ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Панін
2020.05.25 15:46
За народними мотивами


Іде Козак,
З гілки Русалонька гукає:
«Гей, Козаче, не поспішай,
Моє проханнячко швидше сповняй!
Ось тобі стебло шипшини, а ось –

Сергій Губерначук
2020.05.25 11:29
Ти промайнула пташкою у просинь,
у провесінь,
та той бік океану впала досі,
навіяна моя, ще вчора осінь…
Не в голосі,
що марно струни рве, біда моя,
не в колесі,
що місяцем зійде і упаде на полюсі,

Олександр Сушко
2020.05.25 09:19
У світі лихо! Горе від ума!
Кум хоче жити мінімум століття.
Коронавірусу боїшся? Ох дарма!
От хрящик в зубі - це уже страхіття.

Кричить жона: - Ховайся, муже, в льох
Та прихопи з арахісом батончик!
І керівник держави - "Янелох" -

Тетяна Левицька
2020.05.25 09:16
Бувай, матусю, не хвилюйся, машину гнати не будемо... знаю...все добре... заспокойся... - Я, міцно обнявши заплакану маму, швидко сіла в новеньку "Ладу". На той час це була шикарна машина кольору гнилої вишні з велюровими чохлами і хромовими ручка

Микола Дудар
2020.05.25 08:29
А дощ іде. А дощ іде…
У світі повідомлень
Страхи повсюду… Я - ніде
Штовхаюсь поміж втомлень

Сердиті думи… в забутті
Народжені до мене
Блаженний святости трудій

Микола Соболь
2020.05.25 05:48
Чи стане вітер у пригоді
На цій насупленій горі?
Де навіть час волає: «Годі!» –
І не зростають чагарі.
Мабуть, отут відьмацьке кодло
Перекликається вночі
І хмари виставили кудли
Й летять з усіх усюд сичі…

Ярослав Чорногуз
2020.05.25 03:09
Цвіт осипається бузку,
Минає час весни розмаю.
Та маю віру я таку:
Кохання не перецвітає.

Воно, мов дерево оте,
Пустило корені у гаю.
І буйно зеленню цвіте,

Тетяна Левицька
2020.05.24 22:34
Кажуть люди, що зараз небо не хоче творити чудеса і я в це завше вірила, аж поки сама не зіткнулася зі справжнім дивом. Вже п'ятий рік Олексій з дружиною і маленьким сином винаймали житло. Переїжджали з місця на місце і ніде не могли себе почувати ко

Євген Федчук
2020.05.24 19:05
Микола Явір повернувся у село.
Весну і літо проходив він з чумаками.
Ішов по вулиці по темній з клумаками,
Де все своє та ще й зароблене було.
Стояла ніч, у небі місяць визирав,
Десь по дворах іноді гавкали собаки.
А про людей ніде ні голосу, ні зна

Віктор Кучерук
2020.05.24 18:47
Поки в тілі не схолола
несподівано душа, -
заховатися від долі
стрімголов не поспішай.
А якщо уже не в змозі
виправлять чуттів лади, -
не спиняйсь на півдорозі
і в провалля не впади.

Микола Соболь
2020.05.24 16:49
Ну що, панове, борщику зварити?
Картопелька не муляє в ціні?
Давай, Петро, скорій неси корито…
Бо кажуть на війні, як на війні.

Хохляк за сало зрадить Батьківщину,
За ковбасу він матінку продасть,
Що не доїв ховає у шпарину…

Олександр Панін
2020.05.24 14:40
На грані галюцинації

Про Таку
Мріє
Кожний

***

Олександр Сушко
2020.05.24 14:08
На столику Ніцше, над ліжком Далі та Роден..
Мистецька богема! Піїт за столом голозадий.
Кошлата поезія мороку...псевдомодерн...
А толку - някого. То нащо ж дурниці писати?

Послухай но, друже, сатирика, не каверзуй,
І годі з Пегаса сумного витягува

Лесь Українець
2020.05.24 13:13
Випни груди, слов'янине!
Наша слава не загине.
Та лиха тепер година:
Батько відцурався сина.

Батька відцурався син -
Яка хата, такий тин.
Серце мерзне, очі гріють

Іван Потьомкін
2020.05.24 12:59
Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись

Дума Козак
2020.05.24 08:36
Їсте немало, часто й залюбки,
а по запасах жиру носа всім утерли?
Пінгвіни, знайте, справді – ластівки,
які постійно і багато жерли!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Олександр Ку
2020.05.20

