Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.01
12:00
Двадцять літ минає від часів
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
2025.12.01
11:08
Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
2025.12.01
09:50
А дерева в льолях із туману
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
2025.12.01
09:33
З темного боку з темного майже
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
2025.12.01
08:53
Ходить Гарбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
2025.12.01
08:47
Хай і була найменшою з гірчин,
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
2025.12.01
05:52
Бушувала ніч прибоєм,
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
2025.12.01
02:53
Зима прийшла й теплішає усе,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.
Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.
Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
2025.11.30
22:20
У минуле не відправити листа:
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...
Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...
Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
2025.11.30
21:25
Очей незнана глибина…
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…
Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…
Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
2025.11.30
19:21
Докоряла одна жінка часто чоловіку,
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів ч
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів ч
2025.11.30
15:15
Стоїть під вікном чоловік
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
2025.11.30
12:48
Не буряним Бетховен входить до мене,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
2025.11.30
10:34
Ще купаю в любистку життя золоте,
та мене безтурботну облиште.
Я ненавиджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У середині груші огидний хробак
проклад
та мене безтурботну облиште.
Я ненавиджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У середині груші огидний хробак
проклад
2025.11.30
06:52
Мов теплу і світлу пилюку
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
2025.11.29
23:08
Я можу піти за моря, щоб тебе
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Балада про вовків
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Балада про вовків
Стрімким потоком в неба височінь
Здійнялись чорно-сірі клуби диму
Аби за тими знаками курними
Дізналась навколишня далечінь,
Що йде орда. Несе біду з собою.
Лишаючи в степу широкий слід.
Тож треба лаштуватися в похід,
Гострити шаблі для тяжкого бою.
Хто ж її стріне, як не козаки?
Хто ж проведе непрошеного гостя,
Щоб довго по степу біліли кості,
Нагадуючи про кінець такий?
А той,хто першим степ підняв на ноги,
Вже гнав коня на північ чимскоріш.
Один проти орди не устоїш.
Отож надія на коня та Бога.
Десь там позаду глухо стогне степ,
Ледь втримуючи ту важенну ношу,
Що курявою трави запорошить.
А все живе втіка з дороги. Ще б
Не утікати. Смерть сама іде,
Несеться у шаленому алюрі.
Хто її спинить? Чи високі мури?
Чи сонце,що ось-ось уже зайде?
Та ні,на сонце марні сподівання.
Ота червона куля не спасе.
Вона свій лик спокійно пронесе
Над цілим світом смерті. А чекання
Хвилина кожна наближа біду.
Жени коня нежданий чорний вісник.
В степу широкім скоро буде тісно.
Орда промчиться по твоїм сліду.
Аж з яру раптом зграєю вовки
Коню швидкому кинулись під ноги.
Чи збити захотіли із дороги,
Перепинити шлях його стрімкий ?
Козак пістоля вихопив умить,
Щоб першому ж свинцем залити очі.
Хай зуби на коня його не точать…
Та зграя упритул його біжить
І,начебто,уваги не звертає.
Вожак лиш скоса оком позира.
Чи то якась хитромудра гра –
Він лиш моменту вдалого чекає?
Кінь аж трясеться,вухами пряде
Та поки що козацьку руку слуха,
На північ не спиняє свого руху,
Але,здається,що ось-ось впаде.
Вовки ж летять й на крок не відстають,
Як сірі тіні з двох сторін обходять.
І одірватись сподіватись годі,
І,щоб стріляти,привід не дають.
Отак і мчали вершник і вовки.
Немов король і його дивна свита
Серед степів,посередині світу
Без відпочинку уперед. Поки
Не вигулькнув нараз із-за могили
Загін татарський,що назустріч мчав.
Чи спеціально тут його чекав?
Чи то вже доля так наворожила
Аби зустрітись довелося їм
У цім степу безмежнім,неозорім
У цю вечірню іще світлу пору?
І не повернеш на коні своїм.
Не утекти і вже не заховатись.
Татари поряд. Ось уже вони.
Чи перед Богом чимось завинив,
Щоб по дурному так на смерть нарватись.
На смерть. Живим його їм не узять.
Рука козацька шаблю вже тримає
І ворог не один іще узнає,
Як вміє його шабелька співать.
Хай і один він супроти усіх,
Але життя продасть якнайдорожче,
Хай хто його перепинити схоче.
Летить козацький кінь із усіх ніг.
Все ближче лава стрічна козаку,
Блищать в руках татарськії шаблюки,
Уже аркани наготові,луки,
Аби спинити путь його стрімку.
І раптом збився стрімкий лет орди,
Здибились коні злякано на місці,
Мов перепону стріли в полі чистім
І затоптали власнії сліди.
«Шайтан!Шайтан!»- донеслось до козака,
Орда в момент рвонула врізнобіч,
Не захотіла стрітись віч-на-віч,
Розбіглась перед ним із переляку.
