Іду,
ледь стримуючи шал,
по влучно зламаній прямій,
яка окреслює квартал
моєю тінню, а у ній –
пітьма,
в якій сховавсь крутій,
що всі прямі усіх надій
зламав уранці крадькома.

Я вдень
цього не зрозумів.
Я хихотів у точці мрій,
у точці сходу нульовій,
в день ідучи, не як у бій
за сонце в висі голубій,
а як на свято гультяїв
у зоні штучно світловій.

Це штучне світло –
диво з див
для всіх окреслених дворів
кварталу, де будь-хто чужий –
а як сміхун, то й поготів! –
згасити сяйво може вмить,
перетворивши в хуторів
кавалки хмарочосів нить,
що вже шибками лиш горить.

І враз у вечоровій млі
ізникне почуття широт,
а семафори й ліхтарі
новий квартальний поворот
для вулиць вкажуть і вітрів.

Втім, не вітрів, а протягів,
які вертаються туди
в юрмі квартальних сміхунів,
де починаються сліди
моєї тіні, а з боків –
ізнов ні вулиць,
ні вогнів…

2019