Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.02
21:47
Загаснув серпень. Літо відбулося
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.
Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.
Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
2026.09.02
19:44
І раніш, коли розлунювалась сирена «швидкої»,
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивл
Серце стискалось і шептало: «Допоможи, Боже!
Зглянься на того, хто лежить недугом прикутий.
Байдуже – чи вірить він в Тебе, чи збайдужів».
І раніш, коли, бува, зачую муркотливий наспів гелікоптера,
Вдивл
2026.09.02
16:01
Долонi заховали вiд думок,
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?
Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?
Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
2026.09.02
15:32
Скоро осінь. І я у дорозі
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.
ІІ
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.
ІІ
2026.09.02
14:52
Зимова казка швидко закінчилась.
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.
Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.
Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
2026.09.02
13:21
Крихти чорних черепашок,
Лал, немеркнучі ланіти,
Гарбузи і Попелюшки,
Єзуїти чи шиїти,
Довге, радісне затишшя,
Масала зелена, дивна,
Чорні вишні над узвишшям,
Далечінь масна й чарівна...
Лал, немеркнучі ланіти,
Гарбузи і Попелюшки,
Єзуїти чи шиїти,
Довге, радісне затишшя,
Масала зелена, дивна,
Чорні вишні над узвишшям,
Далечінь масна й чарівна...
2026.09.02
12:34
Часто згадую, любий, як той листопад
поєднав у гучнім ресторані
нас з тобою тоді, після болісних зрад,
в дощовий вечір фортепіанний.
Музикант віртуозно танок вигравав,
готував капучино бариста.
Танцювали красуні під пристрасний драйв
у зваблив
поєднав у гучнім ресторані
нас з тобою тоді, після болісних зрад,
в дощовий вечір фортепіанний.
Музикант віртуозно танок вигравав,
готував капучино бариста.
Танцювали красуні під пристрасний драйв
у зваблив
2026.09.02
07:00
Краплинки холодні, прозорі і чисті
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків
2026.09.01
22:13
Я нікуди не хочу іти.
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.
Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.
Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
2026.09.01
21:07
— Літо, літечко барвисте,
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
2026.09.01
20:27
щось було у цім
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
нічого у цім не лишилось
невідомо чиє глузування
постскриптуму замість
ми заходимо в осінь
так ніби нам доручили
не то щоби сильно хотілося
але звичайно як скажеш
2026.09.01
17:45
Відгоріло в стерні —
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…
2026.09.01
10:10
САЛОМЕЯ: ТАНЕЦЬ СЕМИ ПОКРИВАЛ"
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юн
2026.09.01
07:40
Самотність крижана вчувається сильніше,
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утр
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утр
2026.08.31
21:18
сонцезаходом палає
сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
сатурнічний небозвід
падає в ще справну память
літа перезрілий плід
різноквіття на осоннях
липоцвіт джмелиний літ
поле рапсове і сонях
хмароплин і живопліт
2026.08.31
20:40
Давно живу, та не збагну і досі
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?
Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?
Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Балада про вовків
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Балада про вовків
Стрімким потоком в неба височінь
Здійнялись чорно-сірі клуби диму
Аби за тими знаками курними
Дізналась навколишня далечінь,
Що йде орда. Несе біду з собою.
Лишаючи в степу широкий слід.
Тож треба лаштуватися в похід,
Гострити шаблі для тяжкого бою.
Хто ж її стріне, як не козаки?
Хто ж проведе непрошеного гостя,
Щоб довго по степу біліли кості,
Нагадуючи про кінець такий?
А той,хто першим степ підняв на ноги,
Вже гнав коня на північ чимскоріш.
Один проти орди не устоїш.
Отож надія на коня та Бога.
Десь там позаду глухо стогне степ,
Ледь втримуючи ту важенну ношу,
Що курявою трави запорошить.
А все живе втіка з дороги. Ще б
Не утікати. Смерть сама іде,
Несеться у шаленому алюрі.
Хто її спинить? Чи високі мури?
Чи сонце,що ось-ось уже зайде?
Та ні,на сонце марні сподівання.
Ота червона куля не спасе.
Вона свій лик спокійно пронесе
Над цілим світом смерті. А чекання
Хвилина кожна наближа біду.
Жени коня нежданий чорний вісник.
В степу широкім скоро буде тісно.
Орда промчиться по твоїм сліду.
Аж з яру раптом зграєю вовки
Коню швидкому кинулись під ноги.
Чи збити захотіли із дороги,
Перепинити шлях його стрімкий ?
Козак пістоля вихопив умить,
Щоб першому ж свинцем залити очі.
Хай зуби на коня його не точать…
Та зграя упритул його біжить
І,начебто,уваги не звертає.
Вожак лиш скоса оком позира.
Чи то якась хитромудра гра –
Він лиш моменту вдалого чекає?
Кінь аж трясеться,вухами пряде
Та поки що козацьку руку слуха,
На північ не спиняє свого руху,
Але,здається,що ось-ось впаде.
Вовки ж летять й на крок не відстають,
Як сірі тіні з двох сторін обходять.
І одірватись сподіватись годі,
І,щоб стріляти,привід не дають.
Отак і мчали вершник і вовки.
Немов король і його дивна свита
Серед степів,посередині світу
Без відпочинку уперед. Поки
Не вигулькнув нараз із-за могили
Загін татарський,що назустріч мчав.
Чи спеціально тут його чекав?
Чи то вже доля так наворожила
Аби зустрітись довелося їм
У цім степу безмежнім,неозорім
У цю вечірню іще світлу пору?
І не повернеш на коні своїм.
Не утекти і вже не заховатись.
Татари поряд. Ось уже вони.
Чи перед Богом чимось завинив,
Щоб по дурному так на смерть нарватись.
На смерть. Живим його їм не узять.
Рука козацька шаблю вже тримає
І ворог не один іще узнає,
Як вміє його шабелька співать.
Хай і один він супроти усіх,
Але життя продасть якнайдорожче,
Хай хто його перепинити схоче.
Летить козацький кінь із усіх ніг.
Все ближче лава стрічна козаку,
Блищать в руках татарськії шаблюки,
Уже аркани наготові,луки,
Аби спинити путь його стрімку.
І раптом збився стрімкий лет орди,
Здибились коні злякано на місці,
Мов перепону стріли в полі чистім
І затоптали власнії сліди.
«Шайтан!Шайтан!»- донеслось до козака,
Орда в момент рвонула врізнобіч,
Не захотіла стрітись віч-на-віч,
Розбіглась перед ним із переляку.
Аж тут козак згадав своїх вовків,
Що все ще мчали поряд біля нього,
Як сірі тіні. Подарунок Бога,
Який послав йому рятівників.
Втекли татари. А вже за горбом
Й вовки пропали у яру якомусь.
А кінь козацький,мов забув про втому,
Летів-летів вперед стрімким орлом.
А в козака із голови не йшло-
Що то:випадок,збіг чи Божа сила,
Яка йому услід вовків пустила,
Чи щось йому невідоме було?
Та сам собі козак пообіцяв,
Як не склюють у степу чорні круки,
Ніколи на вовків не здійме руку,
Хай би там що йому хто не казав.
Здійнялись чорно-сірі клуби диму
Аби за тими знаками курними
Дізналась навколишня далечінь,
Що йде орда. Несе біду з собою.
Лишаючи в степу широкий слід.
Тож треба лаштуватися в похід,
Гострити шаблі для тяжкого бою.
Хто ж її стріне, як не козаки?
Хто ж проведе непрошеного гостя,
Щоб довго по степу біліли кості,
Нагадуючи про кінець такий?
А той,хто першим степ підняв на ноги,
Вже гнав коня на північ чимскоріш.
Один проти орди не устоїш.
Отож надія на коня та Бога.
Десь там позаду глухо стогне степ,
Ледь втримуючи ту важенну ношу,
Що курявою трави запорошить.
А все живе втіка з дороги. Ще б
Не утікати. Смерть сама іде,
Несеться у шаленому алюрі.
Хто її спинить? Чи високі мури?
Чи сонце,що ось-ось уже зайде?
Та ні,на сонце марні сподівання.
Ота червона куля не спасе.
Вона свій лик спокійно пронесе
Над цілим світом смерті. А чекання
Хвилина кожна наближа біду.
Жени коня нежданий чорний вісник.
В степу широкім скоро буде тісно.
Орда промчиться по твоїм сліду.
Аж з яру раптом зграєю вовки
Коню швидкому кинулись під ноги.
Чи збити захотіли із дороги,
Перепинити шлях його стрімкий ?
Козак пістоля вихопив умить,
Щоб першому ж свинцем залити очі.
Хай зуби на коня його не точать…
Та зграя упритул його біжить
І,начебто,уваги не звертає.
Вожак лиш скоса оком позира.
Чи то якась хитромудра гра –
Він лиш моменту вдалого чекає?
Кінь аж трясеться,вухами пряде
Та поки що козацьку руку слуха,
На північ не спиняє свого руху,
Але,здається,що ось-ось впаде.
Вовки ж летять й на крок не відстають,
Як сірі тіні з двох сторін обходять.
І одірватись сподіватись годі,
І,щоб стріляти,привід не дають.
Отак і мчали вершник і вовки.
Немов король і його дивна свита
Серед степів,посередині світу
Без відпочинку уперед. Поки
Не вигулькнув нараз із-за могили
Загін татарський,що назустріч мчав.
Чи спеціально тут його чекав?
Чи то вже доля так наворожила
Аби зустрітись довелося їм
У цім степу безмежнім,неозорім
У цю вечірню іще світлу пору?
І не повернеш на коні своїм.
Не утекти і вже не заховатись.
Татари поряд. Ось уже вони.
Чи перед Богом чимось завинив,
Щоб по дурному так на смерть нарватись.
На смерть. Живим його їм не узять.
Рука козацька шаблю вже тримає
І ворог не один іще узнає,
Як вміє його шабелька співать.
Хай і один він супроти усіх,
Але життя продасть якнайдорожче,
Хай хто його перепинити схоче.
Летить козацький кінь із усіх ніг.
Все ближче лава стрічна козаку,
Блищать в руках татарськії шаблюки,
Уже аркани наготові,луки,
Аби спинити путь його стрімку.
І раптом збився стрімкий лет орди,
Здибились коні злякано на місці,
Мов перепону стріли в полі чистім
І затоптали власнії сліди.
«Шайтан!Шайтан!»- донеслось до козака,
Орда в момент рвонула врізнобіч,
Не захотіла стрітись віч-на-віч,
Розбіглась перед ним із переляку.
Аж тут козак згадав своїх вовків,
Що все ще мчали поряд біля нього,
Як сірі тіні. Подарунок Бога,
Який послав йому рятівників.
Втекли татари. А вже за горбом
Й вовки пропали у яру якомусь.
А кінь козацький,мов забув про втому,
Летів-летів вперед стрімким орлом.
А в козака із голови не йшло-
Що то:випадок,збіг чи Божа сила,
Яка йому услід вовків пустила,
Чи щось йому невідоме було?
Та сам собі козак пообіцяв,
Як не склюють у степу чорні круки,
Ніколи на вовків не здійме руку,
Хай би там що йому хто не казав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
