«… Коли обірветься терпіння
Змайструю собі двері і вийду геть.»

(Василь Слапчук)

Хороші міцні двері,
Що не пускають до хати чужинців,
Що дозволяють піти нескінченною дорогою,
Що ставлять межу між схованкою спогадів
І полем, де росте важкими зернами хліб,
Завжди майструють з мертвого дерева:
Дерева, що бачило юрми прочан,
Збіговиська жебраків, ватаги дейнеків,
Постаті хліборобів, чимало гонорових баронів,
Волоцюг, солдат, королів, повій і калік
Бачило
Стільки людей і собак,
Що минали і йшли все під землю
(А куди ж іще?).
Саме з такого дерева
Витесують важкі двері,
Навішують їх на залізні петлі
(Фарбовані чорним),
Прибивають підкову,
Зачиняють важким сталевим замком,
Кидають ключ у криницю –
Глибоку, наче сто ночей і один вечір
Над вересовим торфовищем
І йдуть геть.
Туди, де поле волошкове, а кульбаби хмар білі,
Туди, де дороги сплітаються і розбігаються,
Туди, звідкіля не вертаються
Йдуть.

Майструю собі двері
(Хоч я не тесля)
Витесую, дихаю ароматом ясеневої стружки,
Беру до рук гострі масні цвяхи
(Хоч я не майстер),
Майструю…