Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.14
13:19
Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
2026.07.14
13:08
По ограді плющ плететься,
Свічка воскова чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Сльози скрапують рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Свічка воскова чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Сльози скрапують рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
2026.07.14
11:10
СПАЛАХ ЧЕТВЕРТИЙ. КОРОНА З ПОПЕЛУ. ПРОКЛЯТТЯ.
Голос Бояна впав до ледве чутного, тремтливого шепоту. Старий заплющив очі, наче намагався закритися від картини, яка досі палила його душу вогнем.
***
– Ти підн
2026.07.14
10:52
видихнутий цигарковий дим
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
2026.07.14
07:25
У просторім помешканні
Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
2026.07.14
03:23
Я сподіваюсь, у вас ніколи більше не виникне подібна можливість. Але знати про неї надалі доцільно та смішно.
На ту мить Україна збиралася в державний кулак, і ми двоє, шниривши на Хрещатику-26, вирішили від балди найнятися ще й перекладачами в Міністер
2026.07.13
19:08
І історію і сучасність підганяють одне під одного.
Декому у Варшаві знову закортіло у Варшавський договір. А заодно й під московське сідло.
Гонор може перекладатися як «честь», «гідність». Але може також як «пиха» чи «чванство». Вибір за паньством.
2026.07.13
17:09
те "я" - останнє в зграї літер
на небо квоти обміліле дно
нанизуй музику на вітер
цей сніжно-білий сонм тремтливих нот
те "я" - у слові поминальнім
і глобус для фанатів крутизни
коли відходиш то принаймні
на небо квоти обміліле дно
нанизуй музику на вітер
цей сніжно-білий сонм тремтливих нот
те "я" - у слові поминальнім
і глобус для фанатів крутизни
коли відходиш то принаймні
2026.07.13
15:04
Дивлячись у вікна
Як дощить оцей
Дивлячись у вікна на, на
Так ніби навколо
Лиш тільки дощ, про все
Мов що знапастило мене, знаєш
Якби на мені от, ядро & цеп
Так! Ей! Знаєш, є думки
Як дощить оцей
Дивлячись у вікна на, на
Так ніби навколо
Лиш тільки дощ, про все
Мов що знапастило мене, знаєш
Якби на мені от, ядро & цеп
Так! Ей! Знаєш, є думки
2026.07.13
14:41
Таємний кут у скалках скла
Ховає в сон чужі страхи.
Тут все разом - зола й смола
І день і ніч, вовки й птахи.
Добро і зло - чужі світи!
Таємний кут між маяття.
Спочинь і ти на самоті,
Ховає в сон чужі страхи.
Тут все разом - зола й смола
І день і ніч, вовки й птахи.
Добро і зло - чужі світи!
Таємний кут між маяття.
Спочинь і ти на самоті,
2026.07.13
14:28
Скинувши зажуру із чола,
Дочекавшись слушної нагоди,
Врешті-решт зустрілись, узяла
Трохи коньячку і бутербродів.
Як давно не бачились. З-під вій
Очі ніжні, мов черемха біла.
Бачиш, як завчасно, любий мій,
Дочекавшись слушної нагоди,
Врешті-решт зустрілись, узяла
Трохи коньячку і бутербродів.
Як давно не бачились. З-під вій
Очі ніжні, мов черемха біла.
Бачиш, як завчасно, любий мій,
2026.07.13
14:04
Як у коханні щось не йдеться,
Почуй його в гебрайській мові,
Відчуєш силу, бо ж на кохам
Вкраїнське слово озоветься.
А як в наснагу сила виросте,
То й до кохання шлях вкоротиться,
І ти зневіри так уникнеш,
Що не одного з глузду зводила.
Почуй його в гебрайській мові,
Відчуєш силу, бо ж на кохам
Вкраїнське слово озоветься.
А як в наснагу сила виросте,
То й до кохання шлях вкоротиться,
І ти зневіри так уникнеш,
Що не одного з глузду зводила.
2026.07.13
13:35
Мороз тривожний покриває розум,
Зігравши в лісі тужну "Лакримозу".
