Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
П'ю вино на морськiм бережку... Яков Баст переклад
П’ю вино на морськім бережку.
Поглядаю на захід, як втомлене сонце сідає…
Як багрянець небес, наче кров на застиглім сніжку,
Розтає… І ніколи прожитий цей день не вертає…
По пустельному пляжу
Вздовж моря босоніж іду.
І сліди на піску заливає вода нескінченна...
Ухиляюсь від хвилі, ступаю у піни орду,
Наче в пам’ятних кадрах безсмертного кліпу Дассена…
Проведу теплохід,
Що у мареві моря сяйне.
І вдихну з насолодою свіже цілюще повітря.
Цей виснажливий сум ненадовго покине мене,
Відлетить в небеса, де моргає вже зіронька світла…
Сіра сутінь
Опустить на місто серпанку вуаль.
Потім темрява все зачаклує, мов трепетну казку…
Не спинити нічим цей довічний земний ритуал…
І не можна пізнати, що вічність ховає під маску…
2019
Примітка: Оригінал вірша Яков Баст
Пить вино на морском берегу...
На вечерней заре
пить вино на морском берегу.
И смотреть на закат, как сдаётся уставшее солнце…
Как багровость небес, словно кровь на застывшем снегу,
исчезает…А день уходящий уже не вернётся…
По пустынному пляжу
вдоль моря пройти босиком,
оставляя следы на песке, накрываемым пеной…
От волны увернуться, спасаясь поспешно бегом,
словно в памятных кадрах из чудного клипа Дассена…
Проводить теплоход,
уходящий в незримую даль.
Полной грудью вздохнуть этой свежий целительный воздух.
На мгновенье покинет сосущая душу печаль,
уносясь в небеса, где на ночь зажигаются звёзды…
Серый сумрак
опустит на город сплошную вуаль.
А потом темнота загрунтует всё чёрною краской…
И нельзя задержать этот вечный земной ритуал…
И нельзя рассмотреть, что там вечность скрывает под маской…
2019
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)