Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.26
06:09
Старанно сповите туманом,
Світання дрімає в саду, -
Росою зволожені зрана,
Дерева на сонечко ждуть.
Чекають на подуви вітру,
На світлих годин прибуття,
Мов я на кінець лихоліття
І розквіт нового життя.
Світання дрімає в саду, -
Росою зволожені зрана,
Дерева на сонечко ждуть.
Чекають на подуви вітру,
На світлих годин прибуття,
Мов я на кінець лихоліття
І розквіт нового життя.
2026.02.25
18:41
ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
2026.02.25
18:23
Дратує душу тліюче багаття,
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
2026.02.25
17:32
Оглянуся, буває, у минуле
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, коли почули
що згадувати їх ще є кому.
І є кому журитися так само
за митями щасливої доби
і червоніти темними ночами,
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, коли почули
що згадувати їх ще є кому.
І є кому журитися так само
за митями щасливої доби
і червоніти темними ночами,
2026.02.25
15:56
Не німіли в тужному мовчанні,
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
2026.02.25
13:05
Непомітно літо підійшло,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
2026.02.25
10:23
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Отже, у мене народилася ідея - дарувати тим читачам, які стежать за тим, що я пропоную їхній увазі, свої емоції від тих поетичних чи прозових творів, що залишають слід у душі. Йтиметься про художні перлини українських творців - і тих,
2026.02.25
08:15
То ніж у серце, то плювок у спину!
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
2026.02.24
22:40
Цей місяць лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
2026.02.24
21:49
Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
2026.02.24
19:33
Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
2026.02.24
18:35
Розквітла троянда красива,
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
2026.02.24
14:08
Хоч топить ніч квапливо
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
2026.02.24
13:53
Одного разу кілька раз
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
2026.02.24
13:09
Я одинокий менестрель
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
2026.02.24
12:50
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
2026.02.03
2026.01.28
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
* * *
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
* * *
Стояла осінь і війна триклята
Вже покотилась сонцеві услід,
Але усе ще їхали солдати:
Одні - на захід, а другі – на схід.
Село недавно лише як звільнили,
Ворожий ще не вивітрився дух,
А вже і школу на селі відкрили,
Якраз, коли чекали білих мух.
У матері і так проблем доволі,
А тут ще син до школи має йти,
А як він буде в тій холодній школі,
Нема чого й на ноги одягти?
Купити б, але гроші де узяти?
Тож ячнєвих пампẏшок напекла,
Дала завдання синові продати
На станції, що недалік була.
- Солдати їдуть, хочуть, мабуть, їсти.
Продай по п’ять карбованців одну.
У них же гроші мають бути, звісно,
Нащо ж їм із грошима на війну?
Прийшов хлопчина, притискає кошик,
Ось ешелон на колії стоїть.
Та як з солдата можна брати гроші?
Став біля входу і стоїть, мовчить.
- Почім пампушки?- хлопчика питають,
А що їм відповісти він не зна.
Вони ж десь там під кулями вмирають
І більшість забере собі війна.
Так соромно, аж сльози навернулись,
Стоїть, босенький, шморгає під ніс.
В самого ж батько й брат не повернулись.
- Та я…Та я…Я просто так приніс.
Узяв один пампушку у долоню,
Як надламав, пішов вагоном дух,
Враз потягнулись руки й по вагону,
Пішов гуляти кошик поміж рук.
Тут паровоз почав уже свистати,
Солдат вусатий кошика приніс.
- Ну, на , біжи, бо будемо рушати
І дякую за пампушки смачні.
Іде хлопчина, сльози утирає,
Не зна, що буде матері казать.
Ногами босими по зимному ступає,
До кошика боїться заглядать.
Хоч відчува: щось там-таки лишилось,
Мабуть, не всіх поїли пампушок…
А дома мати прати заходилась,
Пита: - Ну, як, чи все продав, синок?
Що їй казати? Буркнув щось під носа.
А мати знов питає чи продав.
Він подививсь на ноги свої босі
- Та там одні поранені,- збрехав.
- Ну, то і добре,- відказала мати.
Взялась за кошик: - А що там? – пита.
- Та то, мабуть, залишили солдати.
Зняла шматину…матінко свята!
Лежали там два зошити зелені,
Чотири майже цілі олівці,
І … черевики. Не нові, ношѐні.
Ще й різні розміром. Та черевики ці
Носив хлопчина років шість потому.
І , хоч були вони зовсім прості,
Міцнішої й теплішої обнови
Не знав хлопчина більше у житті.
Вже покотилась сонцеві услід,
Але усе ще їхали солдати:
Одні - на захід, а другі – на схід.
Село недавно лише як звільнили,
Ворожий ще не вивітрився дух,
А вже і школу на селі відкрили,
Якраз, коли чекали білих мух.
У матері і так проблем доволі,
А тут ще син до школи має йти,
А як він буде в тій холодній школі,
Нема чого й на ноги одягти?
Купити б, але гроші де узяти?
Тож ячнєвих пампẏшок напекла,
Дала завдання синові продати
На станції, що недалік була.
- Солдати їдуть, хочуть, мабуть, їсти.
Продай по п’ять карбованців одну.
У них же гроші мають бути, звісно,
Нащо ж їм із грошима на війну?
Прийшов хлопчина, притискає кошик,
Ось ешелон на колії стоїть.
Та як з солдата можна брати гроші?
Став біля входу і стоїть, мовчить.
- Почім пампушки?- хлопчика питають,
А що їм відповісти він не зна.
Вони ж десь там під кулями вмирають
І більшість забере собі війна.
Так соромно, аж сльози навернулись,
Стоїть, босенький, шморгає під ніс.
В самого ж батько й брат не повернулись.
- Та я…Та я…Я просто так приніс.
Узяв один пампушку у долоню,
Як надламав, пішов вагоном дух,
Враз потягнулись руки й по вагону,
Пішов гуляти кошик поміж рук.
Тут паровоз почав уже свистати,
Солдат вусатий кошика приніс.
- Ну, на , біжи, бо будемо рушати
І дякую за пампушки смачні.
Іде хлопчина, сльози утирає,
Не зна, що буде матері казать.
Ногами босими по зимному ступає,
До кошика боїться заглядать.
Хоч відчува: щось там-таки лишилось,
Мабуть, не всіх поїли пампушок…
А дома мати прати заходилась,
Пита: - Ну, як, чи все продав, синок?
Що їй казати? Буркнув щось під носа.
А мати знов питає чи продав.
Він подививсь на ноги свої босі
- Та там одні поранені,- збрехав.
- Ну, то і добре,- відказала мати.
Взялась за кошик: - А що там? – пита.
- Та то, мабуть, залишили солдати.
Зняла шматину…матінко свята!
Лежали там два зошити зелені,
Чотири майже цілі олівці,
І … черевики. Не нові, ношѐні.
Ще й різні розміром. Та черевики ці
Носив хлопчина років шість потому.
І , хоч були вони зовсім прості,
Міцнішої й теплішої обнови
Не знав хлопчина більше у житті.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
