Є люди - в них душа як тонка обгортка,
що проривається від найменшого дотику.
І чим голосніше - тим більше тріщин.
І чим сильніше - тим більше впадин.
Як крила в метелика, коли неслухняні діти
пробують їх на міцність, бо чули щось дивне про життя
крилатих

Є люди - в них душа прозора, як льодяна кірка.
Не можна її торкатись нічим, теплішим долоні.
І чим холодніше - тим більше місця.
І чим стриманіше - тим менше тремтить.
А поцілунки стають мукою і проривають
міцні кордони, роками вимурувану волю
не піддаватись на правду і не вірити
в те, що він дивиться і любить, і не натисне там,
де сильно болить

Є люди - в них душа як вітрила
з найміцнішої яка є в світі парусини.
І чим сильніше вітри - тим більша швидкість.
І чим більше солі в сльозах - тим глибше якір.
Тим далі від берега можна пуститись і вірити,
що наступний берег ближче,
ніж обіцяють.

Є люди - в них душа міцніше сталі.
А під срібною бронею міцна парусина.
А ще глибше - лід і льодяна кірка. Глибше, ніж наполовину.
І коли хтось невипадковий з карими, як ягоди восени, очима
пройде три найскладніших кордони і зупиниться -
на кінчиках пальців, під найтоншим у світі мереживом
знайде непройдену ніким до цього
дорогу на вістрі крильця метелика.

Там, під тонкою обгорткою, живе найніжніша у світі душа.
І за нею лише срібний пилок стелиться.

2019