Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.10
23:47
Поповзла завіса, схоже,
Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Затишна ложа
І легкий парфумів дух.
У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
Зал готує очі й слух.
Ми удвох. Затишна ложа
І легкий парфумів дух.
У житті ми ті ж актори.
Не на сцені хоч, але
Почуттів примхливе море
2025.12.10
22:41
Гадаю, що байка про Зайця й Ведмедя багатьом відома. Оповім її тим, хто ще не чув.
Якось стрілись віч-на-віч наші герої. Привітались. А потім Заєць каже Ведмедю: «Хочеш у морду?»
«Од тебе?»- питає з глуздом ошелешений Ведмідь.
«Ні! Там, за рогом, усім
2025.12.10
20:55
Не сховаєшся уже у нішах.
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.
Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
Лише ти і голизна світів.
Ти стоїш, немов самотній інок,
У краю зруйнованих мостів.
Не сховаєшся за ті ідеї,
Що зітліли і упали в прах.
Не сховаєшся в краю Медеї,
2025.12.10
16:42
Парашутистко приземлись на мене
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
Парашутистко приземлись на мене
Я вхоплю Нью Орлеан
І Керолайна має сенс
Парашутистко зі мною ти лети
Парашутистко зі мною ти лети
Я робитиму гру в Далласі
2025.12.10
15:07
Життя цікава повість.
Від весен до зими
то засуха, то повінь,
а то гучні громи.
Жертовна у любові —
за радістю сльоза.
Бог згарди калинові
Від весен до зими
то засуха, то повінь,
а то гучні громи.
Жертовна у любові —
за радістю сльоза.
Бог згарди калинові
2025.12.10
14:29
Якби я знав дванадцять мов,
То був би мов Франко немов.
Всіма руками і ногами
Я лезом лізу між світами,
Шукаю істини горіх
Щоби спокутувать свій гріх.
Не хочу знати навіть де ти?
Не простягай свої лабети!
2025.12.10
14:05
Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?
Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?
Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
2025.12.10
13:00
Нагороди
З уст народу
Визнавав і визнаю, -
А ось інші
Геть не тішать
Душу праведну мою.
Бо донині
В Україні
З уст народу
Визнавав і визнаю, -
А ось інші
Геть не тішать
Душу праведну мою.
Бо донині
В Україні
2025.12.10
04:17
Якщо можна написати 1 вірш, можна про це ж саме написати і 2-й.
Про те ж саме тими самими словами (майже). Від цього виникає посилення.
Можна писати про те саме далі. Якщо один вірш це - випадок, 2 - вже замір, 3 - навмисне, 4 - тенденція, 5 - манера
2025.12.09
22:11
Все одно, панотче, не спитаєш
Те, про що б хотів розповісти.
Сам, напевне, достеменно знаєш:
Грішний – я, та праведний – не ти!
Моя сповідь – що вона для тебе?
Якщо хочеш, не відповідай –
Знаю сам: лише церковна треба.
Те, про що б хотів розповісти.
Сам, напевне, достеменно знаєш:
Грішний – я, та праведний – не ти!
Моя сповідь – що вона для тебе?
Якщо хочеш, не відповідай –
Знаю сам: лише церковна треба.
2025.12.09
18:01
Знову відчай рве душу сьогодні --
Самота, самота, самота.
Наче око жахливе безодні --
Безнадією все огорта.
Де ж ті душі чутливі і чулі,
Що розрадять і лік принесуть?
І відіб'ють невидимі кулі,
Самота, самота, самота.
Наче око жахливе безодні --
Безнадією все огорта.
Де ж ті душі чутливі і чулі,
Що розрадять і лік принесуть?
І відіб'ють невидимі кулі,
2025.12.09
17:57
Замовкло дев'ятнадцяте сторіччя,
Цинічне двадцять перше на зв'язку.
Романтика нікому тут не личить.
Знайти надію? Хто би знав, яку?
Сумний митець ховатиме обличчя
І серце у крамольному рядку.
Життя йому дає лише узбіччя,
Цинічне двадцять перше на зв'язку.
Романтика нікому тут не личить.
Знайти надію? Хто би знав, яку?
Сумний митець ховатиме обличчя
І серце у крамольному рядку.
Життя йому дає лише узбіччя,
2025.12.09
17:04
Для інших, ніби то, своя,
та не збагну ще й досі?
На тебе не дивлюся я,
а ти на мене зовсім.
Ми різні палуби, авжеж? —
залізні та бетонні.
Мовчить мій телефон, твій теж
та не збагну ще й досі?
На тебе не дивлюся я,
а ти на мене зовсім.
Ми різні палуби, авжеж? —
залізні та бетонні.
Мовчить мій телефон, твій теж
2025.12.09
15:07
В моїм мезозої
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково пащі…
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково пащі…
2025.12.09
12:47
Кішка, яка приблудилася
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
2025.12.09
09:12
Явився грудень-плакса в поволоці.
Де втратив білосніжність хмурень?
Спадають крапель сірі монологи
І кам'яні мокріють мури.
Брудні дороги лізуть зі сльотою,
А грудень не спішить нікуди.
Застряг на місці разом з темнотою.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де втратив білосніжність хмурень?
Спадають крапель сірі монологи
І кам'яні мокріють мури.
Брудні дороги лізуть зі сльотою,
А грудень не спішить нікуди.
Застряг на місці разом з темнотою.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Балада про вовків
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Балада про вовків
Стрімким потоком в неба височінь
Здійнялись чорно-сірі клуби диму
Аби за тими знаками курними
Дізналась навколишня далечінь,
Що йде орда. Несе біду з собою.
Лишаючи в степу широкий слід.
Тож треба лаштуватися в похід,
Гострити шаблі для тяжкого бою.
Хто ж її стріне, як не козаки?
Хто ж проведе непрошеного гостя,
Щоб довго по степу біліли кості,
Нагадуючи про кінець такий?
А той,хто першим степ підняв на ноги,
Вже гнав коня на північ чимскоріш.
Один проти орди не устоїш.
Отож надія на коня та Бога.
Десь там позаду глухо стогне степ,
Ледь втримуючи ту важенну ношу,
Що курявою трави запорошить.
А все живе втіка з дороги. Ще б
Не утікати. Смерть сама іде,
Несеться у шаленому алюрі.
Хто її спинить? Чи високі мури?
Чи сонце,що ось-ось уже зайде?
Та ні,на сонце марні сподівання.
Ота червона куля не спасе.
Вона свій лик спокійно пронесе
Над цілим світом смерті. А чекання
Хвилина кожна наближа біду.
Жени коня нежданий чорний вісник.
В степу широкім скоро буде тісно.
Орда промчиться по твоїм сліду.
Аж з яру раптом зграєю вовки
Коню швидкому кинулись під ноги.
Чи збити захотіли із дороги,
Перепинити шлях його стрімкий ?
Козак пістоля вихопив умить,
Щоб першому ж свинцем залити очі.
Хай зуби на коня його не точать…
Та зграя упритул його біжить
І,начебто,уваги не звертає.
Вожак лиш скоса оком позира.
Чи то якась хитромудра гра –
Він лиш моменту вдалого чекає?
Кінь аж трясеться,вухами пряде
Та поки що козацьку руку слуха,
На північ не спиняє свого руху,
Але,здається,що ось-ось впаде.
Вовки ж летять й на крок не відстають,
Як сірі тіні з двох сторін обходять.
І одірватись сподіватись годі,
І,щоб стріляти,привід не дають.
Отак і мчали вершник і вовки.
Немов король і його дивна свита
Серед степів,посередині світу
Без відпочинку уперед. Поки
Не вигулькнув нараз із-за могили
Загін татарський,що назустріч мчав.
Чи спеціально тут його чекав?
Чи то вже доля так наворожила
Аби зустрітись довелося їм
У цім степу безмежнім,неозорім
У цю вечірню іще світлу пору?
І не повернеш на коні своїм.
Не утекти і вже не заховатись.
Татари поряд. Ось уже вони.
Чи перед Богом чимось завинив,
Щоб по дурному так на смерть нарватись.
На смерть. Живим його їм не узять.
Рука козацька шаблю вже тримає
І ворог не один іще узнає,
Як вміє його шабелька співать.
Хай і один він супроти усіх,
Але життя продасть якнайдорожче,
Хай хто його перепинити схоче.
Летить козацький кінь із усіх ніг.
Все ближче лава стрічна козаку,
Блищать в руках татарськії шаблюки,
Уже аркани наготові,луки,
Аби спинити путь його стрімку.
І раптом збився стрімкий лет орди,
Здибились коні злякано на місці,
Мов перепону стріли в полі чистім
І затоптали власнії сліди.
«Шайтан!Шайтан!»- донеслось до козака,
Орда в момент рвонула врізнобіч,
Не захотіла стрітись віч-на-віч,
Розбіглась перед ним із переляку.
Аж тут козак згадав своїх вовків,
Що все ще мчали поряд біля нього,
Як сірі тіні. Подарунок Бога,
Який послав йому рятівників.
Втекли татари. А вже за горбом
Й вовки пропали у яру якомусь.
А кінь козацький,мов забув про втому,
Летів-летів вперед стрімким орлом.
А в козака із голови не йшло-
Що то:випадок,збіг чи Божа сила,
Яка йому услід вовків пустила,
Чи щось йому невідоме було?
Та сам собі козак пообіцяв,
Як не склюють у степу чорні круки,
Ніколи на вовків не здійме руку,
Хай би там що йому хто не казав.
Здійнялись чорно-сірі клуби диму
Аби за тими знаками курними
Дізналась навколишня далечінь,
Що йде орда. Несе біду з собою.
Лишаючи в степу широкий слід.
Тож треба лаштуватися в похід,
Гострити шаблі для тяжкого бою.
Хто ж її стріне, як не козаки?
Хто ж проведе непрошеного гостя,
Щоб довго по степу біліли кості,
Нагадуючи про кінець такий?
А той,хто першим степ підняв на ноги,
Вже гнав коня на північ чимскоріш.
Один проти орди не устоїш.
Отож надія на коня та Бога.
Десь там позаду глухо стогне степ,
Ледь втримуючи ту важенну ношу,
Що курявою трави запорошить.
А все живе втіка з дороги. Ще б
Не утікати. Смерть сама іде,
Несеться у шаленому алюрі.
Хто її спинить? Чи високі мури?
Чи сонце,що ось-ось уже зайде?
Та ні,на сонце марні сподівання.
Ота червона куля не спасе.
Вона свій лик спокійно пронесе
Над цілим світом смерті. А чекання
Хвилина кожна наближа біду.
Жени коня нежданий чорний вісник.
В степу широкім скоро буде тісно.
Орда промчиться по твоїм сліду.
Аж з яру раптом зграєю вовки
Коню швидкому кинулись під ноги.
Чи збити захотіли із дороги,
Перепинити шлях його стрімкий ?
Козак пістоля вихопив умить,
Щоб першому ж свинцем залити очі.
Хай зуби на коня його не точать…
Та зграя упритул його біжить
І,начебто,уваги не звертає.
Вожак лиш скоса оком позира.
Чи то якась хитромудра гра –
Він лиш моменту вдалого чекає?
Кінь аж трясеться,вухами пряде
Та поки що козацьку руку слуха,
На північ не спиняє свого руху,
Але,здається,що ось-ось впаде.
Вовки ж летять й на крок не відстають,
Як сірі тіні з двох сторін обходять.
І одірватись сподіватись годі,
І,щоб стріляти,привід не дають.
Отак і мчали вершник і вовки.
Немов король і його дивна свита
Серед степів,посередині світу
Без відпочинку уперед. Поки
Не вигулькнув нараз із-за могили
Загін татарський,що назустріч мчав.
Чи спеціально тут його чекав?
Чи то вже доля так наворожила
Аби зустрітись довелося їм
У цім степу безмежнім,неозорім
У цю вечірню іще світлу пору?
І не повернеш на коні своїм.
Не утекти і вже не заховатись.
Татари поряд. Ось уже вони.
Чи перед Богом чимось завинив,
Щоб по дурному так на смерть нарватись.
На смерть. Живим його їм не узять.
Рука козацька шаблю вже тримає
І ворог не один іще узнає,
Як вміє його шабелька співать.
Хай і один він супроти усіх,
Але життя продасть якнайдорожче,
Хай хто його перепинити схоче.
Летить козацький кінь із усіх ніг.
Все ближче лава стрічна козаку,
Блищать в руках татарськії шаблюки,
Уже аркани наготові,луки,
Аби спинити путь його стрімку.
І раптом збився стрімкий лет орди,
Здибились коні злякано на місці,
Мов перепону стріли в полі чистім
І затоптали власнії сліди.
«Шайтан!Шайтан!»- донеслось до козака,
Орда в момент рвонула врізнобіч,
Не захотіла стрітись віч-на-віч,
Розбіглась перед ним із переляку.
Аж тут козак згадав своїх вовків,
Що все ще мчали поряд біля нього,
Як сірі тіні. Подарунок Бога,
Який послав йому рятівників.
Втекли татари. А вже за горбом
Й вовки пропали у яру якомусь.
А кінь козацький,мов забув про втому,
Летів-летів вперед стрімким орлом.
А в козака із голови не йшло-
Що то:випадок,збіг чи Божа сила,
Яка йому услід вовків пустила,
Чи щось йому невідоме було?
Та сам собі козак пообіцяв,
Як не склюють у степу чорні круки,
Ніколи на вовків не здійме руку,
Хай би там що йому хто не казав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