Андрій Пелепець
2020.03.29

Степан Вишиватін
2020.03.27

Людмила Бурлаченко
2020.03.19

Оранжевый Олег Олег
2020.03.12

Надія Мезрина
2020.03.01

Оля Кміт
2020.02.28






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Балада про чабрець
Позаду залишився Іловайськ,
Який вони вважали уже «нашим».
Мовчали, бо що значили слова,
Коли надію, ту, жадану втратиш.
Хто ж думав, що устромить «старший брат»
Кривавого ножа тобі у спину.
І саме це – одна з найбільших втрат,
Хоча, всі розуміли, не єдина.
Гадаючи, що це останній бій,
Що іще трохи і кільце замкнеться.
І «сєпарам» крізь переможний стрій
Беззбройними пройтися доведеться.
А воно вийшло зовсім навпаки.
Самим прийдеться крізь ворожі строї
Пройти, хоча зі зброєю-таки.
Та чи пропустять їх вони без бою?
Хтось заявив: домовились вони
І можна йти, ніхто не обстріляє.
Та не відомо слову їх ціни
Та й чи було воно – ніхто не знає.
Отож ішли з надією усі,
Що, як відомо, помира остання.
Пил з-під коліс здіймався і висів,
Колону супроводжував із рання.
Серпневе сонце з висоти пекло
І села, наче вимерлі, стояли.
Але не до розглядин їм було,
Бо пострілів у кожну мить чекали.
Він їхав, як то кажуть, на броні,
Стискаючи трудягу-автомата.
Постійний гуркіт у вухах дзвенів.
Та намагавсь уваги не звертати.
Весь час туди, на захід поглядав,
Де має закінчитися дорога.
І пострілів, як усі інші, ждав,
Хоч і не вірив, а звертавсь до Бога,
Аби його від кулі захистив.
В бою воно якось інакше бу́ло.
Там драйв від того всього та інстинкт,
Хоча роями аж дзижчали кулі.
А тут спокійно, начебто, але
Оця непевність серце спопеляє.
І на душі від того зовсім зле,
Бо ж спокою в тім спокої немає.
Та усе ближче Кальміус. За ним,
Говорять, «наші». Там уже спасіння.
Десь там його батьківський рідний дім,
І сад, який він полишав весіннім,
Увесь в цвіту. Вже яблука, мабуть,
Висять на гі́ллі там червонобокі.
Якщо вони за Кальміус пройдуть,
Додому з’їздить, на лиман широкий
Скупатись піде, як раніш було.
Чи ж молодому хочеться вмирати?
Проїхали іще одне село.
Он видно під посадкою гармати.
Стріляти будуть чи отак стоять,
Щоб під контролем шлях тримати їхній?
Що ж, вже не довго лишилось чекать…
І тут гармати вдарили на лихо
І почалося пекло на землі.
Вся техніка, як свічки запалала.
І дощ свинцевий із небес полив.
Хто встиг, то від дороги відповзали,
Шукали сховку, хоч горбок який,
Якуюсь ямку, здатну прихистити.
А навкруги ревів вогненний змій,
Який жадав усіх їх спопелити,
На порох стерти, на шматки порвать,
Убити все, що навкруги живого.
Даремно було милості чекать
Від змія пожираючого того.
І хлопець повз, важкий тяг автомат,
Аби подалі з пекла опинитись.
Та озирався кожен раз назад,
Чи не могло йому таке наснитись.
Та чорний дим здіймався до небес,
Снаряди рвали навколишнє поле.
Життя, здавалось, залишилось десь,
А тут лиш смерть збирала свою долю.
Йому лишалось трохи проповзти
І там, здається, вибухів немає…
Відчув останнє, як уже летить
І темрява зненацька огортає…
Минула мить чи вічність – він не знав,
Прийшов до тями серед того ж поля.
Лицем до неба у траві лежав,
Не відчував ні тіла, а ні болю.
Чорніло димом небо в вишині,
Десь недалеко вибухи лунали.
Гармати не змовкали в далині
І далі простір навколишній рвали.
А він якиїсь аромат вловив,
Такий далекий і такий знайомий.
Колись давно, тому років і днів
Він знав його, мабуть, іще із дому.
Ледь голову управо повернув:
«Так це ж чабрець! Так от аж де зустрілись.
Йому лише здавалось, що забув,
А тут побачив і душа відкрилась.
Трава дитинства. Аромат п’янкий.
Вони чабрець із мамою збирали»...
І запах той прийшов через роки.
І мама, наче, біля нього стала.
Дивилась довго поглядом сумним,
Не говорила, сльози витирала.
І сонечко проглянуло крізь дим,
На полі тихо неймовірно стало.
Здавалося, закінчилось усе.
А він живий і буде далі жити.
Чабрець зірве і мамі понесе,
Хай і не квітне, бо ж на сконі літо.
Він: «Мамо!» - чутно ледь прошепотів
І посміхнувся: «Значить, жити будем!»
На ноги підхопитися хотів,
Та раптом біллю розірвало груди.
Завмер. І біль потроху затихав.
«Нічого, рани красять чоловіка.
Хай смерть поки ще почека лиха,
Йому лиш двадцять, що того там віку».
До чабреця рукою дотягнув,
Зірвав і знов вдихнув на повні груди.
«Як довго дома він уже не був.
В них, в Приазов’ї чабреця повсюди.
І вони знов із мамою піду́ть,
Нарвуть його, щоб дома насушити».
І знов згадались яблука в саду.
І так до щему захотілось жити.
Замріявся, що, навіть не почув,
Як підійшли й спинились поряд двоє.
До тями чиїсь голос повернув:
«По-моєму, он сдохнет сам собою!»
«Да нет, по мне, так лучше пристрелить,
Не дай Бог, оклемаєтся, паскуда!»
Відкрив він очі у останню мить,
Як черга розірвала йому груди.
Так і зостався з чабрецем в руці
Він сам-один серед отого поля,
Де душами уже давно мерці
Прийшли аби вершити чужі долі.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-05-10 18:14:40
Переглядів сторінки твору 22
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.591 / 5.31)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.487 / 5.35)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.749
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Війна
Автор востаннє на сайті 2020.05.24 19:09
Автор у цю хвилину відсутній