Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.26
00:26
Чергова порція зими
маною оповила душу.
Ні голосом,
ані крильми
я спокою твого не зрушу.
Зійшла у крижані сніги —
коли і як —
маною оповила душу.
Ні голосом,
ані крильми
я спокою твого не зрушу.
Зійшла у крижані сніги —
коли і як —
2026.01.25
23:32
О, ці святі у рясах, що сотні ставлять на коліна!
Я бачу твої солодкі сни — без жалю і покути.
Бачу чорні руки зі святою книгою, яка важить більше за душу сліпого читача.
Ви не бачите чорта, навіть коли він гортає ваші сторінки.
Я бачу твої солодкі сни — без жалю і покути.
Бачу чорні руки зі святою книгою, яка важить більше за душу сліпого читача.
Ви не бачите чорта, навіть коли він гортає ваші сторінки.
2026.01.25
19:31
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2026.01.25
18:12
Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе —
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе —
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
2026.01.25
16:25
Я озираюсь на паркову рідну алею...
Світле минуле... Попереду - крок у безодню.
Так і не став я сучасності тихим лакеєм!
Тільки хода моя вже беззмістовно-самотня.
Я озираюсь... Душа так зігрітися хоче!
Серце шматує незіграна зболена правда.
Тихо л
Світле минуле... Попереду - крок у безодню.
Так і не став я сучасності тихим лакеєм!
Тільки хода моя вже беззмістовно-самотня.
Я озираюсь... Душа так зігрітися хоче!
Серце шматує незіграна зболена правда.
Тихо л
2026.01.24
23:17
Агнець мовчить в кошарі
бо поряд з ним хижак,
не дати шанс цій тварі –
тому веде ся так.
Мав на роду мовчати
багато літ і зим,
хижак же мав повчати
бо поряд з ним хижак,
не дати шанс цій тварі –
тому веде ся так.
Мав на роду мовчати
багато літ і зим,
хижак же мав повчати
2026.01.24
19:42
Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
2026.01.24
16:39
В повітрі знову рій металобрухту.
Летить на місто черговий фугас.
А нам, незламним, спеціальні пункти
Допомагають вижити в цей час.
Тут можна відігріти ноги й руки
І навіть зарядити телефон.
А ми рахуємо прильотів звуки,
Летить на місто черговий фугас.
А нам, незламним, спеціальні пункти
Допомагають вижити в цей час.
Тут можна відігріти ноги й руки
І навіть зарядити телефон.
А ми рахуємо прильотів звуки,
2026.01.24
12:13
Ось в жодному випадку характери авторів Поетичних Майстерень не відрізняються від рис, притаманних рідному народові. Яка основа, такі й ми - паростки. Що маємо, те маємо, тому тут, зазвичай, і звертаємо найбільшу увагу на творчі процеси, а не на прояви ха
2026.01.24
09:35
Та годі вже цькувати Президента!
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!
Він здрить удаль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
Бо президентом бути – це не сміх:
в свій офіс, ледь прокинувшись, він плента –
і мерзне там, один за нас усіх!
Він здрить удаль – й важку гадає думу,
йому – от чесно! – соромно за нас:
чому не надонатили всю суму
2026.01.23
22:44
Друзі, що скажу я вам:
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.
Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
Люди, звірі, зорі,
Воскурімо фіміам
Самохвалу Борі.
Вклякнім, хоч не кожен звик
Буть м'якішим вати.
Ми не годні черевик
2026.01.23
20:35
Цікаво, швендяє де лютий
І що у нього на умі?
Можливо березнем припнутий?
Можливо знов на Колимі?..
Січневі дні ось-ось злетять вже.
Морози знижаться… Чомусь
Зв’язки і світло із мережі
Лишили в пам’яті: «готуйсь»…
І що у нього на умі?
Можливо березнем припнутий?
Можливо знов на Колимі?..
Січневі дні ось-ось злетять вже.
Морози знижаться… Чомусь
Зв’язки і світло із мережі
Лишили в пам’яті: «готуйсь»…
2026.01.23
18:46
Із Леоніда Сергєєва
Якось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!
Тут набігла тьма народу,
Якось раз, лежу в лікарні
(впав на мене стос каністр).
Й раптом чую вісті гарні:
приїздить прем’єр-міністр!
Тут набігла тьма народу,
2026.01.23
17:05
плачуть листям осінні гаї
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль
за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль
за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні
2026.01.23
16:55
Мобільний вимкнули зв'язок,
нема у домі світла, газу,
і сум проймає до кісток
щоразу, пташечко, щоразу.
Така жура, що хоч ридай
на грудях ночі безутішно.
Невже минуле через край
нема у домі світла, газу,
і сум проймає до кісток
щоразу, пташечко, щоразу.
Така жура, що хоч ридай
на грудях ночі безутішно.
Невже минуле через край
2026.01.23
11:23
Я відчуваю грань, коли настане морок.
Я відчуваю грань, коли іде розвал,
Як вічності вино проб'є недужий корок,
Здолавши метушню і миготливість зал.
Я відійду за грань людського розуміння,
По той бік цінностей, уявлень і понять.
Мене накриє
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Я відчуваю грань, коли іде розвал,
Як вічності вино проб'є недужий корок,
Здолавши метушню і миготливість зал.
Я відійду за грань людського розуміння,
По той бік цінностей, уявлень і понять.
Мене накриє
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про калину
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про калину
Гарна дівчи́на Оксана
В одному селі жила.
Така вродлива і ставна,
Що годі й знайти, була.
За нею всі хлопці мліли
З навколишніх навіть сіл
І, наче чумні, ходили
Від поглядів її стріл.
Вона ж всім була привітна
З усіма була проста.
І посмішка, наче світло,
Завжди на її устах.
А батько був сотник, кажуть,
І дуже її любив.
Додому верта і завжди
Дарунки доньці возив.
Дививсь, як вона раділа,
Сіяли очі її.
В люстерко весь час гляділа
Нові прикраси свої.
Він мовчки лише всміхався,
За нею радів услід.
І вже в душі сподівався
Продовжить козацький рід.
Уже й на хлопців дивився,
Як на майбутніх зятів.
Хоча іще не зустрівся
Такий, якого б хотів.
Та дочці шістнадцять лише,
Чого його поспішать?
Щоб заміж скоріше вийти?
Ще знайдеться гарний зять.
Якось з одного походу
Намисто привіз він їй.
Такого ще люди з роду
Не бачили в тім селі,
Як ягідки намистинки
Червоні в одну одна.
А їх же на нитці стільки,
Що годі й злічіть. Вона
Як тільки дарунок вздріла,
Заплескала, як дитя.
Відразу його наділа,
Взялась примірять плаття.
І їй все до того гоже
І так усе до лиця,
Очей відірвати не може.
Порадувала вітця.
А на вечорниці вийшла
Всі хлопці її були.
Вона ж не іде, а пише,
Щоб всі побачить могли.
Та радість не довго бу́ла.
Якось серед білого дня
Орда в село завернула
На розпашілих коня́х.
Метнувся вогонь під стріхи,
Здійнявся у небо дим.
Страшна татарська потіха
Поча́лась в селі отім.
Біль криком у небо рвався,
А відчай тіла вя’зав.
У кро́ві хтось захлинався,
Хтось вулицею тікав.
Хтось опір чинив, та марно.
Татар же як мурашви.
І рабство страшна примара
Вставала перед людьми.
Оксана була в господі,
Як знявся той ґвалт страшний.
А батько десь у поході.
Що їй робити самій?
Ховатися в хаті? Знайдуть.
Татари майстри у цім.
Тікати через леваду,
Сховатись у лісі густім!
То добре, що хату з краю
Над річкою батько звів.
Намисто своє хапає
Дівчина без зайвих слів.
І через вікно в городи
Левадами до ріки.
А там уже і до броду.
Татарин не вздрів поки.
І мчить Оксана щосили
Немов на крилах летить.
”Хоч би прокляті не вздріли!”-
Одно лиш Бога моли́ть.
Не вимолила. Уздріли.
Із свистом вже слідом мчать.
А річка вже поряд, Сміло
Готова вона стрибать.
Хай течія порятує
Від тих ненаситних зайд.
А поряд уже тупіт чує.
Оглянулася назад.
І раптом зрадлива гілка
Намисто вхопила з рук.
Посипались намистинки
Дощем у траву – стук, стук!
На мить якусь зупинилась.
Збирати чи утікать?
І у аркані забилась.
