коли змиришся із цими рядками, немов із залежністю
коли у клубі анонімних поетів зізнаєшся у своєму слові,
у бажанні палити цілі зграї слів і бути для них пожежником,
що не боїться ні висоти, ані кипіння крові

що тренуватиме слово до крові, не римуватиме слово з кров"ю,
думаючи про надумане, пишучи про небачене,
дістаючи зі свого вогню з обережністю та любов"ю,
з якими разом із презервативом ходять на перше побачення...

у бажанні зануритись по себе в себе і крізь себе себе пізнати
рекурсивно пройтись собою і розкласти себе на атоми,
стати простим і прозором, прикриваючись Арістотелем і Сократом,
першим морським піратом, меліоратором, домкратом...

зізнаєшся у тому, що рядки просто ниють в жилах,
і жили розбухають, немов у атлета після жиму,
що їх виверження приносить задоволення, це одержимість,
і ти займаєшся цим тоді, коли не бачить дружина

що це гірше за бухло, та сама печаль на ранок,
бо все, що ти врятував - то геть не прекрасні храми,
а звичайні такі будинки, з проблемами і речами,
коли зізнаєшся, бачиш - будинки твої піщані

і ти їх зі сміхом топчеш:
якого, скажи пишу я?
бо ти - той маленький хлопчик,
що теплим піском жонглює