Він відчуває, ніби звір, загрозу
З минулого сумного паровоза.
Думки укрились льодом, наче плесо,
На втіху і розраду злого плебсу.
На нім впаде невинна поетеса
Зігравши в лісі тужну "Лакримозу".
Він відчуває, ніби звір, загрозу
З минулого сумного паровоза.
Думки укрились льодом, наче плесо,
На втіху і розраду злого плебсу.
На нім впаде невинна поетеса
2026.07.13
11:10
сів і віршик написав
чом би і не віршик
утомившись від вистав
їй же бо незгірших
потуравши тим і тим
лагідним і щирим
сяйнооким і сліпим
у бедламі віри
чом би і не віршик
утомившись від вистав
їй же бо незгірших
потуравши тим і тим
лагідним і щирим
сяйнооким і сліпим
у бедламі віри
2026.07.13
10:45
СПАЛАХ ТРЕТІЙ. СВІТЛО І ТІНІ СЕКЕШФЕГЕРВАРА
Розспівний шепіт Бояна завис у густому від видінь минулого повітрі на півслові… Його долоні, що гріли ступні Анастасії, злегка здригнулися. Він підвів голову, подивився на вузьке вікно-бійницю вгорі тьмяної ке
2026.07.13
09:31
Таксопарку міського шофер
Пішоходом працює тепер.
Залишкове пальне
Він продасть і гульне,
Як і всякий місцевий шофер.
А товариш його на «Рено»
Перевозить усяке майно
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Пішоходом працює тепер.
Залишкове пальне
Він продасть і гульне,
Як і всякий місцевий шофер.
А товариш його на «Рено»
Перевозить усяке майно
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
2026.06.20
2026.06.18
2026.06.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Шах-Джахан
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Шах-Джахан
«Химерна штука, все-таки, життя.
Які б не бу́ли – чесні чи лукаві,
Сьогодні ви у величі і славі,
А завтра під ногами, як сміття.
І чому так – піди-но, розбери?
Чи то своїми робимо руками?
Чи небеса постійно грають з нами
Якоїсь нам неві́домої гри?»
Так думав у темниці Шах-Джахан,
Старий і хворий, неміччю закутий,
Не від тілесних, від душевних ран
Так постарів він. Усіма забутий,
Мав вдосталь він на роздуми часу́.
Там, за стіною дні міняли ночі,
Стирало сонце вранішню росу,
Але не зазирало в його очі.
Бо в цій похмурій камері, однак,
Що день, що ніч – і холодно, і темно.
Хоч би якиїсь незнайомий знак
Серед всього обридлого! Даремно!
Туди три кроки, стільки ж і назад,
Як не ступай – не зміниться нічого.
Йому, що звик до величі палат,
Так було важко звикнути до цього.
Він мав усе. У землях навкруги
Його – тоді Великого Могола,
Любив народ, боялись вороги…
Яка примхлива і жорстока доля!
Він мав усе…Та хай би і не мав
Багатства, слави – був би й так щасливий,
Бо він найкращу жінку покохав
Мумтаз Махал. Була така красива,
Що був не в силах відвести очей.
З її ім’ям лягав і прокидався.
Без неї в нього не було ночей.
Він на других жінок не зазирався,
Бо в нього в серці була лиш вона.
Які вони тоді щасливі бу́ли!
Їх розлучила доля чи війна.
Вона навік в його руках заснула.
Чому він не пішов за нею вслід?
Чому лишився? Що його тримало?
Оцей жорстокий недолугий світ,
В якому зла і підлості чимало?
Вона пішла і серце узяла
Його з собою. Не життя, а мука.
Душа, не знати як, іще жила,
Переживала з милою розлуку.
Але він жив. Він жив і будував
Найкращу усипальницю на світі.
Він кожен камінь подумки вкладав,
Аби душа її могла радіти.
І виріс незрівняний Тадж-Махал,
Такий прекрасний, як його кохана…
І поцілунки, і любовний шал
Немов учора, лиш на нього гляне.
Єдине, що він бачить із вікна
В’язниці – наче хмарка білий
Той мавзолей. Вона десь там одна
І він один. Немає в світі сили,
Яка б вернула давні ті часи
І зраду сина рідного спинила.
Вона над батьком, наче меч висить,
І, навіть, дивно, як іще не вбила.
Години вибудовуються в дні,
А день по дні сплітаються у роки.
Одне вікно маленьке у стіні
І домовина усього в три кроки..
Колись в безмежній величі своїй
Він страх ім’ям одним навколо сіяв.
Тепер він хто? Єдино, що живий,
Але життя у ньому ледве тліє.
Годинами він дивиться в вікно,
Без сподівань. Піддавсь жорстокій долі.
Йому тепер, здається, все одно.
Душа у тілі помира поволі.
І лине, лине без кінця туди,
Де вже чека, як прихисток останній,
Від злої долі, горя і біди
Великий храм їх чистого кохання.
Які б не бу́ли – чесні чи лукаві,
Сьогодні ви у величі і славі,
А завтра під ногами, як сміття.
І чому так – піди-но, розбери?
Чи то своїми робимо руками?
Чи небеса постійно грають з нами
Якоїсь нам неві́домої гри?»
Так думав у темниці Шах-Джахан,
Старий і хворий, неміччю закутий,
Не від тілесних, від душевних ран
Так постарів він. Усіма забутий,
Мав вдосталь він на роздуми часу́.
Там, за стіною дні міняли ночі,
Стирало сонце вранішню росу,
Але не зазирало в його очі.
Бо в цій похмурій камері, однак,
Що день, що ніч – і холодно, і темно.
Хоч би якиїсь незнайомий знак
Серед всього обридлого! Даремно!
Туди три кроки, стільки ж і назад,
Як не ступай – не зміниться нічого.
Йому, що звик до величі палат,
Так було важко звикнути до цього.
Він мав усе. У землях навкруги
Його – тоді Великого Могола,
Любив народ, боялись вороги…
Яка примхлива і жорстока доля!
Він мав усе…Та хай би і не мав
Багатства, слави – був би й так щасливий,
Бо він найкращу жінку покохав
Мумтаз Махал. Була така красива,
Що був не в силах відвести очей.
З її ім’ям лягав і прокидався.
Без неї в нього не було ночей.
Він на других жінок не зазирався,
Бо в нього в серці була лиш вона.
Які вони тоді щасливі бу́ли!
Їх розлучила доля чи війна.
Вона навік в його руках заснула.
Чому він не пішов за нею вслід?
Чому лишився? Що його тримало?
Оцей жорстокий недолугий світ,
В якому зла і підлості чимало?
Вона пішла і серце узяла
Його з собою. Не життя, а мука.
Душа, не знати як, іще жила,
Переживала з милою розлуку.
Але він жив. Він жив і будував
Найкращу усипальницю на світі.
Він кожен камінь подумки вкладав,
Аби душа її могла радіти.
І виріс незрівняний Тадж-Махал,
Такий прекрасний, як його кохана…
І поцілунки, і любовний шал
Немов учора, лиш на нього гляне.
Єдине, що він бачить із вікна
В’язниці – наче хмарка білий
Той мавзолей. Вона десь там одна
І він один. Немає в світі сили,
Яка б вернула давні ті часи
І зраду сина рідного спинила.
Вона над батьком, наче меч висить,
І, навіть, дивно, як іще не вбила.
Години вибудовуються в дні,
А день по дні сплітаються у роки.
Одне вікно маленьке у стіні
І домовина усього в три кроки..
Колись в безмежній величі своїй
Він страх ім’ям одним навколо сіяв.
Тепер він хто? Єдино, що живий,
Але життя у ньому ледве тліє.
Годинами він дивиться в вікно,
Без сподівань. Піддавсь жорстокій долі.
Йому тепер, здається, все одно.
Душа у тілі помира поволі.
І лине, лине без кінця туди,
Де вже чека, як прихисток останній,
Від злої долі, горя і біди
Великий храм їх чистого кохання.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