Що встиг її наздогнать…
Вернувся батько з походу –
Ні доньки, а ні села.
А ген майже біля броду,
Де доньку біда знайшла,
Кущі якісь розрослися
І, мов намисто, на них
Поміж зеленого листя
Кетяги ягід таких,
Як він дарував дитині,
З далеких привіз країн.
Так і з’явилась калина
З розсипаних намистин.
В чужині донька пропала,
Від горя батько помер
І лише калина зосталась,
Нагадує нам тепер
Про долю землі моєї,
Про біди предків моїх.
І я дивлюся на неї
І згадую завжди їх.
В одному селі жила.
Така вродлива і ставна,
Що годі й знайти, була.
За нею всі хлопці мліли
З навколишніх навіть сіл
І, наче чумні, ходили
Від поглядів її стріл.
Вона ж всім була привітна
З усіма була проста.
І посмішка, наче світло,
Завжди на її устах.
А батько був сотник, кажуть,
І дуже її любив.
Додому верта і завжди
Дарунки доньці возив.
Дививсь, як вона раділа,
Сіяли очі її.
В люстерко весь час гляділа
Нові прикраси свої.
Він мовчки лише всміхався,
За нею радів услід.
І вже в душі сподівався
Продовжить козацький рід.
Уже й на хлопців дивився,
Як на майбутніх зятів.
Хоча іще не зустрівся
Такий, якого б хотів.
Та дочці шістнадцять лише,
Чого його поспішать?
Щоб заміж скоріше вийти?
Ще знайдеться гарний зять.
Якось з одного походу
Намисто привіз він їй.
Такого ще люди з роду
Не бачили в тім селі,
Як ягідки намистинки
Червоні в одну одна.
А їх же на нитці стільки,
Що годі й злічіть. Вона
Як тільки дарунок вздріла,
Заплескала, як дитя.
Відразу його наділа,
Взялась примірять плаття.
І їй все до того гоже
І так усе до лиця,
Очей відірвати не може.
Порадувала вітця.
А на вечорниці вийшла
Всі хлопці її були.
Вона ж не іде, а пише,
Щоб всі побачить могли.
Та радість не довго бу́ла.
Якось серед білого дня
Орда в село завернула
На розпашілих коня́х.
Метнувся вогонь під стріхи,
Здійнявся у небо дим.
Страшна татарська потіха
Поча́лась в селі отім.
Біль криком у небо рвався,
А відчай тіла вя’зав.
У кро́ві хтось захлинався,
Хтось вулицею тікав.
Хтось опір чинив, та марно.
Татар же як мурашви.
І рабство страшна примара
Вставала перед людьми.
Оксана була в господі,
Як знявся той ґвалт страшний.
А батько десь у поході.
Що їй робити самій?
Ховатися в хаті? Знайдуть.
Татари майстри у цім.
Тікати через леваду,
Сховатись у лісі густім!
То добре, що хату з краю
Над річкою батько звів.
Намисто своє хапає
Дівчина без зайвих слів.
І через вікно в городи
Левадами до ріки.
А там уже і до броду.
Татарин не вздрів поки.
І мчить Оксана щосили
Немов на крилах летить.
”Хоч би прокляті не вздріли!”-
Одно лиш Бога моли́ть.
Не вимолила. Уздріли.
Із свистом вже слідом мчать.
А річка вже поряд, Сміло
Готова вона стрибать.
Хай течія порятує
Від тих ненаситних зайд.
А поряд уже тупіт чує.
Оглянулася назад.
І раптом зрадлива гілка
Намисто вхопила з рук.
Посипались намистинки
Дощем у траву – стук, стук!
На мить якусь зупинилась.
Збирати чи утікать?
І у аркані забилась.
Що встиг її наздогнать…
Вернувся батько з походу –
Ні доньки, а ні села.
А ген майже біля броду,
Де доньку біда знайшла,
Кущі якісь розрослися
І, мов намисто, на них
Поміж зеленого листя
Кетяги ягід таких,
Як він дарував дитині,
З далеких привіз країн.
Так і з’явилась калина
З розсипаних намистин.
В чужині донька пропала,
Від горя батько помер
І лише калина зосталась,
Нагадує нам тепер
Про долю землі моєї,
Про біди предків моїх.
І я дивлюся на неї
І згадую завжди їх.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
