
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.08
05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про осот
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про осот
Не за гірським високим станом
І не за морем - океаном –
На цих просторах степових
Жило у ро́ки нині давні
Велике плем’я – плем’я славне.
І до сьогодні ще про них
Вітри привільнії шепочуть
І трави шелестять, бо хочуть
Розповісти про ті часи,
Як бу́ла справді вільна воля
І ковила буяла в полі,
Стояла в крапельках роси.
Понад широкою рікою,
Над течією над стрімкою
Стояли чепурні хатки.
Димок курний із вікон вився,
То в небо тягся, то стелився,
Як вітер налітав стрімкий.
Роботи людям вистачало,
Вони із сонечком вставали
І хто у поле, хто куди.
У кожного свої турботи,
У кожного своя робота.
Працюй – без діла не сиди.
Сумлінно люди працювали
Отож добра удосталь мали
Не знали, що таке нужда.
Було і їсти, бу́ло й пити,
Було чим і гостей зустріти,
Не те, щоб тільки хліб – вода.
Жили і разом працювали,
Хто більше –менше –не питали.
Бо кожен працював, як міг.
І ледарів між них не бу́ло,
Що то є лінь - вони й не чули.
Для них то був великий гріх.
Жили весе́ло і щасливо,
Без суперечок, всім на диво,
Ділили порівно на всіх.
«Моє-твоє»- не розуміли,
Шукати крайнього не вміли,
Такого не було у них.
І хто зна як би склалось далі.
Жили б, та й горечка не знали
Можливо й далі у степах.
Та народила мати сина
І не таку, як всі дитину,
А щось таке на двох ногах.
І ще малим усе хапало
І до колисочки ховало,
А, вже як трохи підросло
«Моє» - найперше що сказало
І іграшку собі забрало,
І вже нікому не дало.
Здавалося б, лише дитина
Пограється та, може, й кине.
Але воно усе росло
І без «моє» не зробить кроку,
Батькам цілісінька морока
І сорому на все село.
Уже і лаяли, і били,
І совістили, і учили -
Ніщо не помага йому
Таке вже видно, уродилось,
Чи то так долею судилось
Одвіку племені тому.
Бо скільки жили й працювали,
Усеє спільно споживали
І не питали – де чиє.
А тут задумуватись стали,
Хоч такі думки й відганяли,
Та лізло все рівно «моє».
Говорять, прикладу дурного
Навчитися зовсім недовго,
Тим більше, що там його вчить.
Яка там може будь робота,
Як до свого у всіх охота
І за своїм душа болить.
І скоро кинули робити
Взялися все добро ділити
І кожен перед всіх кричав,
Що він робив найбільше всього,
Тож має бути більше в нього
І палицю до рук хапав.
Та поки так вони рішали,
Один на одного кричали,
Поля бур’я́ном заросли.
Вони ж, покинувши роботу,
На полі поросли осотом,
Людьми неначе й не були.
З тих пір гуля по білім світі
Розноситься по полю вітром
Насіння жадібне оте.
І вироста, і землю сушить
І все кругом на полі глушить,
І, як росте, то вже росте.
Учепиться – не вирвеш зілля.
Дивись, вже й інше лізе біля,
Зрубаєш – троє по сліду.
Хороше б щось отак родило,
А тут – неначе й не садили,
Вродилося нам на біду.
І не за морем - океаном –
На цих просторах степових
Жило у ро́ки нині давні
Велике плем’я – плем’я славне.
І до сьогодні ще про них
Вітри привільнії шепочуть
І трави шелестять, бо хочуть
Розповісти про ті часи,
Як бу́ла справді вільна воля
І ковила буяла в полі,
Стояла в крапельках роси.
Понад широкою рікою,
Над течією над стрімкою
Стояли чепурні хатки.
Димок курний із вікон вився,
То в небо тягся, то стелився,
Як вітер налітав стрімкий.
Роботи людям вистачало,
Вони із сонечком вставали
І хто у поле, хто куди.
У кожного свої турботи,
У кожного своя робота.
Працюй – без діла не сиди.
Сумлінно люди працювали
Отож добра удосталь мали
Не знали, що таке нужда.
Було і їсти, бу́ло й пити,
Було чим і гостей зустріти,
Не те, щоб тільки хліб – вода.
Жили і разом працювали,
Хто більше –менше –не питали.
Бо кожен працював, як міг.
І ледарів між них не бу́ло,
Що то є лінь - вони й не чули.
Для них то був великий гріх.
Жили весе́ло і щасливо,
Без суперечок, всім на диво,
Ділили порівно на всіх.
«Моє-твоє»- не розуміли,
Шукати крайнього не вміли,
Такого не було у них.
І хто зна як би склалось далі.
Жили б, та й горечка не знали
Можливо й далі у степах.
Та народила мати сина
І не таку, як всі дитину,
А щось таке на двох ногах.
І ще малим усе хапало
І до колисочки ховало,
А, вже як трохи підросло
«Моє» - найперше що сказало
І іграшку собі забрало,
І вже нікому не дало.
Здавалося б, лише дитина
Пограється та, може, й кине.
Але воно усе росло
І без «моє» не зробить кроку,
Батькам цілісінька морока
І сорому на все село.
Уже і лаяли, і били,
І совістили, і учили -
Ніщо не помага йому
Таке вже видно, уродилось,
Чи то так долею судилось
Одвіку племені тому.
Бо скільки жили й працювали,
Усеє спільно споживали
І не питали – де чиє.
А тут задумуватись стали,
Хоч такі думки й відганяли,
Та лізло все рівно «моє».
Говорять, прикладу дурного
Навчитися зовсім недовго,
Тим більше, що там його вчить.
Яка там може будь робота,
Як до свого у всіх охота
І за своїм душа болить.
І скоро кинули робити
Взялися все добро ділити
І кожен перед всіх кричав,
Що він робив найбільше всього,
Тож має бути більше в нього
І палицю до рук хапав.
Та поки так вони рішали,
Один на одного кричали,
Поля бур’я́ном заросли.
Вони ж, покинувши роботу,
На полі поросли осотом,
Людьми неначе й не були.
З тих пір гуля по білім світі
Розноситься по полю вітром
Насіння жадібне оте.
І вироста, і землю сушить
І все кругом на полі глушить,
І, як росте, то вже росте.
Учепиться – не вирвеш зілля.
Дивись, вже й інше лізе біля,
Зрубаєш – троє по сліду.
Хороше б щось отак родило,
А тут – неначе й не садили,
Вродилося нам на біду.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію