Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.30
13:20
Наче перший Адам підбираєш назви
Для відкритих речей - гадюк і лілій...
Забагато курного в землі вцілілій,
Щоб одразу скласти з піску всі пазли.
І тому вирушаєш ,куди добачиш –
Шлях до раю то черга з гробів і храмів,
Про яке каяття ти у черзі п
Для відкритих речей - гадюк і лілій...
Забагато курного в землі вцілілій,
Щоб одразу скласти з піску всі пазли.
І тому вирушаєш ,куди добачиш –
Шлях до раю то черга з гробів і храмів,
Про яке каяття ти у черзі п
2026.07.30
12:54
Забрів у юність, у провулок тихий,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причахлось лихо
В обіймах споконвічної краси.
Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причахлось лихо
В обіймах споконвічної краси.
Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
2026.07.30
06:50
В. К. Осиповій
За рікою, поза лісом,
Поле, всіяне залізом,
Ще шурхоче сумовито
До цих пір незжатим житом.
За рікою, поза лісом,
Воювати достобіса
За рікою, поза лісом,
Поле, всіяне залізом,
Ще шурхоче сумовито
До цих пір незжатим житом.
За рікою, поза лісом,
Воювати достобіса
2026.07.30
06:41
Фінальний акорд розлуки
Музичний супровід:
Франц Ксавер Моцарт.
Шість полонезів для фортепіано, ор. 17 (Полонез № 3 фа мінор)
«Жозефіна ступала бруківкою Лємберга так, наче кожен її крок відгукувався Adagio в його змученій душі. Баронеса з очима
2026.07.29
21:57
Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Брамса слухали удвох
І мені закортіло спитати батька:
«Як так сталось, що на від
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Брамса слухали удвох
І мені закортіло спитати батька:
«Як так сталось, що на від
2026.07.29
21:05
Вже втрачаю у Тебе віру,
та й не маю вірити чим, —
мов згоріла душа допіру.
Отче, Отче… А чи вітчим?
Що Ти бачиш отам, із неба?
Як усотує поле кров?
Не усім, не всім як потребу,
та й не маю вірити чим, —
мов згоріла душа допіру.
Отче, Отче… А чи вітчим?
Що Ти бачиш отам, із неба?
Як усотує поле кров?
Не усім, не всім як потребу,
2026.07.29
17:03
Соломон Фогельсон (1910-1994)
Під зливу ввечері, ввечері, ввечері,
коли пілоти бити байдики приречені, –
приземлимось ми за столом,
щоб не скучати загалом,
і нашу пісню заспіваємо гуртом:
Під зливу ввечері, ввечері, ввечері,
коли пілоти бити байдики приречені, –
приземлимось ми за столом,
щоб не скучати загалом,
і нашу пісню заспіваємо гуртом:
2026.07.29
14:40
Баба деда присмотрела
много лет тому назад.
С ним творила что хотела,
дед же не был тому рад.
А когда попалась рыбка
в мрежу ловчего сетей
стала править дедом шибко,
много лет тому назад.
С ним творила что хотела,
дед же не был тому рад.
А когда попалась рыбка
в мрежу ловчего сетей
стала править дедом шибко,
2026.07.29
14:05
Не хочеться зранку вставати
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.
Не хочеться зранку вставати
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.
Не хочеться зранку вставати
2026.07.29
13:57
Я відчиняю скриню мовчання
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині
2026.07.29
12:10
Що є загрозою тьюторам* кліру?
Бо на початку ніхто не губився!-
В конях кінця, у потоках ефіру,
Не допускаючи в серце спіритів.
Втім миті меркли … жита колосились…
Потай загорнуті в ковдру яскраву,
Довго дивились на хвилі ковили
Бо на початку ніхто не губився!-
В конях кінця, у потоках ефіру,
Не допускаючи в серце спіритів.
Втім миті меркли … жита колосились…
Потай загорнуті в ковдру яскраву,
Довго дивились на хвилі ковили
2026.07.29
10:14
Вітчизна-мати не усім дається
і наша доля – на її межі
з ворожою армадою у герці
за наші нерушимі рубежі.
