Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.20
13:13
Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
2026.09.20
12:36
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2026.09.20
12:21
Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
2026.09.20
12:05
НОВИНИ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
2026.09.20
10:43
ІІ. ШЛЮБНИЙ ВІНОК І ПРИСМАК ПОПЕЛУ
Кімната була залита м’яким ранковим світлом, яке пробивалося крізь невелике вікно атріуму. На дерев'яному столі ще стояли залишки вчорашнього весільного бенкету: напівпорожні глеки з темно-червоним фалернським ви
2026.09.20
07:23
Мені щодня дитинство сниться
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
2026.09.19
23:34
у вересневому саду
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
2026.09.19
22:20
Дзвонить донька, плаче: «Мамо,
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
2026.09.19
21:05
Яви нам, Боже, знов свої дива:
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
2026.09.19
20:28
У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
2026.09.19
16:37
Ого... йой-йой...
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
2026.09.19
15:41
Вечірні вогні над проспектами виклали лінію.
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
2026.09.19
15:16
Поет стирався, ніби крейда,
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
2026.09.19
12:39
Сонце рудою хвостатою білкою
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
Стрибає по крислатому дереві Всесвіту,
Збирає зірки-горіхи і гриби-туманності,
Ховає в дуплі Порожнечі, в прихистку войдів,
А тим часом сумна ворожка Істина
Фарбує виднокрай чорною фарбою
(Бо осінь, бо верес цвіте на паг
2026.09.19
09:33
У імлі протилежних сторін,
В довгий дощ з мельхіорових крапель,
Ніби вождь вогняний маячні,
Ніби зла споконвічного тать,
Ти скачи як бербер … бедуїн,
Як частинка, розігнана ЦЕРНом,
Аж до срібних чернечих хрестів
В довгий дощ з мельхіорових крапель,
Ніби вождь вогняний маячні,
Ніби зла споконвічного тать,
Ти скачи як бербер … бедуїн,
Як частинка, розігнана ЦЕРНом,
Аж до срібних чернечих хрестів
2026.09.19
06:51
Над мною схилившись, чекаєш звитяги
І витримки, й сили в новому бою, -
Не буду підносити білого стяга,
Якщо ненаситно тебе я люблю.
Знедавна спокою не маю щоночі
Від дотиків ніжних усміхнених уст, -
Голубиш, цілуєш і дивишся в очі,
Звільняючи звичн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І витримки, й сили в новому бою, -
Не буду підносити білого стяга,
Якщо ненаситно тебе я люблю.
Знедавна спокою не маю щоночі
Від дотиків ніжних усміхнених уст, -
Голубиш, цілуєш і дивишся в очі,
Звільняючи звичн
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Шах-Джахан
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Шах-Джахан
«Химерна штука, все-таки, життя.
Які б не бу́ли – чесні чи лукаві,
Сьогодні ви у величі і славі,
А завтра під ногами, як сміття.
І чому так – піди-но, розбери?
Чи то своїми робимо руками?
Чи небеса постійно грають з нами
Якоїсь нам неві́домої гри?»
Так думав у темниці Шах-Джахан,
Старий і хворий, неміччю закутий,
Не від тілесних, від душевних ран
Так постарів він. Усіма забутий,
Мав вдосталь він на роздуми часу́.
Там, за стіною дні міняли ночі,
Стирало сонце вранішню росу,
Але не зазирало в його очі.
Бо в цій похмурій камері, однак,
Що день, що ніч – і холодно, і темно.
Хоч би якиїсь незнайомий знак
Серед всього обридлого! Даремно!
Туди три кроки, стільки ж і назад,
Як не ступай – не зміниться нічого.
Йому, що звик до величі палат,
Так було важко звикнути до цього.
Він мав усе. У землях навкруги
Його – тоді Великого Могола,
Любив народ, боялись вороги…
Яка примхлива і жорстока доля!
Він мав усе…Та хай би і не мав
Багатства, слави – був би й так щасливий,
Бо він найкращу жінку покохав
Мумтаз Махал. Була така красива,
Що був не в силах відвести очей.
З її ім’ям лягав і прокидався.
Без неї в нього не було ночей.
Він на других жінок не зазирався,
Бо в нього в серці була лиш вона.
Які вони тоді щасливі бу́ли!
Їх розлучила доля чи війна.
Вона навік в його руках заснула.
Чому він не пішов за нею вслід?
Чому лишився? Що його тримало?
Оцей жорстокий недолугий світ,
В якому зла і підлості чимало?