Аж тут козак згадав своїх вовків,
Що все ще мчали поряд біля нього,
Як сірі тіні. Подарунок Бога,
Який послав йому рятівників.
Втекли татари. А вже за горбом
Й вовки пропали у яру якомусь.
А кінь козацький,мов забув про втому,
Летів-летів вперед стрімким орлом.
А в козака із голови не йшло-
Що то:випадок,збіг чи Божа сила,
Яка йому услід вовків пустила,
Чи щось йому невідоме було?
Та сам собі козак пообіцяв,
Як не склюють у степу чорні круки,
Ніколи на вовків не здійме руку,
Хай би там що йому хто не казав.
Здійнялись чорно-сірі клуби диму
Аби за тими знаками курними
Дізналась навколишня далечінь,
Що йде орда. Несе біду з собою.
Лишаючи в степу широкий слід.
Тож треба лаштуватися в похід,
Гострити шаблі для тяжкого бою.
Хто ж її стріне, як не козаки?
Хто ж проведе непрошеного гостя,
Щоб довго по степу біліли кості,
Нагадуючи про кінець такий?
А той,хто першим степ підняв на ноги,
Вже гнав коня на північ чимскоріш.
Один проти орди не устоїш.
Отож надія на коня та Бога.
Десь там позаду глухо стогне степ,
Ледь втримуючи ту важенну ношу,
Що курявою трави запорошить.
А все живе втіка з дороги. Ще б
Не утікати. Смерть сама іде,
Несеться у шаленому алюрі.
Хто її спинить? Чи високі мури?
Чи сонце,що ось-ось уже зайде?
Та ні,на сонце марні сподівання.
Ота червона куля не спасе.
Вона свій лик спокійно пронесе
Над цілим світом смерті. А чекання
Хвилина кожна наближа біду.
Жени коня нежданий чорний вісник.
В степу широкім скоро буде тісно.
Орда промчиться по твоїм сліду.
Аж з яру раптом зграєю вовки
Коню швидкому кинулись під ноги.
Чи збити захотіли із дороги,
Перепинити шлях його стрімкий ?
Козак пістоля вихопив умить,
Щоб першому ж свинцем залити очі.
Хай зуби на коня його не точать…
Та зграя упритул його біжить
І,начебто,уваги не звертає.
Вожак лиш скоса оком позира.
Чи то якась хитромудра гра –
Він лиш моменту вдалого чекає?
Кінь аж трясеться,вухами пряде
Та поки що козацьку руку слуха,
На північ не спиняє свого руху,
Але,здається,що ось-ось впаде.
Вовки ж летять й на крок не відстають,
Як сірі тіні з двох сторін обходять.
І одірватись сподіватись годі,
І,щоб стріляти,привід не дають.
Отак і мчали вершник і вовки.
Немов король і його дивна свита
Серед степів,посередині світу
Без відпочинку уперед. Поки
Не вигулькнув нараз із-за могили
Загін татарський,що назустріч мчав.
Чи спеціально тут його чекав?
Чи то вже доля так наворожила
Аби зустрітись довелося їм
У цім степу безмежнім,неозорім
У цю вечірню іще світлу пору?
І не повернеш на коні своїм.
Не утекти і вже не заховатись.
Татари поряд. Ось уже вони.
Чи перед Богом чимось завинив,
Щоб по дурному так на смерть нарватись.
На смерть. Живим його їм не узять.
Рука козацька шаблю вже тримає
І ворог не один іще узнає,
Як вміє його шабелька співать.
Хай і один він супроти усіх,
Але життя продасть якнайдорожче,
Хай хто його перепинити схоче.
Летить козацький кінь із усіх ніг.
Все ближче лава стрічна козаку,
Блищать в руках татарськії шаблюки,
Уже аркани наготові,луки,
Аби спинити путь його стрімку.
І раптом збився стрімкий лет орди,
Здибились коні злякано на місці,
Мов перепону стріли в полі чистім
І затоптали власнії сліди.
«Шайтан!Шайтан!»- донеслось до козака,
Орда в момент рвонула врізнобіч,
Не захотіла стрітись віч-на-віч,
Розбіглась перед ним із переляку.
Аж тут козак згадав своїх вовків,
Що все ще мчали поряд біля нього,
Як сірі тіні. Подарунок Бога,
Який послав йому рятівників.
Втекли татари. А вже за горбом
Й вовки пропали у яру якомусь.
А кінь козацький,мов забув про втому,
Летів-летів вперед стрімким орлом.
А в козака із голови не йшло-
Що то:випадок,збіг чи Божа сила,
Яка йому услід вовків пустила,
Чи щось йому невідоме було?
Та сам собі козак пообіцяв,
Як не склюють у степу чорні круки,
Ніколи на вовків не здійме руку,
Хай би там що йому хто не казав.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
