Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Балада про чабрець
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Балада про чабрець
Позаду залишився Іловайськ,
Який вони вважали уже «нашим».
Мовчали, бо що значили слова,
Коли надію, ту, жадану втратиш.
Хто ж думав, що устромить «старший брат»
Кривавого ножа тобі у спину.
І саме це – одна з найбільших втрат,
Хоча, всі розуміли, не єдина.
Гадаючи, що це останній бій,
Що іще трохи і кільце замкнеться.
І «сєпарам» крізь переможний стрій
Беззбройними пройтися доведеться.
А воно вийшло зовсім навпаки.
Самим прийдеться крізь ворожі строї
Пройти, хоча зі зброєю-таки.
Та чи пропустять їх вони без бою?
Хтось заявив: домовились вони
І можна йти, ніхто не обстріляє.
Та не відомо слову їх ціни
Та й чи було воно – ніхто не знає.
Отож ішли з надією усі,
Що, як відомо, помира остання.
Пил з-під коліс здіймався і висів,
Колону супроводжував із рання.
Серпневе сонце з висоти пекло
І села, наче вимерлі, стояли.
Але не до розглядин їм було,
Бо пострілів у кожну мить чекали.
Він їхав, як то кажуть, на броні,
Стискаючи трудягу-автомата.
Постійний гуркіт у вухах дзвенів.
Та намагавсь уваги не звертати.
Весь час туди, на захід поглядав,
Де має закінчитися дорога.
І пострілів, як усі інші, ждав,
Хоч і не вірив, а звертавсь до Бога,
Аби його від кулі захистив.
В бою воно якось інакше бу́ло.
Там драйв від того всього та інстинкт,
Хоча роями аж дзижчали кулі.
А тут спокійно, начебто, але
Оця непевність серце спопеляє.
І на душі від того зовсім зле,
Бо ж спокою в тім спокої немає.
Та усе ближче Кальміус. За ним,
Говорять, «наші». Там уже спасіння.
Десь там його батьківський рідний дім,
І сад, який він полишав весіннім,
Увесь в цвіту. Вже яблука, мабуть,
Висять на гі́ллі там червонобокі.
Якщо вони за Кальміус пройдуть,
Додому з’їздить, на лиман широкий
Скупатись піде, як раніш було.
Чи ж молодому хочеться вмирати?
Проїхали іще одне село.
Он видно під посадкою гармати.
Стріляти будуть чи отак стоять,
Щоб під контролем шлях тримати їхній?
Що ж, вже не довго лишилось чекать…
І тут гармати вдарили на лихо
І почалося пекло на землі.
Вся техніка, як свічки запалала.
І дощ свинцевий із небес полив.
Хто встиг, то від дороги відповзали,
Шукали сховку, хоч горбок який,
Якуюсь ямку, здатну прихистити.
А навкруги ревів вогненний змій,
Який жадав усіх їх спопелити,
На порох стерти, на шматки порвать,
Убити все, що навкруги живого.
Даремно було милості чекать
Від змія пожираючого того.
І хлопець повз, важкий тяг автомат,
Аби подалі з пекла опинитись.
Та озирався кожен раз назад,
Чи не могло йому таке наснитись.
Та чорний дим здіймався до небес,
Снаряди рвали навколишнє поле.
Життя, здавалось, залишилось десь,
А тут лиш смерть збирала свою долю.
Йому лишалось трохи проповзти
І там, здається, вибухів немає…
Відчув останнє, як уже летить
І темрява зненацька огортає…
Минула мить чи вічність – він не знав,
Прийшов до тями серед того ж поля.
Лицем до неба у траві лежав,
Не відчував ні тіла, а ні болю.
Чорніло димом небо в вишині,
Десь недалеко вибухи лунали.
Гармати не змовкали в далині
І далі простір навколишній рвали.
А він якиїсь аромат вловив,
Такий далекий і такий знайомий.
Колись давно, тому років і днів
Він знав його, мабуть, іще із дому.
Ледь голову управо повернув:
«Так це ж чабрець! Так от аж де зустрілись.
Йому лише здавалось, що забув,
А тут побачив і душа відкрилась.
Трава дитинства. Аромат п’янкий.
Вони чабрець із мамою збирали»...
І запах той прийшов через роки.
І мама, наче, біля нього стала.
Дивилась довго поглядом сумним,
Не говорила, сльози витирала.
І сонечко проглянуло крізь дим,
На полі тихо неймовірно стало.
Здавалося, закінчилось усе.
А він живий і буде далі жити.
Чабрець зірве і мамі понесе,
Хай і не квітне, бо ж на сконі літо.
Він: «Мамо!» - чутно ледь прошепотів
І посміхнувся: «Значить, жити будем!»
На ноги підхопитися хотів,
Та раптом біллю розірвало груди.
Завмер. І біль потроху затихав.
«Нічого, рани красять чоловіка.
Хай смерть поки ще почека лиха,
Йому лиш двадцять, що того там віку».
До чабреця рукою дотягнув,
Зірвав і знов вдихнув на повні груди.
«Як довго дома він уже не був.
В них, в Приазов’ї чабреця повсюди.
І вони знов із мамою піду́ть,
Нарвуть його, щоб дома насушити».
І знов згадались яблука в саду.
І так до щему захотілось жити.
Замріявся, що, навіть не почув,
Як підійшли й спинились поряд двоє.
До тями чиїсь голос повернув:
«По-моєму, он сдохнет сам собою!»
«Да нет, по мне, так лучше пристрелить,
Не дай Бог, оклемаєтся, паскуда!»
Відкрив він очі у останню мить,
Як черга розірвала йому груди.
Так і зостався з чабрецем в руці
Він сам-один серед отого поля,
Де душами уже давно мерці
Прийшли аби вершити чужі долі.
