Stanisław Lem
Nie wiem, czy ręka ślepca i czułek ślimaczy
Kiedy rzecz w sobie zamkną, czują tak, jak ja
Kiedy palce i pięść mą zaciskam, gdy znaczy
W niej istnienia spoistość nagły kształt, i trwa.

Nie wiem jakie atomów obroty i loty
Powrozami unerwień rozpędzają dzwon
Lany z gwiazd, lotu ptaków, żelaza, tęsknoty
I z wielkiego spokoju. Jestem jego sercem.

Не знаю, чи рука сліпця і щупальце равлика,
коли річ в собі стиснуть, відчувають так, як я,
коли пальці стискаю в кулак і коли набуває
несподіваної форми єдність буття, що триває.

Не знаю, які атомів оберти й лети
мотузками нервів змушують рухатись дзвін, відлитий
з металу, зірок, польоту птахів, туги
і великого спокою. Я – його серце.