У садочку стояв абрикос молодий
У простенькій своїй одежині зеленій.
Із весною-красною зустрічався у ній
Десь пішла, лиш сказала:
«Почекай тут на мене.»
Він стояв, видивлявся –
де ж поділась вона
Так хотілось плодами її одарувати.
Але не поспішала його люба весна.
Чи забула, лишила одного тут чекати.
Вже і літо минуло, промайнуло за мить,
Навіть не зупинилось, не спитало нічого,
Чому він одиноко у садочку стоїть,
Чом такий невеселий нині вигляд у нього.
Аж вітри протрубили,
що вже й літо пройшло,
Пані осінь-багачка колісницею їде.
Перед нею на південь утікає тепло,
Розкида павутиння по сво́єму по сліду.
І побачила осінь абрикос молодий,
Загорілася зразу незборимим бажанням,
Зупинилась, шепоче: «Буде він лише мій,
Лиш мені подарує своє юне кохання».
Вже ж вона шепотіла йому ніжні слова,
І куйовдила чуба, заглядала у очі.
Вітер їм про кохання вічну пісню співав
І густії тумани закривали їх з ночі.
Він забув свою милу, він кохання забув,
Його очі засліпли від дурману отого.
Голос розуму свого
він, здавалось, не чув.
Щось чуже поселилось
в серці юному в нього.
Осінь щедрою бу́ла за кохання із ним,
Одягла його в шати дорогі золотії.
Мабуть, добре їй бу́ло із таким молодим,
Але вітер холодний скоро й зиму навіяв.
Осінь враз спохватилась
та і геть подалась,
Доганяти, напевно, бо і так забарилась.
І обсипались шати з абрикоса ураз,
Від багатства чужого
й сліду не залишилось.
Зовсім голим нещасним
зиму він зустрічав.
У житті у людському теж буває так часто:
Хто кохання єдине на багатство зміняв,
Той ніколи не знайде свого
справжнього щастя.