
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
18:13
Байдуже – до пекла чи до раю.
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.
За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
2025.09.18
12:14
Чоловіче шо ти як ти
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
2025.09.18
11:46
Осінь починається з цілунків
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.
Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
2025.09.18
09:21
СІМ ЧУДЕС ЮВІЛЯРА
Отже, мені виповнилося 70 років!
З огляду на цю поважну цифру хотів би поділитися деяким нагромадженим досвідом. Можливо, він зацікавить когось із тих моїх читачів, хто лише наближається до такого далекого рубежу, який у дитинстві ч
2025.09.18
07:12
В'язень мрій і невільник турбот,
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
2025.09.17
02:36
Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
2025.09.17
00:22
О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
2025.09.16
23:55
Ты могла бы наконец
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Балада про чабрець
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Балада про чабрець
Позаду залишився Іловайськ,
Який вони вважали уже «нашим».
Мовчали, бо що значили слова,
Коли надію, ту, жадану втратиш.
Хто ж думав, що устромить «старший брат»
Кривавого ножа тобі у спину.
І саме це – одна з найбільших втрат,
Хоча, всі розуміли, не єдина.
Гадаючи, що це останній бій,
Що іще трохи і кільце замкнеться.
І «сєпарам» крізь переможний стрій
Беззбройними пройтися доведеться.
А воно вийшло зовсім навпаки.
Самим прийдеться крізь ворожі строї
Пройти, хоча зі зброєю-таки.
Та чи пропустять їх вони без бою?
Хтось заявив: домовились вони
І можна йти, ніхто не обстріляє.
Та не відомо слову їх ціни
Та й чи було воно – ніхто не знає.
Отож ішли з надією усі,
Що, як відомо, помира остання.
Пил з-під коліс здіймався і висів,
Колону супроводжував із рання.
Серпневе сонце з висоти пекло
І села, наче вимерлі, стояли.
Але не до розглядин їм було,
Бо пострілів у кожну мить чекали.
Він їхав, як то кажуть, на броні,
Стискаючи трудягу-автомата.
Постійний гуркіт у вухах дзвенів.
Та намагавсь уваги не звертати.
Весь час туди, на захід поглядав,
Де має закінчитися дорога.
І пострілів, як усі інші, ждав,
Хоч і не вірив, а звертавсь до Бога,
Аби його від кулі захистив.
В бою воно якось інакше бу́ло.
Там драйв від того всього та інстинкт,
Хоча роями аж дзижчали кулі.
А тут спокійно, начебто, але
Оця непевність серце спопеляє.
І на душі від того зовсім зле,
Бо ж спокою в тім спокої немає.
Та усе ближче Кальміус. За ним,
Говорять, «наші». Там уже спасіння.
Десь там його батьківський рідний дім,
І сад, який він полишав весіннім,
Увесь в цвіту. Вже яблука, мабуть,
Висять на гі́ллі там червонобокі.
Якщо вони за Кальміус пройдуть,
Додому з’їздить, на лиман широкий
Скупатись піде, як раніш було.
Чи ж молодому хочеться вмирати?
Проїхали іще одне село.
Он видно під посадкою гармати.
Стріляти будуть чи отак стоять,
Щоб під контролем шлях тримати їхній?
Що ж, вже не довго лишилось чекать…
І тут гармати вдарили на лихо
І почалося пекло на землі.
Вся техніка, як свічки запалала.
І дощ свинцевий із небес полив.
Хто встиг, то від дороги відповзали,
Шукали сховку, хоч горбок який,
Якуюсь ямку, здатну прихистити.
А навкруги ревів вогненний змій,
Який жадав усіх їх спопелити,
На порох стерти, на шматки порвать,
Убити все, що навкруги живого.
Даремно було милості чекать
Від змія пожираючого того.
І хлопець повз, важкий тяг автомат,
Аби подалі з пекла опинитись.
Та озирався кожен раз назад,
Чи не могло йому таке наснитись.
Та чорний дим здіймався до небес,
Снаряди рвали навколишнє поле.
Життя, здавалось, залишилось десь,
А тут лиш смерть збирала свою долю.
