Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.09
17:20
Старезний дід геть сивий помирав.
На ліжку вкритий ковдрами лежав
І важко дихав, мовби, що зосталось
З життя, йому нелегко так давалось.
Лежав, уперши бляклі очі в стелю.
Думки, мабуть роїлись невеселі.
Старий та не хотілось помирати.
Чи щось не за
На ліжку вкритий ковдрами лежав
І важко дихав, мовби, що зосталось
З життя, йому нелегко так давалось.
Лежав, уперши бляклі очі в стелю.
Думки, мабуть роїлись невеселі.
Старий та не хотілось помирати.
Чи щось не за
2026.08.09
15:52
Коротшають і лІто і літА,
Життя дощенту вибрало ліміти,
Мелодія на mesto поверта
І спробуй не хворіти, не старіти.
Хмаринками торкнувшись верховіть
Війнуло літо в напрямі на осінь.
У кроні кожна гілочка тремтить,
Життя дощенту вибрало ліміти,
Мелодія на mesto поверта
І спробуй не хворіти, не старіти.
Хмаринками торкнувшись верховіть
Війнуло літо в напрямі на осінь.
У кроні кожна гілочка тремтить,
2026.08.09
13:08
Ледве шкутильгають люди на льоду,
Ніби оминають лихо і біду.
На льоду пратексту, на льоду буття
Падає людина в пазли каяття.
Падає людина у глибокий страх
У безжальних, лютих, навісних вітрах.
Падає людина в пазури зусиль,
У лабети пам'яті, в па
Ніби оминають лихо і біду.
На льоду пратексту, на льоду буття
Падає людина в пазли каяття.
Падає людина у глибокий страх
У безжальних, лютих, навісних вітрах.
Падає людина в пазури зусиль,
У лабети пам'яті, в па
2026.08.09
10:35
обіцяючи
жодного разу
не знаючи
що з того вийде
начебто стимул
чи виклик чи вибір тобі
що згадуєш ти
що сповідаєш
жодного разу
не знаючи
що з того вийде
начебто стимул
чи виклик чи вибір тобі
що згадуєш ти
що сповідаєш
2026.08.09
07:12
Золотіють соняхи від сонця,
Променями зніжені украй, -
Вздовж городу, ніби охоронці,
Бережуть багатий урожай.
Шелестять стривожено листками,
Бриликами крутячи довкруж, -
Повсякчасно пройняті страхами,
Горобці цвірінкають чимдуж.
Променями зніжені украй, -
Вздовж городу, ніби охоронці,
Бережуть багатий урожай.
Шелестять стривожено листками,
Бриликами крутячи довкруж, -
Повсякчасно пройняті страхами,
Горобці цвірінкають чимдуж.
2026.08.09
00:07
Перші кроки серед руїн
Посеред цього згарища, оточені щільним кільцем німецьких тілоохоронців Цезаря, з'явилися володарі доль. Юлій Цезар ішов першим. На ньому був похідний панцир, але поверх нього – пурпуровий плащ імператора. Його обличчя виглядало
2026.08.08
21:48
Серед річки — ну й дива! —
хата виросла нова.
Збудував її бобер
той, що сам собі і мер,
і земельний упорядник,
депутат, а чи «колядник»*…
Не чекав з бюджету гроші,
хата виросла нова.
Збудував її бобер
той, що сам собі і мер,
і земельний упорядник,
депутат, а чи «колядник»*…
Не чекав з бюджету гроші,
2026.08.08
20:10
Як на мене, він народився не в ту епоху. Було б це 17-18 століття, і ми б знали не Івана Сірка чи Костя Гордієнка, а Толю Григоренка. Так і бачу його на коні, з шаблюкою поперед таких, як і він сам, козарлюг. Щоправда, набагато грамотнішим , вільної хв
2026.08.08
19:31
на двох старих китах
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
загаданім бажанні
і порі осінній
тримається
моя земля
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
загаданім бажанні
і порі осінній
тримається
моя земля
2026.08.08
17:13
Не піду під щитом я "на ви",
Сеньйорит не ділитиму з кимось.
Не зносити мені голови –
І в амбіції більше не кинусь.
Перейшов до когорти дідів,
Дідусем величають онуки.
Тож куфайку стареньку надів,
Сеньйорит не ділитиму з кимось.
Не зносити мені голови –
І в амбіції більше не кинусь.
Перейшов до когорти дідів,
Дідусем величають онуки.
Тож куфайку стареньку надів,
2026.08.08
16:11
А бики не зарили сокири
в епопеї кориди за мир.
Проти миру
і пу зі сортиру,
і зеленої швалі кумир.
***
А ботаніки люльку курили
в епопеї кориди за мир.
Проти миру
і пу зі сортиру,
і зеленої швалі кумир.
***
А ботаніки люльку курили
2026.08.08
15:10
Весна барвиста, лагідно-казкова,
Лишала слід у кожному сонеті.
Зустрілися колись невипадково
На поетичнім сайті два поети.
Перегляд. Прочитання. Їх багато!
Я відповів. Та хто мене примусив?
Не всім життя спроможне дарувати
Лишала слід у кожному сонеті.
Зустрілися колись невипадково
На поетичнім сайті два поети.
Перегляд. Прочитання. Їх багато!
Я відповів. Та хто мене примусив?
Не всім життя спроможне дарувати
2026.08.08
13:44
Я ночую в пустельнім вокзалі,
Попідтинню самотньо іду.
У якій же далекій Валгаллі
Я притулок знайду, ніби дух?
Мене дощ так безжально періщить.
Я ночую у вогких церквах.
Мене істина б'є у обличчя,
Попідтинню самотньо іду.
У якій же далекій Валгаллі
Я притулок знайду, ніби дух?
Мене дощ так безжально періщить.
Я ночую у вогких церквах.
Мене істина б'є у обличчя,
2026.08.08
11:56
Задощило.
Заспівало.
Досить спеки! Літа мало!
Прохолода між краплинок.
Міжспекотний відпочинок.
По душі біжать доріжки.
Вздовж калюж стрибають ніжки.
Зустріч пальців і повітря.
Заспівало.
Досить спеки! Літа мало!
Прохолода між краплинок.
Міжспекотний відпочинок.
По душі біжать доріжки.
Вздовж калюж стрибають ніжки.
Зустріч пальців і повітря.
2026.08.08
11:56
коли розвиднюється
але хмарам тісно
і цей розклад
небесний цей ландшафт
гармоніює із душевним
надто звісним
із люстром де усі
шляхи навспак назад
але хмарам тісно
і цей розклад
небесний цей ландшафт
гармоніює із душевним
надто звісним
із люстром де усі
шляхи навспак назад
2026.08.08
09:52
P.S. Четвер – есей
0 Друзям. Песах. Смеркалось.
1 От і Четвер. З Петром приготували Пасху, запекли ягня, щоб Учитель спожив зі Своїми учнями.
2 Знайомий воду приніс*. В цей час і учні зайшли.
3 Накритий стіл в світлиці. З’явивсь Ісус і почали. Ще
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Балада про вовків
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Балада про вовків
Стрімким потоком в неба височінь
Здійнялись чорно-сірі клуби диму
Аби за тими знаками курними
Дізналась навколишня далечінь,
Що йде орда. Несе біду з собою.
Лишаючи в степу широкий слід.
Тож треба лаштуватися в похід,
Гострити шаблі для тяжкого бою.
Хто ж її стріне, як не козаки?
Хто ж проведе непрошеного гостя,
Щоб довго по степу біліли кості,
Нагадуючи про кінець такий?
А той,хто першим степ підняв на ноги,
Вже гнав коня на північ чимскоріш.
Один проти орди не устоїш.
Отож надія на коня та Бога.
Десь там позаду глухо стогне степ,
Ледь втримуючи ту важенну ношу,
Що курявою трави запорошить.
А все живе втіка з дороги. Ще б
Не утікати. Смерть сама іде,
Несеться у шаленому алюрі.
Хто її спинить? Чи високі мури?
Чи сонце,що ось-ось уже зайде?
Та ні,на сонце марні сподівання.
Ота червона куля не спасе.
Вона свій лик спокійно пронесе
Над цілим світом смерті. А чекання
Хвилина кожна наближа біду.
Жени коня нежданий чорний вісник.
В степу широкім скоро буде тісно.
Орда промчиться по твоїм сліду.
Аж з яру раптом зграєю вовки
Коню швидкому кинулись під ноги.
Чи збити захотіли із дороги,
Перепинити шлях його стрімкий ?
Козак пістоля вихопив умить,
Щоб першому ж свинцем залити очі.
Хай зуби на коня його не точать…
Та зграя упритул його біжить
І,начебто,уваги не звертає.
Вожак лиш скоса оком позира.
Чи то якась хитромудра гра –
Він лиш моменту вдалого чекає?
Кінь аж трясеться,вухами пряде
Та поки що козацьку руку слуха,
На північ не спиняє свого руху,
Але,здається,що ось-ось впаде.
Вовки ж летять й на крок не відстають,
Як сірі тіні з двох сторін обходять.
І одірватись сподіватись годі,
І,щоб стріляти,привід не дають.
Отак і мчали вершник і вовки.
Немов король і його дивна свита
Серед степів,посередині світу
Без відпочинку уперед. Поки
Не вигулькнув нараз із-за могили
Загін татарський,що назустріч мчав.
Чи спеціально тут його чекав?
Чи то вже доля так наворожила
Аби зустрітись довелося їм
У цім степу безмежнім,неозорім
У цю вечірню іще світлу пору?
І не повернеш на коні своїм.
Не утекти і вже не заховатись.
Татари поряд. Ось уже вони.
Чи перед Богом чимось завинив,
Щоб по дурному так на смерть нарватись.
На смерть. Живим його їм не узять.
Рука козацька шаблю вже тримає
І ворог не один іще узнає,
Як вміє його шабелька співать.
Хай і один він супроти усіх,
Але життя продасть якнайдорожче,
Хай хто його перепинити схоче.
Летить козацький кінь із усіх ніг.
Все ближче лава стрічна козаку,
Блищать в руках татарськії шаблюки,
Уже аркани наготові,луки,
Аби спинити путь його стрімку.
І раптом збився стрімкий лет орди,
Здибились коні злякано на місці,
Мов перепону стріли в полі чистім
І затоптали власнії сліди.
«Шайтан!Шайтан!»- донеслось до козака,
Орда в момент рвонула врізнобіч,
Не захотіла стрітись віч-на-віч,
Розбіглась перед ним із переляку.
Аж тут козак згадав своїх вовків,
Що все ще мчали поряд біля нього,
Як сірі тіні. Подарунок Бога,
Який послав йому рятівників.
Втекли татари. А вже за горбом
Й вовки пропали у яру якомусь.
А кінь козацький,мов забув про втому,
Летів-летів вперед стрімким орлом.
А в козака із голови не йшло-
Що то:випадок,збіг чи Божа сила,
Яка йому услід вовків пустила,
Чи щось йому невідоме було?
Та сам собі козак пообіцяв,
Як не склюють у степу чорні круки,
Ніколи на вовків не здійме руку,
Хай би там що йому хто не казав.
Здійнялись чорно-сірі клуби диму
Аби за тими знаками курними
Дізналась навколишня далечінь,
Що йде орда. Несе біду з собою.
Лишаючи в степу широкий слід.
Тож треба лаштуватися в похід,
Гострити шаблі для тяжкого бою.
Хто ж її стріне, як не козаки?
Хто ж проведе непрошеного гостя,
Щоб довго по степу біліли кості,
Нагадуючи про кінець такий?
А той,хто першим степ підняв на ноги,
Вже гнав коня на північ чимскоріш.
Один проти орди не устоїш.
Отож надія на коня та Бога.
Десь там позаду глухо стогне степ,
Ледь втримуючи ту важенну ношу,
Що курявою трави запорошить.
А все живе втіка з дороги. Ще б
Не утікати. Смерть сама іде,
Несеться у шаленому алюрі.
Хто її спинить? Чи високі мури?
Чи сонце,що ось-ось уже зайде?
Та ні,на сонце марні сподівання.
Ота червона куля не спасе.
Вона свій лик спокійно пронесе
Над цілим світом смерті. А чекання
Хвилина кожна наближа біду.
Жени коня нежданий чорний вісник.
В степу широкім скоро буде тісно.
Орда промчиться по твоїм сліду.
Аж з яру раптом зграєю вовки
Коню швидкому кинулись під ноги.
Чи збити захотіли із дороги,
Перепинити шлях його стрімкий ?
Козак пістоля вихопив умить,
Щоб першому ж свинцем залити очі.
Хай зуби на коня його не точать…
Та зграя упритул його біжить
І,начебто,уваги не звертає.
Вожак лиш скоса оком позира.
Чи то якась хитромудра гра –
Він лиш моменту вдалого чекає?
Кінь аж трясеться,вухами пряде
Та поки що козацьку руку слуха,
На північ не спиняє свого руху,
Але,здається,що ось-ось впаде.
Вовки ж летять й на крок не відстають,
Як сірі тіні з двох сторін обходять.
І одірватись сподіватись годі,
І,щоб стріляти,привід не дають.
Отак і мчали вершник і вовки.
Немов король і його дивна свита
Серед степів,посередині світу
Без відпочинку уперед. Поки
Не вигулькнув нараз із-за могили
Загін татарський,що назустріч мчав.
Чи спеціально тут його чекав?
Чи то вже доля так наворожила
Аби зустрітись довелося їм
У цім степу безмежнім,неозорім
У цю вечірню іще світлу пору?
І не повернеш на коні своїм.
Не утекти і вже не заховатись.
Татари поряд. Ось уже вони.
Чи перед Богом чимось завинив,
Щоб по дурному так на смерть нарватись.
На смерть. Живим його їм не узять.
Рука козацька шаблю вже тримає
І ворог не один іще узнає,
Як вміє його шабелька співать.
Хай і один він супроти усіх,
Але життя продасть якнайдорожче,
Хай хто його перепинити схоче.
Летить козацький кінь із усіх ніг.
Все ближче лава стрічна козаку,
Блищать в руках татарськії шаблюки,
Уже аркани наготові,луки,
Аби спинити путь його стрімку.
І раптом збився стрімкий лет орди,
Здибились коні злякано на місці,
Мов перепону стріли в полі чистім
І затоптали власнії сліди.
«Шайтан!Шайтан!»- донеслось до козака,
Орда в момент рвонула врізнобіч,
Не захотіла стрітись віч-на-віч,
Розбіглась перед ним із переляку.
Аж тут козак згадав своїх вовків,
Що все ще мчали поряд біля нього,
Як сірі тіні. Подарунок Бога,
Який послав йому рятівників.
Втекли татари. А вже за горбом
Й вовки пропали у яру якомусь.
А кінь козацький,мов забув про втому,
Летів-летів вперед стрімким орлом.
А в козака із голови не йшло-
Що то:випадок,збіг чи Божа сила,
Яка йому услід вовків пустила,
Чи щось йому невідоме було?
Та сам собі козак пообіцяв,
Як не склюють у степу чорні круки,
Ніколи на вовків не здійме руку,
Хай би там що йому хто не казав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
