Загублені у хаосі буття,
Розкидані кривавими шматками,-
Вони, нещасні, тягнуться кудись,
У темряві, мабуть, когось шукають...
Отак і ми, і темрява свята.
І навіть Небо втомлено зітхає,
Ця сонна втома душу обіймає,
Не хочу я бажати і палати,
Я хочу тиші, темряви святої !..
У Бозі я мов немовля щасливе.
Я бачу: в дивнім лоні Всесвіт виростає,
У ньому я росту, і він росте в мені,
І щастя більшого за це немає!
... Та раптом прокидаюсь... засинаю?
Народжуюсь? Вмираю? – я не знаю,
І знову бачу тіні, сонячні уламки...
Ми – очі Бога, очі бачать тіні,
Але очей, очей вони не бачать,
Тому й душа, знекровлена, так плаче,
І знову я – в кривавім лабіринті,
Оточений кривавими шматками...
... Над небом світанкова флейта грає,
Самотня зірка щось мені шепоче,
Чарівні звуки одне одного шукають...
Зустрів когось і обійняти хочу,
А він, наляканий, не дивлячись, тікає.
Я простягаю руки в порожнечу,
Цілую землю, що від мене вислизає,
Гукаю, та ніхто мене не чує,
Тягнусь до Неба, що від мене відвернулось...
... І раптом бачу: очі немовляти
Дивуються моєму божевіллю,
І знову в серці – тиха, ніжна радість.
Чому? Навіщо? – я боюсь питати.
Спитаю – і прокинусь в лабіринті.