Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко.

Ходім, я покажу, де спить сова,
те місце, де в дуплі здихає здобич,
де по воздвиженню хрестів повзе гадва,
на зиму – в Київ, на весну́ – в Дрогобич.

Ходімо в ліс, там ще стоїть собор
з кремезних допотопних сваїв-ноїв,
скриплять молитви лісових потвор,
і дятли б’ють у дзвони сухостоїв.

Ходім зі мною в мережа́вий глиб,
де сперто дух правікового лісу,
де лиш Яга тихе́нько: диб та диб –
іде по казці, мов стара актриса.

Ходім, бо ти сама не трапиш,
твоя уява ще скупа на чудо,
вона ніяк про місто не забуде,
і ти її без мене не поквапиш.

Ходімо швидше, ще живі дива –
метелики в осіннім павутинні,
у постолах з бабусиної скрині
знайди свій гриб і відгукнись: "Ов-ва-аа́!"

27–28 вересня 1995 р., Богдани́

Вірш включено до збірки для дітей середнього та старшого шкільного віку
«Соняшник» – https://dlib.kiev.ua/items/show/881