Років зо тридцять уже як не діти,
Ще не старі, переважно здорові,
Певною мірою космополіти,
Але померти волієм у Львові.
Довгою довгою літньою дниною,
В час, коли сонце тріпоче в калюжах,
Сісти, на стіну спертися спиною,
Очі заплюшити або примружити -
Хай кам'яниця собі випромінює
Хвилі ласкаві інфрачервоні -
Ми піддамось передбаченим змінам
Щоби колись померти у Львові.
Зайнято всі мавзолеї Личакова -
Можна й по вулицях попіл розсипати,
Байдуже де, паралельно, однаково,
Он на Грушевського добре, під липами,
Під виноградом, що зазеленів
Під біофаком університету.
А у кінці, хоч на декілька днів,
Як у дитинстві - станем поетами.
Хай ми не знались на ритмах і римах,
І не складали віршованих творів,
Жили по Віднях Парижах Лондинах,
Але помремо тільки у Львові.
Ми емігранти, номади, туристи,
Мудрі, досвідчені, биті і навчені,
Але насправді знайшли свою істину
На Цитаделі або на Підзамчі,
Ми розуміємо мову птахів -
Тих голубів, що сидять, непомічені,
На підвіконнях, карнизах дахів
Над Привокзальною, Академічною,
Ми розумієм бажання дерев,
Сни барельєфів на кожному домі...
Бачиш - бетонний усміхнений лев
Має секрети, й вони нам відомі.
Де ми тепер? Ураган чи гроза,
І на які реєструємось рейси ми -
Це не важливо - дорога назад
Довга, і не облаштована рейками.
Але - складеться - приїдем сюди,
(Звідки - немає ніякого значення)
Перша адреса - вона назавжди
Місце повернення. Місце призначення.