Вона пішла і серце узяла
Його з собою. Не життя, а мука.
Душа, не знати як, іще жила,
Переживала з милою розлуку.
Але він жив. Він жив і будував
Найкращу усипальницю на світі.
Він кожен камінь подумки вкладав,
Аби душа її могла радіти.
І виріс незрівняний Тадж-Махал,
Такий прекрасний, як його кохана…
І поцілунки, і любовний шал
Немов учора, лиш на нього гляне.
Єдине, що він бачить із вікна
В’язниці – наче хмарка білий
Той мавзолей. Вона десь там одна
І він один. Немає в світі сили,
Яка б вернула давні ті часи
І зраду сина рідного спинила.
Вона над батьком, наче меч висить,
І, навіть, дивно, як іще не вбила.
Години вибудовуються в дні,
А день по дні сплітаються у роки.
Одне вікно маленьке у стіні
І домовина усього в три кроки..
Колись в безмежній величі своїй
Він страх ім’ям одним навколо сіяв.
Тепер він хто? Єдино, що живий,
Але життя у ньому ледве тліє.
Годинами він дивиться в вікно,
Без сподівань. Піддавсь жорстокій долі.
Йому тепер, здається, все одно.
Душа у тілі помира поволі.
І лине, лине без кінця туди,
Де вже чека, як прихисток останній,
Від злої долі, горя і біди
Великий храм їх чистого кохання.
Які б не бу́ли – чесні чи лукаві,
Сьогодні ви у величі і славі,
А завтра під ногами, як сміття.
І чому так – піди-но, розбери?
Чи то своїми робимо руками?
Чи небеса постійно грають з нами
Якоїсь нам неві́домої гри?»
Так думав у темниці Шах-Джахан,
Старий і хворий, неміччю закутий,
Не від тілесних, від душевних ран
Так постарів він. Усіма забутий,
Мав вдосталь він на роздуми часу́.
Там, за стіною дні міняли ночі,
Стирало сонце вранішню росу,
Але не зазирало в його очі.
Бо в цій похмурій камері, однак,
Що день, що ніч – і холодно, і темно.
Хоч би якиїсь незнайомий знак
Серед всього обридлого! Даремно!
Туди три кроки, стільки ж і назад,
Як не ступай – не зміниться нічого.
Йому, що звик до величі палат,
Так було важко звикнути до цього.
Він мав усе. У землях навкруги
Його – тоді Великого Могола,
Любив народ, боялись вороги…
Яка примхлива і жорстока доля!
Він мав усе…Та хай би і не мав
Багатства, слави – був би й так щасливий,
Бо він найкращу жінку покохав
Мумтаз Махал. Була така красива,
Що був не в силах відвести очей.
З її ім’ям лягав і прокидався.
Без неї в нього не було ночей.
Він на других жінок не зазирався,
Бо в нього в серці була лиш вона.
Які вони тоді щасливі бу́ли!
Їх розлучила доля чи війна.
Вона навік в його руках заснула.
Чому він не пішов за нею вслід?
Чому лишився? Що його тримало?
Оцей жорстокий недолугий світ,
В якому зла і підлості чимало?
Вона пішла і серце узяла
Його з собою. Не життя, а мука.
Душа, не знати як, іще жила,
Переживала з милою розлуку.
Але він жив. Він жив і будував
Найкращу усипальницю на світі.
Він кожен камінь подумки вкладав,
Аби душа її могла радіти.
І виріс незрівняний Тадж-Махал,
Такий прекрасний, як його кохана…
І поцілунки, і любовний шал
Немов учора, лиш на нього гляне.
Єдине, що він бачить із вікна
В’язниці – наче хмарка білий
Той мавзолей. Вона десь там одна
І він один. Немає в світі сили,
Яка б вернула давні ті часи
І зраду сина рідного спинила.
Вона над батьком, наче меч висить,
І, навіть, дивно, як іще не вбила.
Години вибудовуються в дні,
А день по дні сплітаються у роки.
Одне вікно маленьке у стіні
І домовина усього в три кроки..
Колись в безмежній величі своїй
Він страх ім’ям одним навколо сіяв.
Тепер він хто? Єдино, що живий,
Але життя у ньому ледве тліє.
Годинами він дивиться в вікно,
Без сподівань. Піддавсь жорстокій долі.
Йому тепер, здається, все одно.
Душа у тілі помира поволі.
І лине, лине без кінця туди,
Де вже чека, як прихисток останній,
Від злої долі, горя і біди
Великий храм їх чистого кохання.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
