Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
якісно перечитати
усе що понаписував
дідим
не переймайся тим
лови свій diem carpe
гуляй допоки світ
засни із ним
Такі стражденні вірші.
Стікають кров'ю на лиці
Рядки, осінні, грішні.
Пишу сльозами у собі,
Молитвою і криком.
Спалю на давньому вогні
Крізь поле це дорога непроста
Кладе мовчання у сухі вуста,
Тут пісня не лунатиме ніколи,
Лише відлуння, сповнене крамоли!
Здається, все прожите - тільки сон...
Стоїть жури ворожий батальйон,
Засохли польові яскраві кві
8. «КАРАВАДЖО: СВІТЛО І ТІНІ ПОРТО-ЕРКОЛЕ»
(Містерія на три з’яви-«видіння» з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Мікеланджело Мерізі да Караваджо – Майстер, поранений, згасаючий
Напівтварюки-напівлюди,
Напівсвятоші-напів-Юди –
І спробуй з глузду не зійти!
Пощез стовідсотковий вміст –
Діли усе наполовину,
Бо навіть ницу худобину
Чути шерех чорних крил,
Млин розчинний у кавниці,
Місяць знову повен сил.
Бородою перехожі
Листя верб метуть вночі,
Рій метеликів вельможних,
Ліси навколо золотом горіли.
Іноді з неба дощиком кропило.
Я їхав їхав від села і до села.
Та десь, напевно не туди звернув.
Те зрозумів, як довгий шлях проїхав.
Замовк мій навігатор, як на лихо.
Тож я на межі
А тепло приходить, мов король.
Долинають голоси із раю.
Так весна вступає в гідну роль.
Мерехтлива мова небокраю
Прозвучить, як первісний пароль.
Квіти язиками небо молять
І закружляв, описуючи кола, -
Так час летить, не знаючи перерв,
І струшує минуле з виднокола.
Несеться в далеч тужний шепіт крон,
В танку сплелися багрянець і просинь, -
Тримає гідно свій старий фасон,
Аби мені сподоб
мене
дістати з неба зірку
мабуть життя пройшло дарма
поезія це рух окремий
або рух
усього із усім
і звідки взяти певність
Йди де платять і заробляй ше
Гроші це дим
Загрібай готівкою у заначку всі
Ферарі чи кав’яр, зірковий люкс
Можу придбати футбольний клуб
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Циганський дощ
промчав до сонця – і назад!
З туману хмар нацупив хитро –
й заграв ураз на інший лад:
завівся зливою густою,
стіною непроглядно став –
і над землею й над водою –
то падав ниць, то виростав!..
Отак і ти, моя вар’ятко!
Фанатко театральних площ!
То затанцюєш, мов дитятко,
дрібнéнько, як циганський дощ,
то вихором зірвавши одяг,
чужу увагу прикуєш
і, ледве викликавши потяг,
холодним душем обіллєш!..
Чом ти мінлива, мов погода,
й кмітлива в межах слів і див?
Невже природа винна й врода,
якою Бог не обділив?
І навпаки – чому постійна
в усіх відхиленнях своїх?
Можливо, дійсно, врода винна –
та й просто так, про лю́дський сміх?..
Ані доко́рів, ані прощ.
Твоя душа – циганський дощ!
22 серпня 2002 р., Богдани́
Буріме
* * *
Чого ти мчиш наввипередки з вітром,
адже ти все ж повернешся назад,
та вітер фору дав тобі, дав хитро,
і ти побився з вітром на заклад.
Трава здається надто вже густою,
тебе тримає, хоче, щоб ти встав.
Роса тримає, розлилась водою.
туман перед очима виростав.
Дорослий ти, ти – не мале вар’ятко,
вар’ят ти підворотень різних, площ.
Так-так, давним-давно ти не дитятко,
гріха не змиє злива, навіть дощ.
Не всі твої гріхи прикриє одяг.
Ти сам себе до скелі прикуєш
гріхами – їх не вивезе і потяг,
і інших ти гріхами обіллєш.
Ти кажеш: винна в цьому лиш погода,
і зовсім вже не бачиш в світі див.
Не бачиш ти – існує в світі врода.
Свої творіння Бог не обділив.
І совість є величина постійна.
У кого є вона – в тих бач своїх.
Без совісті ти… Совість в тому винна?
Даремно совість ти підняв на сміх…
І все-таки від неї хочеш прощ…
Твої гріхи не змиє злива й дощ.
Марія Шипкова
* * *
Кульбабка сива пелюстки за вітром
послала. Не повернуться назад.
В природі все розумно, навіть хитро.
Даремно ми наводимо в ній лад.
Проллється хмара зливою густою.
Вона води добавить трохи в став.
І став нап’ється чистою водою…
Став пив, але ніяк не виростав.
І грався вітер, як мале вар’ятко,
хоч ураганом він ставав для площ,
а біля ставу грався, як дитятко…
Не заважає вітру навіть дощ.
Міняти треба навіть ставу одяг
й у кузні водорість не прикуєш.
І поїзд-потяг і бажання-потяг
дощем не змиєш, хоч і обіллєш.
Все звично… Ні, не вразила погода,
сьогодні хоч багато має див.
В калюжах відбивалась сонця врода,
На неї хто б калюжі обділив?
Любов калюж до всіх дзеркал постійна,
до відображень схильні до своїх
калюжі… І хіба калюжа винна,
що відображення її породить сміх.
Вона, калюжа, і не просить прощ…
Лише доща… Прийшов до неї дощ.
Антоніна Заполотнюк
* * *
У чистім полі я змагаюсь з вітром,
а той біжить вперед, а не назад.
Брехать не буду, він не чинить хитро –
співає вітер на правдивий лад.
І правда вітру видалась густою.
Заколихав від вітром ряску став,
бо вітер завжди владен над водою.
До океану став не виростав.
Він, став, був схожий на мале вар’ятко,
йому не вистачало духу й площ.
Він, став-ставок, лише мале дитятко.
Як зливу він сприймає кожен дощ.
Для цього ставу ряска, наче одяг.
Куєш що, вітер? Що ти прикуєш?
До океанських хвиль ти маєш потяг,
та став своїм шаленством обіллєш.
Всі ремствують на вітер, дощ. Погода,
не винна… І за нею безліч див.
Веселка в небі, небосводу врода.
Планету вродою ніхто не обділив.
То правда, що погода не постійна –
претензій їй не висуну своїх.
Погода – у постійності – не винна
та вміє дарувати радість й сміх…
Вона не потребує наших прощ
за сніг і вітер, за холодний дощ.
Ольга Діденко-Шипкова
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
