Говорила мати єдиному сину:
‘’Ой, у чисте поле не ходи дитино.
В полі тім русалка тебе залоскоче
І додому, синку, вертатись не схочеш.’’
А він синьоокий тільки посміхався,
Вродою у батька-козака удався.
Де би там русалка не залоскотала,
Як дівки проходу йому не давали.
Мати говорила, а він посміхався,
Матері не вірив хоч не сперечався.
Матері не вірив та ходив у поле,
Бо іще русалки не бачив ніколи.
Не бачив русалки, а так вже хотілось
Аби в чистім полі вона йому стрілась.
Хай би свої чари дарма витрачала,
Бо ще жодна дівка не причарувала.
Вийшов якось в поле та стрів молодичку .
Та і гнучка станом і гарненьке личко.
Вона підморгнула та ще посміхнулась,
Слова материнські миттю і забулись.
І слова забулись, і де гонор дівся,
На одну усмішку парубок купився.
А та ще всміхнувся та і поманила,
Зовсім молодого з пантелику збила.
Хлопця поманила, за собою звала,
Завела у поле та й залоскотала.
І не стало хлопця на білому світі,
Залишились очі волошками в житті.
А мати ходила, сина все гукала,
І у чистім полі волошки збирала.
Плакалася гірко: «Що ж ти зробив, сину,
На цім білім світі одну мене кинув?!»
Ой, цвітуть волошки в полі синім-синім.
Ото так буває неслуху-дитині.