
що аж вібрують
зорі й ДНК!..
З них витікають
споминки струмками
в ніщо, але я ще живий, якщо
у мозку
                з пересохлими думками
на обрії подій
                дзюркоче, що
людина – самозахисту система
для космосу –
                який є бог, авжеж!
Та є для бога
                все ж одна проблема:
й людина – бог.
Комп’ютерних мереж.
Два бога разом – я і п’яний космос –
програм і доль сканують буревій,
бо головне,
                щоб пам’ять не усохлась
у суховії жахів і надій,
а крижані сонця давали раду
собі у катастрофі одинців…
Дивись:
                підпиті зорі снігопаду
вкривають гіперпростори дахів
і вогники проспекти обсідають,
і там, у місті хмарочосних призм,
крізь мерзлу шибку мене виглядає
коханої
чудовий катаклізм.

2018