Який вони вважали уже «нашим».
Мовчали, бо що значили слова,
Коли надію, ту, жадану втратиш.
Хто ж думав, що устромить «старший брат»
Кривавого ножа тобі у спину.
І саме це – одна з найбільших втрат,
Хоча, всі розуміли, не єдина.
Гадаючи, що це останній бій,
Що іще трохи і кільце замкнеться.
І «сєпарам» крізь переможний стрій
Беззбройними пройтися доведеться.
А воно вийшло зовсім навпаки.
Самим прийдеться крізь ворожі строї
Пройти, хоча зі зброєю-таки.
Та чи пропустять їх вони без бою?
Хтось заявив: домовились вони
І можна йти, ніхто не обстріляє.
Та не відомо слову їх ціни
Та й чи було воно – ніхто не знає.
Отож ішли з надією усі,
Що, як відомо, помира остання.
Пил з-під коліс здіймався і висів,
Колону супроводжував із рання.
Серпневе сонце з висоти пекло
І села, наче вимерлі, стояли.
Але не до розглядин їм було,
Бо пострілів у кожну мить чекали.
Він їхав, як то кажуть, на броні,
Стискаючи трудягу-автомата.
Постійний гуркіт у вухах дзвенів.
Та намагавсь уваги не звертати.
Весь час туди, на захід поглядав,
Де має закінчитися дорога.
І пострілів, як усі інші, ждав,
Хоч і не вірив, а звертавсь до Бога,
Аби його від кулі захистив.
В бою воно якось інакше бу́ло.
Там драйв від того всього та інстинкт,
Хоча роями аж дзижчали кулі.
А тут спокійно, начебто, але
Оця непевність серце спопеляє.
І на душі від того зовсім зле,
Бо ж спокою в тім спокої немає.
Та усе ближче Кальміус. За ним,
Говорять, «наші». Там уже спасіння.
Десь там його батьківський рідний дім,
І сад, який він полишав весіннім,
Увесь в цвіту. Вже яблука, мабуть,
Висять на гі́ллі там червонобокі.
Якщо вони за Кальміус пройдуть,
Додому з’їздить, на лиман широкий
Скупатись піде, як раніш було.
Чи ж молодому хочеться вмирати?
Проїхали іще одне село.
Он видно під посадкою гармати.
Стріляти будуть чи отак стоять,
Щоб під контролем шлях тримати їхній?
Що ж, вже не довго лишилось чекать…
І тут гармати вдарили на лихо
І почалося пекло на землі.
Вся техніка, як свічки запалала.
І дощ свинцевий із небес полив.
Хто встиг, то від дороги відповзали,
Шукали сховку, хоч горбок який,
Якуюсь ямку, здатну прихистити.
А навкруги ревів вогненний змій,
Який жадав усіх їх спопелити,
На порох стерти, на шматки порвать,
Убити все, що навкруги живого.
Даремно було милості чекать
Від змія пожираючого того.
І хлопець повз, важкий тяг автомат,
Аби подалі з пекла опинитись.
Та озирався кожен раз назад,
Чи не могло йому таке наснитись.
Та чорний дим здіймався до небес,
Снаряди рвали навколишнє поле.
Життя, здавалось, залишилось десь,
А тут лиш смерть збирала свою долю.
Йому лишалось трохи проповзти
І там, здається, вибухів немає…
Відчув останнє, як уже летить
І темрява зненацька огортає…
Минула мить чи вічність – він не знав,
Прийшов до тями серед того ж поля.
Лицем до неба у траві лежав,
Не відчував ні тіла, а ні болю.
Чорніло димом небо в вишині,
Десь недалеко вибухи лунали.
Гармати не змовкали в далині
І далі простір навколишній рвали.
А він якиїсь аромат вловив,
Такий далекий і такий знайомий.
Колись давно, тому років і днів
Він знав його, мабуть, іще із дому.
Ледь голову управо повернув:
«Так це ж чабрець! Так от аж де зустрілись.
Йому лише здавалось, що забув,
А тут побачив і душа відкрилась.
Трава дитинства. Аромат п’янкий.
Вони чабрець із мамою збирали»...
І запах той прийшов через роки.
І мама, наче, біля нього стала.
Дивилась довго поглядом сумним,
Не говорила, сльози витирала.
І сонечко проглянуло крізь дим,
На полі тихо неймовірно стало.
Здавалося, закінчилось усе.
А він живий і буде далі жити.
Чабрець зірве і мамі понесе,
Хай і не квітне, бо ж на сконі літо.
Він: «Мамо!» - чутно ледь прошепотів
І посміхнувся: «Значить, жити будем!»
На ноги підхопитися хотів,
Та раптом біллю розірвало груди.
Завмер. І біль потроху затихав.
«Нічого, рани красять чоловіка.
Хай смерть поки ще почека лиха,
Йому лиш двадцять, що того там віку».
До чабреця рукою дотягнув,
Зірвав і знов вдихнув на повні груди.
«Як довго дома він уже не був.
В них, в Приазов’ї чабреця повсюди.
І вони знов із мамою піду́ть,
Нарвуть його, щоб дома насушити».
І знов згадались яблука в саду.
І так до щему захотілось жити.
Замріявся, що, навіть не почув,
Як підійшли й спинились поряд двоє.
До тями чиїсь голос повернув:
«По-моєму, он сдохнет сам собою!»
«Да нет, по мне, так лучше пристрелить,
Не дай Бог, оклемаєтся, паскуда!»
Відкрив він очі у останню мить,
Як черга розірвала йому груди.
Так і зостався з чабрецем в руці
Він сам-один серед отого поля,
Де душами уже давно мерці
Прийшли аби вершити чужі долі.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