Вона живе у зболеному серці
і жевріє у зраненій душі,
не обіцяє золоті покої,
але не має рівної собі
і наша доля – на її межі
з ворожою армадою у герці
за наші нерушимі рубежі.
Вона живе у зболеному серці
і жевріє у зраненій душі,
не обіцяє золоті покої,
але не має рівної собі
2026.07.29
09:47
політ джмеля довкіл граната
у цім солодкім напів сні
свати просили мама й тато
дізнати
а чи світить щось мені
моя любов небесна та пихата
я не подобаюсь її рідні
це все хіба
у цім солодкім напів сні
свати просили мама й тато
дізнати
а чи світить щось мені
моя любов небесна та пихата
я не подобаюсь її рідні
це все хіба
2026.07.29
08:27
Художня мапа сновидінь
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.
А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.
А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
2026.07.29
05:36
Приснилася жінка безвісна
І щез надокучливий сум,
Бо в тиші почулася пісня
Та запах відчувся парфум.
Помадою змащені губи
Роняли усмішки й слова,
А очі дивились так любо,
Що обертом йшла голова.
І щез надокучливий сум,
Бо в тиші почулася пісня
Та запах відчувся парфум.
Помадою змащені губи
Роняли усмішки й слова,
А очі дивились так любо,
Що обертом йшла голова.
2026.07.29
03:09
Штрих IV: Прихисток на Ринку та Слава Галичини
Музичний супровід:
продовжує тихо звучати Другий концерт (Andante espressivo)
Невдовзі Лемберг капітулював перед ним. Ксавер став головною фігурою тутешнього музичного життя – засновником хорового То
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
2026.06.20
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про осот
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про осот
Не за гірським високим станом
І не за морем - океаном –
На цих просторах степових
Жило у ро́ки нині давні
Велике плем’я – плем’я славне.
І до сьогодні ще про них
Вітри привільнії шепочуть
І трави шелестять, бо хочуть
Розповісти про ті часи,
Як бу́ла справді вільна воля
І ковила буяла в полі,
Стояла в крапельках роси.
Понад широкою рікою,
Над течією над стрімкою
Стояли чепурні хатки.
Димок курний із вікон вився,
То в небо тягся, то стелився,
Як вітер налітав стрімкий.
Роботи людям вистачало,
Вони із сонечком вставали
І хто у поле, хто куди.
У кожного свої турботи,
У кожного своя робота.
Працюй – без діла не сиди.
Сумлінно люди працювали
Отож добра удосталь мали
Не знали, що таке нужда.
Було і їсти, бу́ло й пити,
Було чим і гостей зустріти,
Не те, щоб тільки хліб – вода.
Жили і разом працювали,
Хто більше –менше –не питали.
Бо кожен працював, як міг.
І ледарів між них не бу́ло,
Що то є лінь - вони й не чули.
Для них то був великий гріх.
Жили весе́ло і щасливо,
Без суперечок, всім на диво,
Ділили порівно на всіх.
«Моє-твоє»- не розуміли,
Шукати крайнього не вміли,
Такого не було у них.
І хто зна як би склалось далі.
Жили б, та й горечка не знали
Можливо й далі у степах.
Та народила мати сина
І не таку, як всі дитину,
А щось таке на двох ногах.
І ще малим усе хапало
І до колисочки ховало,
А, вже як трохи підросло
«Моє» - найперше що сказало
І іграшку собі забрало,
І вже нікому не дало.
Здавалося б, лише дитина
Пограється та, може, й кине.
Але воно усе росло
І без «моє» не зробить кроку,
Батькам цілісінька морока
І сорому на все село.
Уже і лаяли, і били,
І совістили, і учили -
Ніщо не помага йому
Таке вже видно, уродилось,
Чи то так долею судилось
Одвіку племені тому.
Бо скільки жили й працювали,
Усеє спільно споживали
І не питали – де чиє.
А тут задумуватись стали,
Хоч такі думки й відганяли,
Та лізло все рівно «моє».
Говорять, прикладу дурного
Навчитися зовсім недовго,
Тим більше, що там його вчить.
Яка там може будь робота,
Як до свого у всіх охота
І за своїм душа болить.
І скоро кинули робити
Взялися все добро ділити
І кожен перед всіх кричав,
Що він робив найбільше всього,
Тож має бути більше в нього
І палицю до рук хапав.
Та поки так вони рішали,
Один на одного кричали,
Поля бур’я́ном заросли.
Вони ж, покинувши роботу,
На полі поросли осотом,
Людьми неначе й не були.
З тих пір гуля по білім світі
Розноситься по полю вітром
Насіння жадібне оте.
І вироста, і землю сушить
І все кругом на полі глушить,
І, як росте, то вже росте.
Учепиться – не вирвеш зілля.
Дивись, вже й інше лізе біля,
Зрубаєш – троє по сліду.
Хороше б щось отак родило,
А тут – неначе й не садили,
Вродилося нам на біду.
І не за морем - океаном –
На цих просторах степових
Жило у ро́ки нині давні
Велике плем’я – плем’я славне.
І до сьогодні ще про них
Вітри привільнії шепочуть
І трави шелестять, бо хочуть
Розповісти про ті часи,
Як бу́ла справді вільна воля
І ковила буяла в полі,
Стояла в крапельках роси.
Понад широкою рікою,
Над течією над стрімкою
Стояли чепурні хатки.
Димок курний із вікон вився,
То в небо тягся, то стелився,
Як вітер налітав стрімкий.
Роботи людям вистачало,
Вони із сонечком вставали
І хто у поле, хто куди.
У кожного свої турботи,
У кожного своя робота.
Працюй – без діла не сиди.
Сумлінно люди працювали
Отож добра удосталь мали
Не знали, що таке нужда.
Було і їсти, бу́ло й пити,
Було чим і гостей зустріти,
Не те, щоб тільки хліб – вода.
Жили і разом працювали,
Хто більше –менше –не питали.
Бо кожен працював, як міг.
І ледарів між них не бу́ло,
Що то є лінь - вони й не чули.
Для них то був великий гріх.
Жили весе́ло і щасливо,
Без суперечок, всім на диво,
Ділили порівно на всіх.
«Моє-твоє»- не розуміли,
Шукати крайнього не вміли,
Такого не було у них.
І хто зна як би склалось далі.
Жили б, та й горечка не знали
Можливо й далі у степах.
Та народила мати сина
І не таку, як всі дитину,
А щось таке на двох ногах.
І ще малим усе хапало
І до колисочки ховало,
А, вже як трохи підросло
«Моє» - найперше що сказало
І іграшку собі забрало,
І вже нікому не дало.
Здавалося б, лише дитина
Пограється та, може, й кине.
Але воно усе росло
І без «моє» не зробить кроку,
Батькам цілісінька морока
І сорому на все село.
Уже і лаяли, і били,
І совістили, і учили -
Ніщо не помага йому
Таке вже видно, уродилось,
Чи то так долею судилось
Одвіку племені тому.
Бо скільки жили й працювали,
Усеє спільно споживали
І не питали – де чиє.
А тут задумуватись стали,
Хоч такі думки й відганяли,
Та лізло все рівно «моє».
Говорять, прикладу дурного
Навчитися зовсім недовго,
Тим більше, що там його вчить.
Яка там може будь робота,
Як до свого у всіх охота
І за своїм душа болить.
І скоро кинули робити
Взялися все добро ділити
І кожен перед всіх кричав,
Що він робив найбільше всього,
Тож має бути більше в нього
І палицю до рук хапав.
Та поки так вони рішали,
Один на одного кричали,
Поля бур’я́ном заросли.
Вони ж, покинувши роботу,
На полі поросли осотом,
Людьми неначе й не були.
З тих пір гуля по білім світі
Розноситься по полю вітром
Насіння жадібне оте.
І вироста, і землю сушить
І все кругом на полі глушить,
І, як росте, то вже росте.
Учепиться – не вирвеш зілля.
Дивись, вже й інше лізе біля,
Зрубаєш – троє по сліду.
Хороше б щось отак родило,
А тут – неначе й не садили,
Вродилося нам на біду.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
