Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.12
15:05
Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашіля рятує.
Явори, каміння, крики,
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашіля рятує.
Явори, каміння, крики,
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
2026.11.12
06:54
«РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
2026.11.11
23:37
Замовить Mot et Chandon
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
2026.11.10
23:06
Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
2026.11.10
23:00
Є меч такий Кладениць,
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
2026.11.10
21:23
Онкодиспансер. Первинний огляд лікаря.
Пацієнт - чоловік років 45-50.
Підозра на рак легень.
- Палите?
- Палю.
- Як довго?
- З 4го класу. Може з 5го.
- З якого конкретно року?
- Я не помню.
- В школу ви в якому році пішли?
- (кашляє) Точно не п
2026.11.10
21:06
Летять і минають літа суєти,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
2026.10.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Шах-Джахан
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Шах-Джахан
«Химерна штука, все-таки, життя.
Які б не бу́ли – чесні чи лукаві,
Сьогодні ви у величі і славі,
А завтра під ногами, як сміття.
І чому так – піди-но, розбери?
Чи то своїми робимо руками?
Чи небеса постійно грають з нами
Якоїсь нам неві́домої гри?»
Так думав у темниці Шах-Джахан,
Старий і хворий, неміччю закутий,
Не від тілесних, від душевних ран
Так постарів він. Усіма забутий,
Мав вдосталь він на роздуми часу́.
Там, за стіною дні міняли ночі,
Стирало сонце вранішню росу,
Але не зазирало в його очі.
Бо в цій похмурій камері, однак,
Що день, що ніч – і холодно, і темно.
Хоч би якиїсь незнайомий знак
Серед всього обридлого! Даремно!
Туди три кроки, стільки ж і назад,
Як не ступай – не зміниться нічого.
Йому, що звик до величі палат,
Так було важко звикнути до цього.
Він мав усе. У землях навкруги
Його – тоді Великого Могола,
Любив народ, боялись вороги…
Яка примхлива і жорстока доля!
Він мав усе…Та хай би і не мав
Багатства, слави – був би й так щасливий,
Бо він найкращу жінку покохав
Мумтаз Махал. Була така красива,
Що був не в силах відвести очей.
З її ім’ям лягав і прокидався.
Без неї в нього не було ночей.
Він на других жінок не зазирався,
Бо в нього в серці була лиш вона.
Які вони тоді щасливі бу́ли!
Їх розлучила доля чи війна.
Вона навік в його руках заснула.
Чому він не пішов за нею вслід?
Чому лишився? Що його тримало?
Оцей жорстокий недолугий світ,
В якому зла і підлості чимало?
Вона пішла і серце узяла
Його з собою. Не життя, а мука.
Душа, не знати як, іще жила,
Переживала з милою розлуку.
Але він жив. Він жив і будував
Найкращу усипальницю на світі.
Він кожен камінь подумки вкладав,
Аби душа її могла радіти.
І виріс незрівняний Тадж-Махал,
Такий прекрасний, як його кохана…
І поцілунки, і любовний шал
Немов учора, лиш на нього гляне.
Єдине, що він бачить із вікна
В’язниці – наче хмарка білий
Той мавзолей. Вона десь там одна
І він один. Немає в світі сили,
Яка б вернула давні ті часи
І зраду сина рідного спинила.
Вона над батьком, наче меч висить,
І, навіть, дивно, як іще не вбила.
Години вибудовуються в дні,
А день по дні сплітаються у роки.
Одне вікно маленьке у стіні
І домовина усього в три кроки..
Колись в безмежній величі своїй
Він страх ім’ям одним навколо сіяв.
Тепер він хто? Єдино, що живий,
Але життя у ньому ледве тліє.
Годинами він дивиться в вікно,
Без сподівань. Піддавсь жорстокій долі.
Йому тепер, здається, все одно.
Душа у тілі помира поволі.
І лине, лине без кінця туди,
Де вже чека, як прихисток останній,
Від злої долі, горя і біди
Великий храм їх чистого кохання.
Які б не бу́ли – чесні чи лукаві,
Сьогодні ви у величі і славі,
А завтра під ногами, як сміття.
І чому так – піди-но, розбери?
Чи то своїми робимо руками?
Чи небеса постійно грають з нами
Якоїсь нам неві́домої гри?»
Так думав у темниці Шах-Джахан,
Старий і хворий, неміччю закутий,
Не від тілесних, від душевних ран
Так постарів він. Усіма забутий,
Мав вдосталь він на роздуми часу́.
Там, за стіною дні міняли ночі,
Стирало сонце вранішню росу,
Але не зазирало в його очі.
Бо в цій похмурій камері, однак,
Що день, що ніч – і холодно, і темно.
Хоч би якиїсь незнайомий знак
Серед всього обридлого! Даремно!
Туди три кроки, стільки ж і назад,
Як не ступай – не зміниться нічого.
Йому, що звик до величі палат,
Так було важко звикнути до цього.
Він мав усе. У землях навкруги
Його – тоді Великого Могола,
Любив народ, боялись вороги…
Яка примхлива і жорстока доля!
Він мав усе…Та хай би і не мав
Багатства, слави – був би й так щасливий,
Бо він найкращу жінку покохав
Мумтаз Махал. Була така красива,
Що був не в силах відвести очей.
З її ім’ям лягав і прокидався.
Без неї в нього не було ночей.
Він на других жінок не зазирався,
Бо в нього в серці була лиш вона.
Які вони тоді щасливі бу́ли!
Їх розлучила доля чи війна.
Вона навік в його руках заснула.
Чому він не пішов за нею вслід?
Чому лишився? Що його тримало?
Оцей жорстокий недолугий світ,
В якому зла і підлості чимало?
Вона пішла і серце узяла
Його з собою. Не життя, а мука.
Душа, не знати як, іще жила,
Переживала з милою розлуку.
Але він жив. Він жив і будував
Найкращу усипальницю на світі.
Він кожен камінь подумки вкладав,
Аби душа її могла радіти.
І виріс незрівняний Тадж-Махал,
Такий прекрасний, як його кохана…
І поцілунки, і любовний шал
Немов учора, лиш на нього гляне.
Єдине, що він бачить із вікна
В’язниці – наче хмарка білий
Той мавзолей. Вона десь там одна
І він один. Немає в світі сили,
Яка б вернула давні ті часи
І зраду сина рідного спинила.
Вона над батьком, наче меч висить,
І, навіть, дивно, як іще не вбила.
Години вибудовуються в дні,
А день по дні сплітаються у роки.
Одне вікно маленьке у стіні
І домовина усього в три кроки..
Колись в безмежній величі своїй
Він страх ім’ям одним навколо сіяв.
Тепер він хто? Єдино, що живий,
Але життя у ньому ледве тліє.
Годинами він дивиться в вікно,
Без сподівань. Піддавсь жорстокій долі.
Йому тепер, здається, все одно.
Душа у тілі помира поволі.
І лине, лине без кінця туди,
Де вже чека, як прихисток останній,
Від злої долі, горя і біди
Великий храм їх чистого кохання.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
