Ну от не весело мені й усе.
І хоч я, дійсно, маленький хлопчик,
який заліз на високий стілець
і гойдає по тридцять чортів
на кожній нозі,
а не весело.

Мені сьогодні у руки вставляли пензлик,
клали переді мною чистенький альбом,
нагадували про їжачка,
як він колеться,
як зараз у лісі збирає гриби, дикі груші і яблука.
Я зробив математику: три плюс три
і підпалив один бенґальський вогонь,
а от не весело.

Добре, я буду космонавтом
або двірником.
Все одно, НЛО я уже бачив,
тільки-но,
воно пролітало повз нашу кватирку,
схоже на зірку, що впала в тарілку.
А далі знову пусте вікно.
І не весело мені знов.

Я, мабуть, таки філософ,
бо люблю дивитись на шибку,
що пітніє-пітніє, а потім – видніє-видніє;
і я можу побачити в ній себе,
орелю за вікном, вікно чи мутний піт,
або усе, що тільки забажаю.

Єдине, що мене дивує, дратує і тривожить:
чому сиджу я на стільці,
гойдаю стільки різних чортиків ногами,
хапаю п’ятий раз за хвостика котка –
а от не весело мені й усе!?

3 жовтня 1993 р., Київ

Вперше вірш опубліковано у розділі "Поэзия как философия"
часопису "Философская и социологическая мысль"
(№ 7–8, 1994 рік, с. 247).