ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.03.18
2024.03.15
2024.03.14
2024.03.08
2024.02.14
2024.02.08
2024.01.31
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про грицики
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про грицики
Чи двісті чи то триста літ тому
Свободи тої люди ще не знали,
Пани над кріпаками панували.
У мене не запитуйте – чому.
Бо я згадав часи ті не для того,
Щоб визначати: хто правий, хто ні.
Отож питання ставте не мені,
А вченому. Я думаю, у нього
Є відповідь на це. А я ж хотів
Повідати легенду, може, давню,
А може й ні. Хіба у тім питання
Коли і хто легенду ту створив?
Так от, у час кріпацької неволі
Під небом синім у однім селі
Десь серед української землі
Жив хлопчик Гриць. Нелегка його доля
Була. Хоч мав лише сім літ
Та встиг пізнати горя вже чимало.
Сирітство змалку хлопчика спіткало,
Лишився сам-один на білий світ
Він тата свого і не пам’ятав.
Казали люди: в рекрути забрали,
Бо був гарячий. Пана то лякало
Та й управитель зуб на нього мав.
Бунтівником взивав, жалівся пану,
Що той селянам приклад подавав
До непокори. Пан тоді й віддав
В солдати непокірного Івана.
А маму пан взяв обміняв на пса.
Ну, звісно ж, не одну. Життя кріпацьке
Так мало варте. Тож за пса багацько
Віддав селян. І Гриць лишився сам.
Господар пса його не захотів
Йому робота, а не нянька треба.
Тож управитель взяв його до себе
Та не тому, що хлопця пожалів.
Прилаштував до всякої роботи:
То піднеси, то прибери, подай,
А то підлогу он попідмітай.
Ганяв дитя до сьомого до поту.
Хоч годував. Шмат хліба та вода.
Бува з прислуги хтось тихцем погладить
Та пригостить. А Гриць і тому радий.
А управитель скоса погляда
І все кричить і стусани дарує.
Чого-чого, а це він не жалів
Та вуха часто хлопцеві крутив,
Кричав: дарма, мовляв, його годує
Бо зиску з хлопця, начебто, нема
І він тепер за доброту страждає,
Бо хлопець більше їсть, ніж заробляє
І нащо він його, мовляв, трима.
Гриць гірко плакав доки був малий,
Благав, просився, щоб його пустили,
Тер оченята, бо ж таки боліло.
І той пускав: «Іди працюй, плаксій!»
А як підріс і восьмий рік пішов,
Уже не плакав, навіть, не просився
І тільки в очі катові дивився
Пронизливо, що аж холола кров.
А управитель іще більш звірів,
Бо бачив в сину батькову натуру
І ладен був спустити з хлопця шкуру.
Уже не лаяв – мовчки бив без слів.
Хотів із нього видушити плач,
Але не міг, тому ще більше злився,
Боявся, мабуть, тому так і вівся.
Мале-мале, а таке вперте, бач.
Та відступав знесилений-таки,
Велів ягнят отару пасти гнати
Аби його перед очей не мати
Та вслід бажав, щоб втрапив його грім.
А Гриць отару на толоку гнав
І там, де вже його ніхто не бачив,
Не міг почути, як він гірко плаче,
Сльозам він волю вільную давав.
Просив: «Мамуню! Тато! Поверніться!»
Великі краплі падали в траву.
«Погляньте, рідні, як я тут живу!
Перед проклятим паном заступіться!»
Не чули ті, та чула все земля
Дитячі сльози, як росу збирала
І кожна з них як квітка проростала,
Маленька квітка у степах-полях.
Така ж тендітна, як худенький він,
Така ж білява, як його волосся.
Так грициками звати й повелося
Поміж людей ту квітку. Часу плин
Забрав давно вже ті роки далекі,
Змінив життя. Немає вже панів
І кріпаків. Та білим степ зацвів
І нагадав про їх життя нелегке.
Свободи тої люди ще не знали,
Пани над кріпаками панували.
У мене не запитуйте – чому.
Бо я згадав часи ті не для того,
Щоб визначати: хто правий, хто ні.
Отож питання ставте не мені,
А вченому. Я думаю, у нього
Є відповідь на це. А я ж хотів
Повідати легенду, може, давню,
А може й ні. Хіба у тім питання
Коли і хто легенду ту створив?
Так от, у час кріпацької неволі
Під небом синім у однім селі
Десь серед української землі
Жив хлопчик Гриць. Нелегка його доля
Була. Хоч мав лише сім літ
Та встиг пізнати горя вже чимало.
Сирітство змалку хлопчика спіткало,
Лишився сам-один на білий світ
Він тата свого і не пам’ятав.
Казали люди: в рекрути забрали,
Бо був гарячий. Пана то лякало
Та й управитель зуб на нього мав.
Бунтівником взивав, жалівся пану,
Що той селянам приклад подавав
До непокори. Пан тоді й віддав
В солдати непокірного Івана.
А маму пан взяв обміняв на пса.
Ну, звісно ж, не одну. Життя кріпацьке
Так мало варте. Тож за пса багацько
Віддав селян. І Гриць лишився сам.
Господар пса його не захотів
Йому робота, а не нянька треба.
Тож управитель взяв його до себе
Та не тому, що хлопця пожалів.
Прилаштував до всякої роботи:
То піднеси, то прибери, подай,
А то підлогу он попідмітай.
Ганяв дитя до сьомого до поту.
Хоч годував. Шмат хліба та вода.
Бува з прислуги хтось тихцем погладить
Та пригостить. А Гриць і тому радий.
А управитель скоса погляда
І все кричить і стусани дарує.
Чого-чого, а це він не жалів
Та вуха часто хлопцеві крутив,
Кричав: дарма, мовляв, його годує
Бо зиску з хлопця, начебто, нема
І він тепер за доброту страждає,
Бо хлопець більше їсть, ніж заробляє
І нащо він його, мовляв, трима.
Гриць гірко плакав доки був малий,
Благав, просився, щоб його пустили,
Тер оченята, бо ж таки боліло.
І той пускав: «Іди працюй, плаксій!»
А як підріс і восьмий рік пішов,
Уже не плакав, навіть, не просився
І тільки в очі катові дивився
Пронизливо, що аж холола кров.
А управитель іще більш звірів,
Бо бачив в сину батькову натуру
І ладен був спустити з хлопця шкуру.
Уже не лаяв – мовчки бив без слів.
Хотів із нього видушити плач,
Але не міг, тому ще більше злився,
Боявся, мабуть, тому так і вівся.
Мале-мале, а таке вперте, бач.
Та відступав знесилений-таки,
Велів ягнят отару пасти гнати
Аби його перед очей не мати
Та вслід бажав, щоб втрапив його грім.
А Гриць отару на толоку гнав
І там, де вже його ніхто не бачив,
Не міг почути, як він гірко плаче,
Сльозам він волю вільную давав.
Просив: «Мамуню! Тато! Поверніться!»
Великі краплі падали в траву.
«Погляньте, рідні, як я тут живу!
Перед проклятим паном заступіться!»
Не чули ті, та чула все земля
Дитячі сльози, як росу збирала
І кожна з них як квітка проростала,
Маленька квітка у степах-полях.
Така ж тендітна, як худенький він,
Така ж білява, як його волосся.
Так грициками звати й повелося
Поміж людей ту квітку. Часу плин
Забрав давно вже ті роки далекі,
Змінив життя. Немає вже панів
І кріпаків. Та білим степ зацвів
І нагадав про їх життя нелегке.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію