Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.27
11:45
Час іде скрадливо і неспішно
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.
Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.
Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
2026.04.27
10:59
Хто постіль розстеляє?
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?
Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?
Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
2026.04.27
10:34
Знайди розраду, де її нема в помині.
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.
Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.
Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
2026.04.27
06:34
гуляти із батьками в парк роззиратися на каруселі на інших людей із дітьми скриньки із морозивом а ще там сухий лід · оркестр із репродукторів виконує щось життєстверджувальне чим не едем але морозива ніколи не досить · роззиратися на газетний автомат 60х
2026.04.27
05:51
Там немає ні вікон, ні стін,
Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Б'ється навкруг руїни будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Б'ється навкруг руїни будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
2026.04.26
23:37
На свято життя абонемент не купиш.
Старечий маразм правителів успішно пережив часи СРСР і досі в світовому тренді.
Кремлівський медвежатник міняє пуйло на бухло.
Заполоханий диктатор міняє клаустрофобію на бункерофілію.
Хто панічно боїться ни
2026.04.26
20:41
І
Повільно не вмирає Україна
і поки ще воює, то жива,
та марно не міняємо слова
позиченого у поляків гімну,
аби не в’яла слава бойова.
Коли усе покладено на карту,
цей засіб оправдовує мету.
Повільно не вмирає Україна
і поки ще воює, то жива,
та марно не міняємо слова
позиченого у поляків гімну,
аби не в’яла слава бойова.
Коли усе покладено на карту,
цей засіб оправдовує мету.
2026.04.26
17:26
хотів би обійняти друзів
яких все менше рік у рік
щось відкладав усе не встиг
сказати
наче би не мусив
повіщо врочити
загин загуба згин
усякий в космосі своїм
яких все менше рік у рік
щось відкладав усе не встиг
сказати
наче би не мусив
повіщо врочити
загин загуба згин
усякий в космосі своїм
2026.04.26
17:11
Коли на нас напали москалі,
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни
2026.04.26
17:08
ти знову бігаєш по колу
і бачиш спалах у вікні
який збігає по стіні
в кімнату тиху , захололу
де вже шукає валідолу
рука для серця у борні,
щоб стати враз котигорошком -
і бачиш спалах у вікні
який збігає по стіні
в кімнату тиху , захололу
де вже шукає валідолу
рука для серця у борні,
щоб стати враз котигорошком -
2026.04.26
13:52
Коли впаду осіннім листям
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,
Тоді прийди у ці простори
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,
Тоді прийди у ці простори
2026.04.26
11:19
Ще тримається
ця дивна звичка
думати про втрачене,
обминаючи себе.
А воно чекає на всіх
зі знахідками
у печерах наших помилок,
ні – не зі скелетами
ця дивна звичка
думати про втрачене,
обминаючи себе.
А воно чекає на всіх
зі знахідками
у печерах наших помилок,
ні – не зі скелетами
2026.04.26
10:31
Весляр потребує репостів,
Крізь поклик землі забобонів,
Пройдисвіти точного зросту
Йому тут плетуть котильйони.
На юті рожевім – наяди,
Легкі зрозумілі, як полька,
Йому віднайдуть тут розраду
Крізь поклик землі забобонів,
Пройдисвіти точного зросту
Йому тут плетуть котильйони.
На юті рожевім – наяди,
Легкі зрозумілі, як полька,
Йому віднайдуть тут розраду
2026.04.26
09:45
Не стримать років цибатих,
хоч долю скартай саму...
Я знову у цих пенатах,
як декілька літ тому.
Ні смутку, ні сліз, ні горя
і нібито входжу в раж...
Грайливо іду вздовж моря,
хоч долю скартай саму...
Я знову у цих пенатах,
як декілька літ тому.
Ні смутку, ні сліз, ні горя
і нібито входжу в раж...
Грайливо іду вздовж моря,
2026.04.26
09:01
В уяві літає жар-птиця.
пір'їни - руді, голубі.
Не спиться, не спиться, не спиться…
Хоч виколи очі собі.
Повітря просякло жасмином,
парфуми люпин розілляв.
З видіння плету павутину
пір'їни - руді, голубі.
Не спиться, не спиться, не спиться…
Хоч виколи очі собі.
Повітря просякло жасмином,
парфуми люпин розілляв.
З видіння плету павутину
2026.04.26
08:34
А місто дитинства шумить соковитим березовим листям,
Де ранішнє сонце пускає крізь нього червоні коралі.
Та ледве трамвая дзвіночок у небо напружено звівся
У кронах круки починають кричати, хоч щойно мовчали.
А в місті дитинства усміхнена мама н
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де ранішнє сонце пускає крізь нього червоні коралі.
Та ледве трамвая дзвіночок у небо напружено звівся
У кронах круки починають кричати, хоч щойно мовчали.
А в місті дитинства усміхнена мама н
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
2026.03.31
2026.03.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про калину
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про калину
Гарна дівчи́на Оксана
В одному селі жила.
Така вродлива і ставна,
Що годі й знайти, була.
За нею всі хлопці мліли
З навколишніх навіть сіл
І, наче чумні, ходили
Від поглядів її стріл.
Вона ж всім була привітна
З усіма була проста.
І посмішка, наче світло,
Завжди на її устах.
А батько був сотник, кажуть,
І дуже її любив.
Додому верта і завжди
Дарунки доньці возив.
Дививсь, як вона раділа,
Сіяли очі її.
В люстерко весь час гляділа
Нові прикраси свої.
Він мовчки лише всміхався,
За нею радів услід.
І вже в душі сподівався
Продовжить козацький рід.
Уже й на хлопців дивився,
Як на майбутніх зятів.
Хоча іще не зустрівся
Такий, якого б хотів.
Та дочці шістнадцять лише,
Чого його поспішать?
Щоб заміж скоріше вийти?
Ще знайдеться гарний зять.
Якось з одного походу
Намисто привіз він їй.
Такого ще люди з роду
Не бачили в тім селі,
Як ягідки намистинки
Червоні в одну одна.
А їх же на нитці стільки,
Що годі й злічіть. Вона
Як тільки дарунок вздріла,
Заплескала, як дитя.
Відразу його наділа,
Взялась примірять плаття.
І їй все до того гоже
І так усе до лиця,
Очей відірвати не може.
Порадувала вітця.
А на вечорниці вийшла
Всі хлопці її були.
Вона ж не іде, а пише,
Щоб всі побачить могли.
Та радість не довго бу́ла.
Якось серед білого дня
Орда в село завернула
На розпашілих коня́х.
Метнувся вогонь під стріхи,
Здійнявся у небо дим.
Страшна татарська потіха
Поча́лась в селі отім.
Біль криком у небо рвався,
А відчай тіла вя’зав.
У кро́ві хтось захлинався,
Хтось вулицею тікав.
Хтось опір чинив, та марно.
Татар же як мурашви.
І рабство страшна примара
Вставала перед людьми.
Оксана була в господі,
Як знявся той ґвалт страшний.
А батько десь у поході.
Що їй робити самій?
Ховатися в хаті? Знайдуть.
Татари майстри у цім.
Тікати через леваду,
Сховатись у лісі густім!
То добре, що хату з краю
Над річкою батько звів.
Намисто своє хапає
Дівчина без зайвих слів.
І через вікно в городи
Левадами до ріки.
А там уже і до броду.
Татарин не вздрів поки.
І мчить Оксана щосили
Немов на крилах летить.
”Хоч би прокляті не вздріли!”-
Одно лиш Бога моли́ть.
Не вимолила. Уздріли.
Із свистом вже слідом мчать.
А річка вже поряд, Сміло
Готова вона стрибать.
Хай течія порятує
Від тих ненаситних зайд.
А поряд уже тупіт чує.
Оглянулася назад.
І раптом зрадлива гілка
Намисто вхопила з рук.
Посипались намистинки
Дощем у траву – стук, стук!
На мить якусь зупинилась.
Збирати чи утікать?
І у аркані забилась.
Що встиг її наздогнать…
Вернувся батько з походу –
Ні доньки, а ні села.
А ген майже біля броду,
Де доньку біда знайшла,
Кущі якісь розрослися
І, мов намисто, на них
Поміж зеленого листя
Кетяги ягід таких,
Як він дарував дитині,
З далеких привіз країн.
Так і з’явилась калина
З розсипаних намистин.
В чужині донька пропала,
Від горя батько помер
І лише калина зосталась,
Нагадує нам тепер
Про долю землі моєї,
Про біди предків моїх.
І я дивлюся на неї
І згадую завжди їх.
В одному селі жила.
Така вродлива і ставна,
Що годі й знайти, була.
За нею всі хлопці мліли
З навколишніх навіть сіл
І, наче чумні, ходили
Від поглядів її стріл.
Вона ж всім була привітна
З усіма була проста.
І посмішка, наче світло,
Завжди на її устах.
А батько був сотник, кажуть,
І дуже її любив.
Додому верта і завжди
Дарунки доньці возив.
Дививсь, як вона раділа,
Сіяли очі її.
В люстерко весь час гляділа
Нові прикраси свої.
Він мовчки лише всміхався,
За нею радів услід.
І вже в душі сподівався
Продовжить козацький рід.
Уже й на хлопців дивився,
Як на майбутніх зятів.
Хоча іще не зустрівся
Такий, якого б хотів.
Та дочці шістнадцять лише,
Чого його поспішать?
Щоб заміж скоріше вийти?
Ще знайдеться гарний зять.
Якось з одного походу
Намисто привіз він їй.
Такого ще люди з роду
Не бачили в тім селі,
Як ягідки намистинки
Червоні в одну одна.
А їх же на нитці стільки,
Що годі й злічіть. Вона
Як тільки дарунок вздріла,
Заплескала, як дитя.
Відразу його наділа,
Взялась примірять плаття.
І їй все до того гоже
І так усе до лиця,
Очей відірвати не може.
Порадувала вітця.
А на вечорниці вийшла
Всі хлопці її були.
Вона ж не іде, а пише,
Щоб всі побачить могли.
Та радість не довго бу́ла.
Якось серед білого дня
Орда в село завернула
На розпашілих коня́х.
Метнувся вогонь під стріхи,
Здійнявся у небо дим.
Страшна татарська потіха
Поча́лась в селі отім.
Біль криком у небо рвався,
А відчай тіла вя’зав.
У кро́ві хтось захлинався,
Хтось вулицею тікав.
Хтось опір чинив, та марно.
Татар же як мурашви.
І рабство страшна примара
Вставала перед людьми.
Оксана була в господі,
Як знявся той ґвалт страшний.
А батько десь у поході.
Що їй робити самій?
Ховатися в хаті? Знайдуть.
Татари майстри у цім.
Тікати через леваду,
Сховатись у лісі густім!
То добре, що хату з краю
Над річкою батько звів.
Намисто своє хапає
Дівчина без зайвих слів.
І через вікно в городи
Левадами до ріки.
А там уже і до броду.
Татарин не вздрів поки.
І мчить Оксана щосили
Немов на крилах летить.
”Хоч би прокляті не вздріли!”-
Одно лиш Бога моли́ть.
Не вимолила. Уздріли.
Із свистом вже слідом мчать.
А річка вже поряд, Сміло
Готова вона стрибать.
Хай течія порятує
Від тих ненаситних зайд.
А поряд уже тупіт чує.
Оглянулася назад.
І раптом зрадлива гілка
Намисто вхопила з рук.
Посипались намистинки
Дощем у траву – стук, стук!
На мить якусь зупинилась.
Збирати чи утікать?
І у аркані забилась.
Що встиг її наздогнать…
Вернувся батько з походу –
Ні доньки, а ні села.
А ген майже біля броду,
Де доньку біда знайшла,
Кущі якісь розрослися
І, мов намисто, на них
Поміж зеленого листя
Кетяги ягід таких,
Як він дарував дитині,
З далеких привіз країн.
Так і з’явилась калина
З розсипаних намистин.
В чужині донька пропала,
Від горя батько помер
І лише калина зосталась,
Нагадує нам тепер
Про долю землі моєї,
Про біди предків моїх.
І я дивлюся на неї
І згадую завжди їх.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
