Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.25
14:11
Мовчання огортає душу,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.
Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.
Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
2026.04.25
13:47
Запрошую на свій канал на ютубі, підписуйтеся.
Майже 100 композицій.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенер
Майже 100 композицій.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенер
2026.04.25
12:03
До літ хоча би десь до сорока,
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.
Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин -
То спробу я таку хіба зроблю?
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.
Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин -
То спробу я таку хіба зроблю?
2026.04.25
12:03
За обрій сонце упало втомне.
Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.
Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.
Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
2026.04.25
10:35
А він тебе й мене любив, таку біленьку...
Як ти все те пережила, скажи, рідненька?
Чи, може, звістку принесла тобі сорока,
Коли зі скелі шуганув у синь високу?
Чи знала, що його сади в мені буяли?
І виноградного вина було замало.
Як ти все те пережила, скажи, рідненька?
Чи, може, звістку принесла тобі сорока,
Коли зі скелі шуганув у синь високу?
Чи знала, що його сади в мені буяли?
І виноградного вина було замало.
2026.04.25
06:29
Багровою млою затьмарена далеч,
Спалахує сумно щомить небосхил, -
Знялася у небо налякана галич
І в паніці каркає гучно щосил.
Гірке та солоне повітря гаряче
Вдихаю натужно і кашляю в млу, -
Від болю терпкого кривлюся і плачу,
Та ще палієві прокль
Спалахує сумно щомить небосхил, -
Знялася у небо налякана галич
І в паніці каркає гучно щосил.
Гірке та солоне повітря гаряче
Вдихаю натужно і кашляю в млу, -
Від болю терпкого кривлюся і плачу,
Та ще палієві прокль
2026.04.25
05:11
не казка і не зовсім каско
ішов містами чоловік
в його лиці минулий вік
хай мовить ізнічев’я маска
пейот не модний аяваска
барменці кине інший фрік
у нього є такий барвник
будь-що опісля нього вакса
ішов містами чоловік
в його лиці минулий вік
хай мовить ізнічев’я маска
пейот не модний аяваска
барменці кине інший фрік
у нього є такий барвник
будь-що опісля нього вакса
2026.04.24
16:40
з добрим днем
прощайтеся зі сном
все минулося
та світ чекає вас
хліб
не тіло
кров
ще не вино
прощайтеся зі сном
все минулося
та світ чекає вас
хліб
не тіло
кров
ще не вино
2026.04.24
13:43
не продирався у достойники
ніяк
роздаючи і душу й тіло
належний кракелюр і краков’як
іще неподалік щось прилетіло
в думках твоїх лютневий одинак
яке комусь узагалі є діло
ти не мудри
ніяк
роздаючи і душу й тіло
належний кракелюр і краков’як
іще неподалік щось прилетіло
в думках твоїх лютневий одинак
яке комусь узагалі є діло
ти не мудри
2026.04.24
13:03
Листок осінній скроні посріблить
І передчасним снігом увінчає.
Тоді пізнаємо урочу мить,
Коли зима замислиться про щастя.
Листок осінній спопелить слова
Облуди й фальшу, злоби і безумства,
Торкнувшись потаємного єства
І передчасним снігом увінчає.
Тоді пізнаємо урочу мить,
Коли зима замислиться про щастя.
Листок осінній спопелить слова
Облуди й фальшу, злоби і безумства,
Торкнувшись потаємного єства
2026.04.24
11:26
Він вибухнув,..
пустивши білу кров
по тілу двадцять першого століття.
4 квітня 1989 р., Київ
пустивши білу кров
по тілу двадцять першого століття.
4 квітня 1989 р., Київ
2026.04.24
10:46
Не жаліла себе ніколи,
піклувалась завжди про інших.
А тепер, не збагну відколи,
я розраду знайшла у віршах.
Та мені не достаюньо цього,
щоб щасливою почуватись.
Сонце соняхом за порогом
зазирає в мою кімнату.
піклувалась завжди про інших.
А тепер, не збагну відколи,
я розраду знайшла у віршах.
Та мені не достаюньо цього,
щоб щасливою почуватись.
Сонце соняхом за порогом
зазирає в мою кімнату.
2026.04.24
09:44
Звичайно, такий відгук свідчить про щире бажання його автора знайти ключик від серця того чи тієї, хто може допомогти стати членом якоїсь творчої спілки, видати власну збірку за рахунок видавництва, зрештою, стати лавреатом… А якщо не зможе, ось тоді можн
2026.04.24
08:16
А є ж і без слів пісні...
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних той найбідніший,
в чиєму серці не звучить вона,
аби розрадить в мить найгіршу.
Слова їх заблудилися в дорозі
і бозна, чи до голосу дійдуть.
...А є ж і суцвіття слів,
котрі несуть в собі мелодію.
І з-поміж бідних той найбідніший,
в чиєму серці не звучить вона,
аби розрадить в мить найгіршу.
2026.04.24
05:50
Знову в грудях б'ються хвилі
Потаємних почуттів, -
Знову в серці дух і сила
Вічних мрій і кращих слів.
Знов, закоханий по вуха,
Вірю в сяючу зорю
І вином не повню кухоль,
І знедавна не курю.
Потаємних почуттів, -
Знову в серці дух і сила
Вічних мрій і кращих слів.
Знов, закоханий по вуха,
Вірю в сяючу зорю
І вином не повню кухоль,
І знедавна не курю.
2026.04.23
22:07
Крізь версти юності - до зрілості й сивин,
Буває, йду собі, як нелюдим,
Долаючи життя природний плин,
І не ловлю нічого і ні з ким.
Коханням ділячись, хіба ж його ділив?
Я просто поділяв - і вистачало.
Було, і проливав - тоді й полив
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Буває, йду собі, як нелюдим,
Долаючи життя природний плин,
І не ловлю нічого і ні з ким.
Коханням ділячись, хіба ж його ділив?
Я просто поділяв - і вистачало.
Було, і проливав - тоді й полив
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
2026.03.31
2026.03.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Зозулині черевички
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Зозулині черевички
Це було, говорять люди, у часи далекі,
Коли в світі панували римляни і греки.
Тоді, кажуть, їхні боги іще мали силу
Та, бувало, навіть, часом по землі ходили.
І простому, кажуть, люду траплялись на очі.
Про один такий випа́док розпові́сти хочу.
Забажала раз Венера чи то Афродіта,
Опуститися на землю, світом походити.
Подивитися на смертних не з гори, із неба,
Показати, поміж іншим, яка гарна з себе.
Одягла (звичайно ж, жінка) найкраще що мала,
Черевички гарні взула, що до свят тримала.
І пішла, неначе пава, світом погуляти,
Подивитися на інших, себе показати.
Звісно, людям стріча з нею була ціле свято,
Назбігається, бувало, звідусіль багато,
Бо краси тоді такої не бачили зроду.
А їй дуже тішить серце, що гарна і модна.
Тож ішла, не зупинялась ні на хвильку, значить,
Щоб красу її побільше люду могло бачить.
Виставляла хітон гарний, дуже гарне личко
Та найбільше золотії модні черевички.
Хоч богиня, але жінка, то усім відомо -
Йшла шляхами і степами не знаючи втоми.
Лиш тоді прийшла до тями, врешті зупинилась,
Коли в лісі у густому одна опинилась.
Аж тоді відчула втому, черевички зня́ла
І, улігшись на травичку, спочивати стала.
Спить утомлена богиня, сили набирає,
Стоять модні черевички, на сонечку сяють.
Пролітала тут зозуля, черевички вздріла
І собі такі гарненькі мати захотіла.
Підлетіла, один взула – великий, нівроку,
Але ж гарний. «У одному політаю поки!»
Летить лісом зозуля та, крилами махає.
Злетів з лапи черевичок, упав та й немає.
Політала, пошукала. Та ж кущів до біса.
То уже не відшукаєш, що пропало в лісі.
Подалась тоді зозуля ремеза шукати.
Він умів найкраще в лісі гнізда собі ткати.
Не якесь там кострубате одоробло в нього,
А таке, що більше, мабуть, і нема ні в кого.
Прилетіла, каже йо́му: «Черевички хочу.
Сплети мені такі ж самі, щоб сліпили очі.
Щоб всі заздрили у лісі і такі ж хотіли.
Полетіли, глянеш, може, які?!» «Полетіли!»
Знайшли вони черевичок той, що залишився,
Походив навколо ремез, добре обдивився.
«Добре, - каже,- зроблю тобі черевички схожі,
Не із золота, звичайно. Того я не можу».
Сплів з соломи черевички, приніс до зозулі.
Та побачила, зраділа, та на лапки взула.
І зробилася зозуля в лісі модна птиця.
Лиш вона у черевичках – було чим гордиться.
Перестала вити гнізда, бо то, бач, не модно,
Підкладала свої яйця до кого завгодно
Аби самій було часу по лісу літати,
Усім птахам черевички свої показати.
А, тим часом, що ж Венера? Виспалася, встала,
Бачить: один черевичок. Другий пошукала,
Не знайшла. Але в одному ходити не стала,
Залишила та і боса подалася далі.
З черевичка, що то значить, коли божа сила,
Орхідею, дивну квітку вона сотворила.
І та квітка (от що дивно) не розквітне поки
Їй не виповниться, бачте, вісімнадцять років!
Ну, а що зозуля наша? Літала, літала,
Уже усім черевички свої показала.
Вже минуло з того часу вісімнадцять років,
Коли звістку дуже дивну рознесла сорока,
Наче бачила у лісі, може й невеличкі,
Такі ж самі, як зозуля має, черевички.
Дійшла звістка й до зозулі, полетіла, бачить,
Черевички ще гарніші ніж у неї, значить.
А яка ж то жінка буде щось таке носити,
Якщо може таке ж саме на іншому стріти.
Скинула ті черевички, викинула люта.
Та за стільки літ устигла геть усе забути:
І, як гнізда треба вити, пташенят ростити,
Тож і стала одиноко зозулею жити.
А ту квітку з того часу так і називали –
Зозулині черевички. Іноді, бувало,
Ще Венерині. І квітне дивна орхідея…
Та не знаю, що є правда з легенди цієї?!
Коли в світі панували римляни і греки.
Тоді, кажуть, їхні боги іще мали силу
Та, бувало, навіть, часом по землі ходили.
І простому, кажуть, люду траплялись на очі.
Про один такий випа́док розпові́сти хочу.
Забажала раз Венера чи то Афродіта,
Опуститися на землю, світом походити.
Подивитися на смертних не з гори, із неба,
Показати, поміж іншим, яка гарна з себе.
Одягла (звичайно ж, жінка) найкраще що мала,
Черевички гарні взула, що до свят тримала.
І пішла, неначе пава, світом погуляти,
Подивитися на інших, себе показати.
Звісно, людям стріча з нею була ціле свято,
Назбігається, бувало, звідусіль багато,
Бо краси тоді такої не бачили зроду.
А їй дуже тішить серце, що гарна і модна.
Тож ішла, не зупинялась ні на хвильку, значить,
Щоб красу її побільше люду могло бачить.
Виставляла хітон гарний, дуже гарне личко
Та найбільше золотії модні черевички.
Хоч богиня, але жінка, то усім відомо -
Йшла шляхами і степами не знаючи втоми.
Лиш тоді прийшла до тями, врешті зупинилась,
Коли в лісі у густому одна опинилась.
Аж тоді відчула втому, черевички зня́ла
І, улігшись на травичку, спочивати стала.
Спить утомлена богиня, сили набирає,
Стоять модні черевички, на сонечку сяють.
Пролітала тут зозуля, черевички вздріла
І собі такі гарненькі мати захотіла.
Підлетіла, один взула – великий, нівроку,
Але ж гарний. «У одному політаю поки!»
Летить лісом зозуля та, крилами махає.
Злетів з лапи черевичок, упав та й немає.
Політала, пошукала. Та ж кущів до біса.
То уже не відшукаєш, що пропало в лісі.
Подалась тоді зозуля ремеза шукати.
Він умів найкраще в лісі гнізда собі ткати.
Не якесь там кострубате одоробло в нього,
А таке, що більше, мабуть, і нема ні в кого.
Прилетіла, каже йо́му: «Черевички хочу.
Сплети мені такі ж самі, щоб сліпили очі.
Щоб всі заздрили у лісі і такі ж хотіли.
Полетіли, глянеш, може, які?!» «Полетіли!»
Знайшли вони черевичок той, що залишився,
Походив навколо ремез, добре обдивився.
«Добре, - каже,- зроблю тобі черевички схожі,
Не із золота, звичайно. Того я не можу».
Сплів з соломи черевички, приніс до зозулі.
Та побачила, зраділа, та на лапки взула.
І зробилася зозуля в лісі модна птиця.
Лиш вона у черевичках – було чим гордиться.
Перестала вити гнізда, бо то, бач, не модно,
Підкладала свої яйця до кого завгодно
Аби самій було часу по лісу літати,
Усім птахам черевички свої показати.
А, тим часом, що ж Венера? Виспалася, встала,
Бачить: один черевичок. Другий пошукала,
Не знайшла. Але в одному ходити не стала,
Залишила та і боса подалася далі.
З черевичка, що то значить, коли божа сила,
Орхідею, дивну квітку вона сотворила.
І та квітка (от що дивно) не розквітне поки
Їй не виповниться, бачте, вісімнадцять років!
Ну, а що зозуля наша? Літала, літала,
Уже усім черевички свої показала.
Вже минуло з того часу вісімнадцять років,
Коли звістку дуже дивну рознесла сорока,
Наче бачила у лісі, може й невеличкі,
Такі ж самі, як зозуля має, черевички.
Дійшла звістка й до зозулі, полетіла, бачить,
Черевички ще гарніші ніж у неї, значить.
А яка ж то жінка буде щось таке носити,
Якщо може таке ж саме на іншому стріти.
Скинула ті черевички, викинула люта.
Та за стільки літ устигла геть усе забути:
І, як гнізда треба вити, пташенят ростити,
Тож і стала одиноко зозулею жити.
А ту квітку з того часу так і називали –
Зозулині черевички. Іноді, бувало,
Ще Венерині. І квітне дивна орхідея…
Та не знаю, що є правда з легенди цієї?!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
