
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.09
22:26
Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
2025.10.09
21:47
Той, хто по смерті захоче розшукать мене,
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
2025.10.09
20:59
Закричав болотяний бугай
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
2025.10.09
20:04
Хан не встигне іще й чхнути у Бахчисараї,
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
2025.10.09
15:56
КУЛЯ, ЯКА ПОЧИНАЄ ГРУ.
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
2025.10.09
13:39
Я шпарку заб’ю, через неї дощить
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
2025.10.09
12:49
Яскравими фарбами осінь
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.
2025.10.09
12:18
Ти вмієш слухати мене роками поспіль.
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм
2025.10.09
09:47
Сьогодні, 9 жовтня, йому могло би виповнитися 85 років. Але він пішов у захмар’я сорокарічним.
Можливо, такі яскраві особистості конче потрібні не лише тут…
До речі, одна з львівських вулиць носить його ім‘я.
Дві маленькі зелені фари
висвітлюють шл
Можливо, такі яскраві особистості конче потрібні не лише тут…
До речі, одна з львівських вулиць носить його ім‘я.
Дві маленькі зелені фари
висвітлюють шл
2025.10.08
22:17
Давно я не був
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,
2025.10.08
16:12
Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
2025.10.08
16:12
Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
2025.10.08
15:15
Перед осінню ніби винною
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.
І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.
І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком
2025.10.08
13:20
грудня 2025 року
Норвезький Нобелівський комітет
винесе рішення:
«нікому з глав держав
не присуджувати премію миру».
До такого рішення
потенційні члени комітету
прийшли заздалегідь,
ознайомившись з дослідженнями
міжнародної групи науковц
2025.10.08
11:12
Колись бункери були прихистком героїв, а нині по бункерах рятує шкуру якесь пуйло.
У майбутньому вивчення історії рашизму буде справою не політологів, а паразитологів.
Право сильного сильне, але не праве.
Малодушним завжди мало загублених душ.
2025.10.08
06:14
Зранку за вікнами осінь
Хлюпає нудно дощем, -
Плани зруйновано зовсім,
Душу охоплює щем.
Тільки корити не стану
Час дощовитий ніяк, -
Осінь - обманлива пані, -
Знати повинен усяк...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хлюпає нудно дощем, -
Плани зруйновано зовсім,
Душу охоплює щем.
Тільки корити не стану
Час дощовитий ніяк, -
Осінь - обманлива пані, -
Знати повинен усяк...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.10.01
2025.09.04
2025.08.31
2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
2025.06.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про зозулю
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про зозулю
Пройшовши крізь мереживо часу́,
Змінивши слів за довгий час чимало,
Легенда ця мене зачарувала
І я поринув у її красу,
У світ прадавній, у віки минулі,
Яким уже повернення нема.
Лише легенда в пам’яті трима,
Яку почув у лісі від зозулі.
Спочатку думав: то просте «ку-ку»,
Хотів спитати: скільки маю років
Ще у запасі. Та вже за два кроки
Відчув утому. На траву м’яку
Сів попід дубом, прихиливсь спиною,
Вдихнув повітря чисте лісове
І відчуваю – у очах пливе
Та й задрімав якось само собою.
І от крізь сон вчувається мені
Зозулі голос, але дивний, наче,
Чи то сміється птаха, чи то плаче
Поміж гілок десь там у вишині.
І не «ку-ку» я чую, а слова
Звичайні, ті, що з прадіда я знаю.
І та зозуля, начебто, питає:
- Агов, скажи, стежино лісова,
Чи не ступа чужа нога тобою?
- Ні, не ступа,- стежина шелестить
Опалим листям. - А чужий он спить
Під дубом, заколисаний травою.
- Заснув? – Заснув! – Ну, хай і далі спить,
Не треба, щоби чули чужі вуха,
Що ми говорим. Але ти послухай:
Чи справді спить, чи так собі лежить?!
Настала тиша. Я лежу, затих,
Боюся, щоби не подати виду
Та все міркую: що із того вийде?
Вухам не вірю, слухаючи їх.
Але й очей відкрить не поспішаю.
А як злякаю? То й не буду знать,
Про що таке у лісі гомонять,
Коли ніхто чужий не заважає.
І знов зозуля: - Мабуть, що заснув.
Тож слухай, мила, давню оповідку
Мені відому і не знати звідки.
Хтось, мабуть, йшов у лісі та й забув.
Було це в ті часи, що й не згадати,
Ще звірі й птахи говорить могли.
В якомусь лісі, може й тут, жили.
Хто гнізда вив, хто нори рив, хто спати
Вкладався просто на сирій землі.
Хто як хотів, той так і жив у лісі,
Ганяв чи повзав, в піднебесній висі
Кружляв, як тільки сам того волів.
