Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.01
20:19
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
2026.05.01
20:18
ван гог · картинка · черевики
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
2026.05.01
19:08
Не пам'ятаю, на якому році життя застрелився мій друг, видатний поет Владімір Маяковський. Але перед тим, як застрелитися, він мені сказав: "Жоро, я тебе прошу: будь у поезії другим новатором після мене!" Я мовчки кивнув головою. А коли він уже застрел
2026.05.01
16:42
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
2026.05.01
12:51
Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
2026.05.01
12:35
Сидить професор
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
2026.05.01
12:16
Стосовно мого нарису «Вибране і вибрані» я отримав такі коментарі Редакції Майстерень (далі - РМ).
Перший коментар: «Чому принижуєте гідкими виразами цілком заслужені досягнення наших авторів…»
(РМ пише: «гІдкими», а правильно: «гИдкими». Утім, РМ мен
2026.05.01
12:05
Стріляли в нього – вбивали Бога,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
2026.05.01
10:45
Вже міллю сточене руно,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
2026.05.01
06:29
Сонце сяє понад містом
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
2026.04.30
19:48
Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
2026.04.30
18:19
хтось пан а дехто і пропав
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
2026.04.30
14:26
Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
2026.04.30
14:06
Витоки свідомості – це ті джерела,
які не стільки напувають, як звучать
милозвучністю твоїх думок а капела,
розмиваючи і зносячи тиху благодать
западин рахманного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
кулуари сходів минулих лавин і водос
які не стільки напувають, як звучать
милозвучністю твоїх думок а капела,
розмиваючи і зносячи тиху благодать
западин рахманного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
кулуари сходів минулих лавин і водос
2026.04.30
11:17
березня 1968 року героїчно загинув мій друг, космонавт Юрій Гагарін. Але перед тим, як загинути, він мені сказав: "Жоро, будь у літературі першим! Як я - у космосі!" З того моменту я зрозумів, що в моїй поезії і прозі ідіотизм має бути суто космічного м
2026.04.30
11:15
Нескінченні дощі заливають свідомість.
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про грицики
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про грицики
Чи двісті чи то триста літ тому
Свободи тої люди ще не знали,
Пани над кріпаками панували.
У мене не запитуйте – чому.
Бо я згадав часи ті не для того,
Щоб визначати: хто правий, хто ні.
Отож питання ставте не мені,
А вченому. Я думаю, у нього
Є відповідь на це. А я ж хотів
Повідати легенду, може, давню,
А може й ні. Хіба у тім питання
Коли і хто легенду ту створив?
Так от, у час кріпацької неволі
Під небом синім у однім селі
Десь серед української землі
Жив хлопчик Гриць. Нелегка його доля
Була. Хоч мав лише сім літ
Та встиг пізнати горя вже чимало.
Сирітство змалку хлопчика спіткало,
Лишився сам-один на білий світ
Він тата свого і не пам’ятав.
Казали люди: в рекрути забрали,
Бо був гарячий. Пана то лякало
Та й управитель зуб на нього мав.
Бунтівником взивав, жалівся пану,
Що той селянам приклад подавав
До непокори. Пан тоді й віддав
В солдати непокірного Івана.
А маму пан взяв обміняв на пса.
Ну, звісно ж, не одну. Життя кріпацьке
Так мало варте. Тож за пса багацько
Віддав селян. І Гриць лишився сам.
Господар пса його не захотів
Йому робота, а не нянька треба.
Тож управитель взяв його до себе
Та не тому, що хлопця пожалів.
Прилаштував до всякої роботи:
То піднеси, то прибери, подай,
А то підлогу он попідмітай.
Ганяв дитя до сьомого до поту.
Хоч годував. Шмат хліба та вода.
Бува з прислуги хтось тихцем погладить
Та пригостить. А Гриць і тому радий.
А управитель скоса погляда
І все кричить і стусани дарує.
Чого-чого, а це він не жалів
Та вуха часто хлопцеві крутив,
Кричав: дарма, мовляв, його годує
Бо зиску з хлопця, начебто, нема
І він тепер за доброту страждає,
Бо хлопець більше їсть, ніж заробляє
І нащо він його, мовляв, трима.
Гриць гірко плакав доки був малий,
Благав, просився, щоб його пустили,
Тер оченята, бо ж таки боліло.
І той пускав: «Іди працюй, плаксій!»
А як підріс і восьмий рік пішов,
Уже не плакав, навіть, не просився
І тільки в очі катові дивився
Пронизливо, що аж холола кров.
А управитель іще більш звірів,
Бо бачив в сину батькову натуру
І ладен був спустити з хлопця шкуру.
Уже не лаяв – мовчки бив без слів.
Хотів із нього видушити плач,
Але не міг, тому ще більше злився,
Боявся, мабуть, тому так і вівся.