Йому лишалось трохи проповзти
І там, здається, вибухів немає…
Відчув останнє, як уже летить
І темрява зненацька огортає…
Минула мить чи вічність – він не знав,
Прийшов до тями серед того ж поля.
Лицем до неба у траві лежав,
Не відчував ні тіла, а ні болю.
Чорніло димом небо в вишині,
Десь недалеко вибухи лунали.
Гармати не змовкали в далині
І далі простір навколишній рвали.
А він якиїсь аромат вловив,
Такий далекий і такий знайомий.
Колись давно, тому років і днів
Він знав його, мабуть, іще із дому.
Ледь голову управо повернув:
«Так це ж чабрець! Так от аж де зустрілись.
Йому лише здавалось, що забув,
А тут побачив і душа відкрилась.
Трава дитинства. Аромат п’янкий.
Вони чабрець із мамою збирали»...
І запах той прийшов через роки.
І мама, наче, біля нього стала.
Дивилась довго поглядом сумним,
Не говорила, сльози витирала.
І сонечко проглянуло крізь дим,
На полі тихо неймовірно стало.
Здавалося, закінчилось усе.
А він живий і буде далі жити.
Чабрець зірве і мамі понесе,
Хай і не квітне, бо ж на сконі літо.
Він: «Мамо!» - чутно ледь прошепотів
І посміхнувся: «Значить, жити будем!»
На ноги підхопитися хотів,
Та раптом біллю розірвало груди.
Завмер. І біль потроху затихав.
«Нічого, рани красять чоловіка.
Хай смерть поки ще почека лиха,
Йому лиш двадцять, що того там віку».
До чабреця рукою дотягнув,
Зірвав і знов вдихнув на повні груди.
«Як довго дома він уже не був.
В них, в Приазов’ї чабреця повсюди.
І вони знов із мамою піду́ть,
Нарвуть його, щоб дома насушити».
І знов згадались яблука в саду.
І так до щему захотілось жити.
Замріявся, що, навіть не почув,
Як підійшли й спинились поряд двоє.
До тями чиїсь голос повернув:
«По-моєму, он сдохнет сам собою!»
«Да нет, по мне, так лучше пристрелить,
Не дай Бог, оклемаєтся, паскуда!»
Відкрив він очі у останню мить,
Як черга розірвала йому груди.
Так і зостався з чабрецем в руці
Він сам-один серед отого поля,
Де душами уже давно мерці
Прийшли аби вершити чужі долі.
Який вони вважали уже «нашим».
Мовчали, бо що значили слова,
Коли надію, ту, жадану втратиш.
Хто ж думав, що устромить «старший брат»
Кривавого ножа тобі у спину.
І саме це – одна з найбільших втрат,
Хоча, всі розуміли, не єдина.
Гадаючи, що це останній бій,
Що іще трохи і кільце замкнеться.
І «сєпарам» крізь переможний стрій
Беззбройними пройтися доведеться.
А воно вийшло зовсім навпаки.
Самим прийдеться крізь ворожі строї
Пройти, хоча зі зброєю-таки.
Та чи пропустять їх вони без бою?
Хтось заявив: домовились вони
І можна йти, ніхто не обстріляє.
Та не відомо слову їх ціни
Та й чи було воно – ніхто не знає.
Отож ішли з надією усі,
Що, як відомо, помира остання.
Пил з-під коліс здіймався і висів,
Колону супроводжував із рання.
Серпневе сонце з висоти пекло
І села, наче вимерлі, стояли.
Але не до розглядин їм було,
Бо пострілів у кожну мить чекали.
Він їхав, як то кажуть, на броні,
Стискаючи трудягу-автомата.
Постійний гуркіт у вухах дзвенів.
Та намагавсь уваги не звертати.
Весь час туди, на захід поглядав,
Де має закінчитися дорога.
І пострілів, як усі інші, ждав,
Хоч і не вірив, а звертавсь до Бога,
Аби його від кулі захистив.
В бою воно якось інакше бу́ло.
Там драйв від того всього та інстинкт,
Хоча роями аж дзижчали кулі.
А тут спокійно, начебто, але
Оця непевність серце спопеляє.
І на душі від того зовсім зле,
Бо ж спокою в тім спокої немає.
Та усе ближче Кальміус. За ним,
Говорять, «наші». Там уже спасіння.
Десь там його батьківський рідний дім,
І сад, який він полишав весіннім,
Увесь в цвіту. Вже яблука, мабуть,
Висять на гі́ллі там червонобокі.
Якщо вони за Кальміус пройдуть,
Додому з’їздить, на лиман широкий
Скупатись піде, як раніш було.
Чи ж молодому хочеться вмирати?
Проїхали іще одне село.
Он видно під посадкою гармати.
Стріляти будуть чи отак стоять,
Щоб під контролем шлях тримати їхній?
Що ж, вже не довго лишилось чекать…
І тут гармати вдарили на лихо
І почалося пекло на землі.
Вся техніка, як свічки запалала.
І дощ свинцевий із небес полив.
Хто встиг, то від дороги відповзали,
Шукали сховку, хоч горбок який,
Якуюсь ямку, здатну прихистити.
А навкруги ревів вогненний змій,
Який жадав усіх їх спопелити,
На порох стерти, на шматки порвать,
Убити все, що навкруги живого.
Даремно було милості чекать
Від змія пожираючого того.
І хлопець повз, важкий тяг автомат,
Аби подалі з пекла опинитись.
Та озирався кожен раз назад,
Чи не могло йому таке наснитись.
Та чорний дим здіймався до небес,
Снаряди рвали навколишнє поле.
Життя, здавалось, залишилось десь,
А тут лиш смерть збирала свою долю.
Йому лишалось трохи проповзти
І там, здається, вибухів немає…
Відчув останнє, як уже летить
І темрява зненацька огортає…
Минула мить чи вічність – він не знав,
Прийшов до тями серед того ж поля.
Лицем до неба у траві лежав,
Не відчував ні тіла, а ні болю.
Чорніло димом небо в вишині,
Десь недалеко вибухи лунали.
Гармати не змовкали в далині
І далі простір навколишній рвали.
А він якиїсь аромат вловив,
Такий далекий і такий знайомий.
Колись давно, тому років і днів
Він знав його, мабуть, іще із дому.
Ледь голову управо повернув:
«Так це ж чабрець! Так от аж де зустрілись.
Йому лише здавалось, що забув,
А тут побачив і душа відкрилась.
Трава дитинства. Аромат п’янкий.
Вони чабрець із мамою збирали»...
І запах той прийшов через роки.
І мама, наче, біля нього стала.
Дивилась довго поглядом сумним,
Не говорила, сльози витирала.
І сонечко проглянуло крізь дим,
На полі тихо неймовірно стало.
Здавалося, закінчилось усе.
А він живий і буде далі жити.
Чабрець зірве і мамі понесе,
Хай і не квітне, бо ж на сконі літо.
Він: «Мамо!» - чутно ледь прошепотів
І посміхнувся: «Значить, жити будем!»
На ноги підхопитися хотів,
Та раптом біллю розірвало груди.
Завмер. І біль потроху затихав.
«Нічого, рани красять чоловіка.
Хай смерть поки ще почека лиха,
Йому лиш двадцять, що того там віку».
До чабреця рукою дотягнув,
Зірвав і знов вдихнув на повні груди.
«Як довго дома він уже не був.
В них, в Приазов’ї чабреця повсюди.
І вони знов із мамою піду́ть,
Нарвуть його, щоб дома насушити».
І знов згадались яблука в саду.
І так до щему захотілось жити.
Замріявся, що, навіть не почув,
Як підійшли й спинились поряд двоє.
До тями чиїсь голос повернув:
«По-моєму, он сдохнет сам собою!»
«Да нет, по мне, так лучше пристрелить,
Не дай Бог, оклемаєтся, паскуда!»
Відкрив він очі у останню мить,
Як черга розірвала йому груди.
Так і зостався з чабрецем в руці
Він сам-один серед отого поля,
Де душами уже давно мерці
Прийшли аби вершити чужі долі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію