Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Циганський дощ
промчав до сонця – і назад!
З туману хмар нацупив хитро –
й заграв ураз на інший лад:
завівся зливою густою,
стіною непроглядно став –
і над землею й над водою –
то падав ниць, то виростав!..
Отак і ти, моя вар’ятко!
Фанатко театральних площ!
То затанцюєш, мов дитятко,
дрібнéнько, як циганський дощ,
то вихором зірвавши одяг,
чужу увагу прикуєш
і, ледве викликавши потяг,
холодним душем обіллєш!..
Чом ти мінлива, мов погода,
й кмітлива в межах слів і див?
Невже природа винна й врода,
якою Бог не обділив?
І навпаки – чому постійна
в усіх відхиленнях своїх?
Можливо, дійсно, врода винна –
та й просто так, про лю́дський сміх?..
Ані доко́рів, ані прощ.
Твоя душа – циганський дощ!
22 серпня 2002 р., Богдани́
Буріме
* * *
Чого ти мчиш наввипередки з вітром,
адже ти все ж повернешся назад,
та вітер фору дав тобі, дав хитро,
і ти побився з вітром на заклад.
Трава здається надто вже густою,
тебе тримає, хоче, щоб ти встав.
Роса тримає, розлилась водою.
туман перед очима виростав.
Дорослий ти, ти – не мале вар’ятко,
вар’ят ти підворотень різних, площ.
Так-так, давним-давно ти не дитятко,
гріха не змиє злива, навіть дощ.
Не всі твої гріхи прикриє одяг.
Ти сам себе до скелі прикуєш
гріхами – їх не вивезе і потяг,
і інших ти гріхами обіллєш.
Ти кажеш: винна в цьому лиш погода,
і зовсім вже не бачиш в світі див.
Не бачиш ти – існує в світі врода.
Свої творіння Бог не обділив.
І совість є величина постійна.
У кого є вона – в тих бач своїх.
Без совісті ти… Совість в тому винна?
Даремно совість ти підняв на сміх…
І все-таки від неї хочеш прощ…
Твої гріхи не змиє злива й дощ.
Марія Шипкова
* * *
Кульбабка сива пелюстки за вітром
послала. Не повернуться назад.
В природі все розумно, навіть хитро.
Даремно ми наводимо в ній лад.
Проллється хмара зливою густою.
Вона води добавить трохи в став.
І став нап’ється чистою водою…
Став пив, але ніяк не виростав.
І грався вітер, як мале вар’ятко,
хоч ураганом він ставав для площ,
а біля ставу грався, як дитятко…
Не заважає вітру навіть дощ.
Міняти треба навіть ставу одяг
й у кузні водорість не прикуєш.
І поїзд-потяг і бажання-потяг
дощем не змиєш, хоч і обіллєш.
Все звично… Ні, не вразила погода,
сьогодні хоч багато має див.
В калюжах відбивалась сонця врода,
На неї хто б калюжі обділив?
Любов калюж до всіх дзеркал постійна,
до відображень схильні до своїх
калюжі… І хіба калюжа винна,
що відображення її породить сміх.
Вона, калюжа, і не просить прощ…
Лише доща… Прийшов до неї дощ.
Антоніна Заполотнюк
* * *
У чистім полі я змагаюсь з вітром,
а той біжить вперед, а не назад.
Брехать не буду, він не чинить хитро –
співає вітер на правдивий лад.
І правда вітру видалась густою.
Заколихав від вітром ряску став,
бо вітер завжди владен над водою.
До океану став не виростав.
Він, став, був схожий на мале вар’ятко,
йому не вистачало духу й площ.
Він, став-ставок, лише мале дитятко.
Як зливу він сприймає кожен дощ.
Для цього ставу ряска, наче одяг.
Куєш що, вітер? Що ти прикуєш?
До океанських хвиль ти маєш потяг,
та став своїм шаленством обіллєш.
Всі ремствують на вітер, дощ. Погода,
не винна… І за нею безліч див.
Веселка в небі, небосводу врода.
Планету вродою ніхто не обділив.
То правда, що погода не постійна –
претензій їй не висуну своїх.
Погода – у постійності – не винна
та вміє дарувати радість й сміх…
Вона не потребує наших прощ
за сніг і вітер, за холодний дощ.
Ольга Діденко-Шипкова
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