Мале-мале, а таке вперте, бач.
Та відступав знесилений-таки,
Велів ягнят отару пасти гнати
Аби його перед очей не мати
Та вслід бажав, щоб втрапив його грім.
А Гриць отару на толоку гнав
І там, де вже його ніхто не бачив,
Не міг почути, як він гірко плаче,
Сльозам він волю вільную давав.
Просив: «Мамуню! Тато! Поверніться!»
Великі краплі падали в траву.
«Погляньте, рідні, як я тут живу!
Перед проклятим паном заступіться!»
Не чули ті, та чула все земля
Дитячі сльози, як росу збирала
І кожна з них як квітка проростала,
Маленька квітка у степах-полях.
Така ж тендітна, як худенький він,
Така ж білява, як його волосся.
Так грициками звати й повелося
Поміж людей ту квітку. Часу плин
Забрав давно вже ті роки далекі,
Змінив життя. Немає вже панів
І кріпаків. Та білим степ зацвів
І нагадав про їх життя нелегке.
Свободи тої люди ще не знали,
Пани над кріпаками панували.
У мене не запитуйте – чому.
Бо я згадав часи ті не для того,
Щоб визначати: хто правий, хто ні.
Отож питання ставте не мені,
А вченому. Я думаю, у нього
Є відповідь на це. А я ж хотів
Повідати легенду, може, давню,
А може й ні. Хіба у тім питання
Коли і хто легенду ту створив?
Так от, у час кріпацької неволі
Під небом синім у однім селі
Десь серед української землі
Жив хлопчик Гриць. Нелегка його доля
Була. Хоч мав лише сім літ
Та встиг пізнати горя вже чимало.
Сирітство змалку хлопчика спіткало,
Лишився сам-один на білий світ
Він тата свого і не пам’ятав.
Казали люди: в рекрути забрали,
Бо був гарячий. Пана то лякало
Та й управитель зуб на нього мав.
Бунтівником взивав, жалівся пану,
Що той селянам приклад подавав
До непокори. Пан тоді й віддав
В солдати непокірного Івана.
А маму пан взяв обміняв на пса.
Ну, звісно ж, не одну. Життя кріпацьке
Так мало варте. Тож за пса багацько
Віддав селян. І Гриць лишився сам.
Господар пса його не захотів
Йому робота, а не нянька треба.
Тож управитель взяв його до себе
Та не тому, що хлопця пожалів.
Прилаштував до всякої роботи:
То піднеси, то прибери, подай,
А то підлогу он попідмітай.
Ганяв дитя до сьомого до поту.
Хоч годував. Шмат хліба та вода.
Бува з прислуги хтось тихцем погладить
Та пригостить. А Гриць і тому радий.
А управитель скоса погляда
І все кричить і стусани дарує.
Чого-чого, а це він не жалів
Та вуха часто хлопцеві крутив,
Кричав: дарма, мовляв, його годує
Бо зиску з хлопця, начебто, нема
І він тепер за доброту страждає,
Бо хлопець більше їсть, ніж заробляє
І нащо він його, мовляв, трима.
Гриць гірко плакав доки був малий,
Благав, просився, щоб його пустили,
Тер оченята, бо ж таки боліло.
І той пускав: «Іди працюй, плаксій!»
А як підріс і восьмий рік пішов,
Уже не плакав, навіть, не просився
І тільки в очі катові дивився
Пронизливо, що аж холола кров.
А управитель іще більш звірів,
Бо бачив в сину батькову натуру
І ладен був спустити з хлопця шкуру.
Уже не лаяв – мовчки бив без слів.
Хотів із нього видушити плач,
Але не міг, тому ще більше злився,
Боявся, мабуть, тому так і вівся.
Мале-мале, а таке вперте, бач.
Та відступав знесилений-таки,
Велів ягнят отару пасти гнати
Аби його перед очей не мати
Та вслід бажав, щоб втрапив його грім.
А Гриць отару на толоку гнав
І там, де вже його ніхто не бачив,
Не міг почути, як він гірко плаче,
Сльозам він волю вільную давав.
Просив: «Мамуню! Тато! Поверніться!»
Великі краплі падали в траву.
«Погляньте, рідні, як я тут живу!
Перед проклятим паном заступіться!»
Не чули ті, та чула все земля
Дитячі сльози, як росу збирала
І кожна з них як квітка проростала,
Маленька квітка у степах-полях.
Така ж тендітна, як худенький він,
Така ж білява, як його волосся.
Так грициками звати й повелося
Поміж людей ту квітку. Часу плин
Забрав давно вже ті роки далекі,
Змінив життя. Немає вже панів
І кріпаків. Та білим степ зацвів
І нагадав про їх життя нелегке.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
