Вгрузаючи у простір швидкостями,
змиваючи промінням шкіру, я
переплітаю відстані з часами
минулими й майбутніми. Земля,
обточена й розплескана до диска,
тримається трьома китами над
усім що разом віддалік і зблизька
акваріума трьох координат.

Я розбиваю скло. Зсуваю межі.
І трійцю переляканих китів
на волю випускаю з узбережжя,
нахилених до зір, материків,
які захльостує вже глибиною.
Кричу. І в тіло падаю своє.
Клекоче піна квантова за мною
і на ребро галактика встає.

Ковтаю небо. Поряд урочисто
до обрію зринають три кити.
От тільки обрій зник… Солоні бризки
ще очі роз’їдають і мети
плавби відчайної не видно поки.
Жахає воля. І тужливий спів
наповнює довкілля зореоке,
яке зітхає у піснях китів
всіма світлороками. Та надія
в чорних дірках, як в отворах зіниць,
ще світиться: з любов’ю віра мріє
у загадках обгорток таємниць.

Десь чутно інших зграй китових поклики…

2020