І ворожнечі не було між них,
Сильніші слабших зовсім не гнітили,
На інші справи витрачали сили.
Тож в лісі чувся лиш веселий сміх.
А в тому ж лісі під пеньком старим,
В норі глибокій, в затхлім підземеллі,
У непривітній і пустій оселі
Жив злий горбань. Лиш два вершки у нім
Та злий настільки, аж дрижав від злості,
Його бісив отой веселий сміх,
Він того всього винести не міг,
Все мудрував та ворожив на кості,
Усе шукав, як вивести той сміх,
Щоб ліс стояв похмурий, непривітний,
Щоби не смів ніхто чомусь радіти
І всі йому схилялися до ніг.
І, врешті-решт, він спосіб віднайшов:
Не мазь-отруту, а чарівне слово –
Лише промовиш і уже готово,
Вважай, що ліс без боротьби зборов.
Та слово це не він сказати мав,
А разом всі, хто в лісі тому вівся.
Горбань таємно з круками зустрівся,
Бо допомоги їх потребував.
Помчали круки на усі кінці,
Скликати стали живність всю на раду.
І от зібрались птахи, звірі, гади,
Можливо, й на галявині оцій.
І виліз чарівник з-під свого пня,
Навіяв всім, що він орел великий.
Махнув крилом – у лісі стихли крики,
Ніхто його злодійство не спиня.
А він почав навіювати всім,
Що лиш добра і користі всім хоче,
Що ладен працювати дні і ночі
Аби в усьому догодити їм.
А круки слідом: - Крак-так-так-так-так!
Мовляв, послухай, що розумний каже.
Відчула легку здобич сила вража.
Чаклун же знову так собі і сяк.
А ліс стоїть увесь, як у тумані
І лиш слідом за злодієм кива,
Сприйма на віру всі його слова,
Ніхто не каже: «Чи ви, може,п’яні?»
А чарівник і далі промовля:
- Мене вам треба королем обрати,
Для того лише разом згоду дати
І щастям ця наповниться земля.
Ну, усі разом дружно крикніть: «Згода!»
І буде все , і буде вам усім.
А сам до себе: «Буде все моїм,
І весь цей ліс, і землі всі, і води.»
Аж тут зозуля звідкись узялась.
Кудись літала та й не чула круків,
Вернулася, а навкруги ні звуку.
Туди-сюди мотнулася, пройшлась
Понад дерева та й знайшла ті збори.
Спустилась нижче, глянула – «Овва!»
Уся галява, наче, нежива.
Горбань на пні підстрибує угору.
Та і давай зозуля та кричать,
Так, що в найближчих аж заклало вуха:
- Ви що, зібрались ту потвору слухать?!
Та вас же будуть діти проклинать!
Женіть його, бо буде вам біда!
І тут усі ураз, немов прозріли,
Замість орла потвору ту уздріли
І від мани не стало і сліда.
Ліс загудів, побачивши оману,
Горбань від злості аж позеленів,
Метали очі блискавки і гнів.
Що він кричав, повторювать не стану.
Наобіцяв помтситися усім,
Зозулі першій за свою невдачу.
Сказав, що їй дітей своїх не бачить
І не нестися у гнізді своїм.
Сказав і зник. А слуги його круки
Взялись зозулям гнізда руйнувать
І пташенят на землю викидать,
Щоб були більші материнські муки.
З тих пір зозулі гнізд своїх не в’ють,
А яйця в гніздах у чужих ховають.
Бояться – круки знов поналітають
І діточок маленьких їх поб’ють…
Тут, як на зло, мураха в ніс заліз,
Залоскотав. Я чхнув і все пропало.
Лиш десь зозуля вдалині кувала
І навкруги шумів прадавній ліс.
Змінивши слів за довгий час чимало,
Легенда ця мене зачарувала
І я поринув у її красу,
У світ прадавній, у віки минулі,
Яким уже повернення нема.
Лише легенда в пам’яті трима,
Яку почув у лісі від зозулі.
Спочатку думав: то просте «ку-ку»,
Хотів спитати: скільки маю років
Ще у запасі. Та вже за два кроки
Відчув утому. На траву м’яку
Сів попід дубом, прихиливсь спиною,
Вдихнув повітря чисте лісове
І відчуваю – у очах пливе
Та й задрімав якось само собою.
І от крізь сон вчувається мені
Зозулі голос, але дивний, наче,
Чи то сміється птаха, чи то плаче
Поміж гілок десь там у вишині.
І не «ку-ку» я чую, а слова
Звичайні, ті, що з прадіда я знаю.
І та зозуля, начебто, питає:
- Агов, скажи, стежино лісова,
Чи не ступа чужа нога тобою?
- Ні, не ступа,- стежина шелестить
Опалим листям. - А чужий он спить
Під дубом, заколисаний травою.
- Заснув? – Заснув! – Ну, хай і далі спить,
Не треба, щоби чули чужі вуха,
Що ми говорим. Але ти послухай:
Чи справді спить, чи так собі лежить?!
Настала тиша. Я лежу, затих,
Боюся, щоби не подати виду
Та все міркую: що із того вийде?
Вухам не вірю, слухаючи їх.
Але й очей відкрить не поспішаю.
А як злякаю? То й не буду знать,
Про що таке у лісі гомонять,
Коли ніхто чужий не заважає.
І знов зозуля: - Мабуть, що заснув.
Тож слухай, мила, давню оповідку
Мені відому і не знати звідки.
Хтось, мабуть, йшов у лісі та й забув.
Було це в ті часи, що й не згадати,
Ще звірі й птахи говорить могли.
В якомусь лісі, може й тут, жили.
Хто гнізда вив, хто нори рив, хто спати
Вкладався просто на сирій землі.
Хто як хотів, той так і жив у лісі,
Ганяв чи повзав, в піднебесній висі
Кружляв, як тільки сам того волів.
І ворожнечі не було між них,
Сильніші слабших зовсім не гнітили,
На інші справи витрачали сили.
Тож в лісі чувся лиш веселий сміх.
А в тому ж лісі під пеньком старим,
В норі глибокій, в затхлім підземеллі,
У непривітній і пустій оселі
Жив злий горбань. Лиш два вершки у нім
Та злий настільки, аж дрижав від злості,
Його бісив отой веселий сміх,
Він того всього винести не міг,
Все мудрував та ворожив на кості,
Усе шукав, як вивести той сміх,
Щоб ліс стояв похмурий, непривітний,
Щоби не смів ніхто чомусь радіти
І всі йому схилялися до ніг.
І, врешті-решт, він спосіб віднайшов:
Не мазь-отруту, а чарівне слово –
Лише промовиш і уже готово,
Вважай, що ліс без боротьби зборов.
Та слово це не він сказати мав,
А разом всі, хто в лісі тому вівся.
Горбань таємно з круками зустрівся,
Бо допомоги їх потребував.
Помчали круки на усі кінці,
Скликати стали живність всю на раду.
І от зібрались птахи, звірі, гади,
Можливо, й на галявині оцій.
І виліз чарівник з-під свого пня,
Навіяв всім, що він орел великий.
Махнув крилом – у лісі стихли крики,
Ніхто його злодійство не спиня.
А він почав навіювати всім,
Що лиш добра і користі всім хоче,
Що ладен працювати дні і ночі
Аби в усьому догодити їм.
А круки слідом: - Крак-так-так-так-так!
Мовляв, послухай, що розумний каже.
Відчула легку здобич сила вража.
Чаклун же знову так собі і сяк.
А ліс стоїть увесь, як у тумані
І лиш слідом за злодієм кива,
Сприйма на віру всі його слова,
Ніхто не каже: «Чи ви, може,п’яні?»
А чарівник і далі промовля:
- Мене вам треба королем обрати,
Для того лише разом згоду дати
І щастям ця наповниться земля.
Ну, усі разом дружно крикніть: «Згода!»
І буде все , і буде вам усім.
А сам до себе: «Буде все моїм,
І весь цей ліс, і землі всі, і води.»
Аж тут зозуля звідкись узялась.
Кудись літала та й не чула круків,
Вернулася, а навкруги ні звуку.
Туди-сюди мотнулася, пройшлась
Понад дерева та й знайшла ті збори.
Спустилась нижче, глянула – «Овва!»
Уся галява, наче, нежива.
Горбань на пні підстрибує угору.
Та і давай зозуля та кричать,
Так, що в найближчих аж заклало вуха:
- Ви що, зібрались ту потвору слухать?!
Та вас же будуть діти проклинать!
Женіть його, бо буде вам біда!
І тут усі ураз, немов прозріли,
Замість орла потвору ту уздріли
І від мани не стало і сліда.
Ліс загудів, побачивши оману,
Горбань від злості аж позеленів,
Метали очі блискавки і гнів.
Що він кричав, повторювать не стану.
Наобіцяв помтситися усім,
Зозулі першій за свою невдачу.
Сказав, що їй дітей своїх не бачить
І не нестися у гнізді своїм.
Сказав і зник. А слуги його круки
Взялись зозулям гнізда руйнувать
І пташенят на землю викидать,
Щоб були більші материнські муки.
З тих пір зозулі гнізд своїх не в’ють,
А яйця в гніздах у чужих ховають.
Бояться – круки знов поналітають
І діточок маленьких їх поб’ють…
Тут, як на зло, мураха в ніс заліз,
Залоскотав. Я чхнув і все пропало.
Лиш десь зозуля вдалині кувала
І навкруги шумів прадавній ліс.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію