
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
2025.06.29
23:49
Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
2025.06.29
23:25
Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
2025.06.29
22:01
Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
2025.06.29
17:16
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
2025.06.29
14:18
Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
2025.06.29
12:07
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
2025.06.29
11:45
Кілька днів просто не міг відійти від трагікомедії «Мій карпатський дідусь». Пронизливе враження - справді велике кіно, навіть не за форматом, а передусім, за художнім рівнем. Міжнародна творча команда (режисер і сценарист фільму - грузин Заза Буадзе, спі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про явір
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про явір
Микола Явір повернувся у село.
Весну і літо проходив він з чумаками.
Ішов по вулиці по темній з клумаками,
Де все своє та ще й зароблене було.
Стояла ніч, у небі місяць визирав,
Десь по дворах іноді гавкали собаки.
А про людей ніде ні голосу, ні знаку.
Хоч зрозуміло – надто пізня вже пора.
Там вдома мати ще, напевно, не чека.
Ото зрадіє, як постука він у двері.
Збере на стіл, що залишилось від вечері…
Від тих думок у нього й слина потекла.
Хоча й не був юнак голодним в чумаках
Та за домашнім усе ж встиг засумувати.
Цікаво, як там його мама, де там тато?
А чи Оксана досі ще його чека?
Аж ось і двір. Закинув клунки через пло́та,
Перестрибнув, щоб на ворота не іти.
Але ступити пари кроків ще не встиг,
Коня помітив. На вуздечці позолота
У світлі місяця яскраво так блищить.
Чий кінь? Тихенько до вікна підкрався.
Не знав і сам, на що він сподівався.
Але, побачивши усе, закляк на мить.
Якиїсь лях у хаті матір обіймав.
Вона півголосом йому щось говорила.
Прислухався. «Та, Яцеку, мій милий,
Хіба тих злиднів не усіх ти упіймав?
Я ж тобі, наче, про усіх розповіла.
І чоловіка свого теж не пожаліла.
Я ж тобі в лісі їхню криївку відкрила.
Я ж все зробила! Все, що лиш могла.
Тепер гультяйський дух надовго втихне тут.
Ти гайдамаків всіх на горло покараєш.
За це пан круль тобі маєтки дати має.
Тепер ми, Яцек, милий, разом можем буть».
«Ні, моя мила Стефо, трохи почекай.
Все не так просто поки, як тобі здається.
Тут по лісах ще зграй чимало всяких в’ється.
От переловим всіх, тоді вже точно, знай,
Я заберу тебе і будем разом жити.
А поки слухай та мені доповідай.
Вже скоро ранок. Тож до зустрічі. Бувай».
Микола слухав то і ладен був убити
Отого злидня-ляха. Та ж при шаблі він.
Що ж зможе хлопець проти голими руками?
Уже під кінський тупіт він прийшов до тями.
Пройшов, тримаючись поближче біля стін.
Зайшов у хату. Мати з радістю в очах
На його кроки ледве чутні з лави встала.
Та раптом зблідла, мов на іншого чекала,
І у очах майнув чи відчай, чи то страх.
«Хто був то, мамо? І чого він тут хотів?
Я усе чув, отож і правду добре знаю!»
«Синочку, милий… Якщо знаєш, що питаєш?
Ти молодий. Що розумієш у житті?»
«Що з татом?» «Десь на палі, певно здох!»
«Нащо ти так оце? Та ж ти його кохала!»
«Ні, синку, любий, лиш прикидуватись мала.
Поки й почув, усе ж, мої молитви Бог.
Тепер у нас, нарешті, зміниться життя…»
«А що Оксана?» «Того здрайці Омеляна?
Ти вартий іншої. Вже скоро час настане
І ти її й не пригадаєш до пуття».
«Так що із нею?»- вже Миколу брала злість.
«Та трохи жовніри погралися із нею,
Вона і кинулась, спливла за течією.
Забудь про неї». В серце вдарила та вість.
«Ти, мамо, підла. Не прощу тобі того!
Піду і зараз розкажу усьому люду!
Нехай не я, нехай вони тебе осудять!»
«Ні синку, милий, тільки не роби цього!
Я ж не для себе, я ж для нас обох старалась,
Аби життя у нас по іншому пішло!»
«Для мене, мамо, за таку ціну не треба!
Залиш усі ті підлі срібляки у себе!
А я піду! Нехай узнає все село!»
Та ледь до матері спиною повернувсь,
Як вона гострий ніж зі столу ухопила
І прямо в серце йому вдарила щосили.
І він упав, одразу кров’ю захлинувсь.
А мати?.. Мати, наче, все зарані знала.
Поки ще люди додивлялись сни нічні,
Вона відвезла тіло сина на коні
І аж за яром коло лісу закопала.
Минув десь рік і на могилі тій зросло
У тих краях до того дерево незнане.
Всі милувалися на нього, ледь хто гляне,
Бо ж не таким, як всі навколишні було.
Жила в тім дереві Миколина душа,
Яка хотіла людям правду розпові́сти,
Але не знала, як доне́сти їм ці вісті,
Їй варіантів Бог ніяких не лишав.
Вона й долоні-листя до людей тягла,
Мовляв, послухайте, що шелестіти буду.
Незрозумілий зовсім був той шелест людям,
Тож сповістити ним нічого не змогла.
Жила весь час у гірких спогадах вона.
Як про Оксану про кохану пригадає,
То жовтий одяг, для розлуки одягає.
Та для людей була і справді дивина,
Коли те дерево червоне одягало.
А то була душа Миколина якраз
Згадала кров і ту,яка вже пролилась,
І ту ще кров, яка також пролитись мала.
Якось музики звідкись по дорозі йшли
І під тим деревом усілись відпочити.
Один з них глянув: «Хлопці, от, якби зробити
Із тої гілки гарну скрипку ми могли?!»
«Так, гарна гілка. – йому каже хтось на те,-
Але нема в нас часу довго тут сидіти,
Бо ж треба йти та якось гроші заробити».
Другий махнув на те рукою: «Ет, пусте!»
Та ледь вони всього два кроки відійшли,
Як раптом гілка та зламалася і впала.
Музик те, звісно, дуже-дуже здивувало.
Мов Божий знак якийсь у тім вони знайшли.
Не так то швидко було скрипку ту зробить.
Та час пройшов і взяв музика її в руки
І з-під смичка враз полилися дивні звуки,
Немов з душі, що їй чогось давно болить.
Хто чув той голос – наче, розумів слова,
Чи, може, звуки йому в образах з’являлись.
Та дуже скоро люди навкруги усі дізнались
Те, що ховала стільки літ від них вдова.
Її, звичайно ж, за те люди покарали.
А оте дерево незнане, що зросло,
Яке про зраду людям правду донесло,
На честь Миколи, звісно, явором назвали.
Весну і літо проходив він з чумаками.
Ішов по вулиці по темній з клумаками,
Де все своє та ще й зароблене було.
Стояла ніч, у небі місяць визирав,
Десь по дворах іноді гавкали собаки.
А про людей ніде ні голосу, ні знаку.
Хоч зрозуміло – надто пізня вже пора.
Там вдома мати ще, напевно, не чека.
Ото зрадіє, як постука він у двері.
Збере на стіл, що залишилось від вечері…
Від тих думок у нього й слина потекла.
Хоча й не був юнак голодним в чумаках
Та за домашнім усе ж встиг засумувати.
Цікаво, як там його мама, де там тато?
А чи Оксана досі ще його чека?
Аж ось і двір. Закинув клунки через пло́та,
Перестрибнув, щоб на ворота не іти.
Але ступити пари кроків ще не встиг,
Коня помітив. На вуздечці позолота
У світлі місяця яскраво так блищить.
Чий кінь? Тихенько до вікна підкрався.
Не знав і сам, на що він сподівався.
Але, побачивши усе, закляк на мить.
Якиїсь лях у хаті матір обіймав.
Вона півголосом йому щось говорила.
Прислухався. «Та, Яцеку, мій милий,
Хіба тих злиднів не усіх ти упіймав?
Я ж тобі, наче, про усіх розповіла.
І чоловіка свого теж не пожаліла.
Я ж тобі в лісі їхню криївку відкрила.
Я ж все зробила! Все, що лиш могла.
Тепер гультяйський дух надовго втихне тут.
Ти гайдамаків всіх на горло покараєш.
За це пан круль тобі маєтки дати має.
Тепер ми, Яцек, милий, разом можем буть».
«Ні, моя мила Стефо, трохи почекай.
Все не так просто поки, як тобі здається.
Тут по лісах ще зграй чимало всяких в’ється.
От переловим всіх, тоді вже точно, знай,
Я заберу тебе і будем разом жити.
А поки слухай та мені доповідай.
Вже скоро ранок. Тож до зустрічі. Бувай».
Микола слухав то і ладен був убити
Отого злидня-ляха. Та ж при шаблі він.
Що ж зможе хлопець проти голими руками?
Уже під кінський тупіт він прийшов до тями.
Пройшов, тримаючись поближче біля стін.
Зайшов у хату. Мати з радістю в очах
На його кроки ледве чутні з лави встала.
Та раптом зблідла, мов на іншого чекала,
І у очах майнув чи відчай, чи то страх.
«Хто був то, мамо? І чого він тут хотів?
Я усе чув, отож і правду добре знаю!»
«Синочку, милий… Якщо знаєш, що питаєш?
Ти молодий. Що розумієш у житті?»
«Що з татом?» «Десь на палі, певно здох!»
«Нащо ти так оце? Та ж ти його кохала!»
«Ні, синку, любий, лиш прикидуватись мала.
Поки й почув, усе ж, мої молитви Бог.
Тепер у нас, нарешті, зміниться життя…»
«А що Оксана?» «Того здрайці Омеляна?
Ти вартий іншої. Вже скоро час настане
І ти її й не пригадаєш до пуття».
«Так що із нею?»- вже Миколу брала злість.
«Та трохи жовніри погралися із нею,
Вона і кинулась, спливла за течією.
Забудь про неї». В серце вдарила та вість.
«Ти, мамо, підла. Не прощу тобі того!
Піду і зараз розкажу усьому люду!
Нехай не я, нехай вони тебе осудять!»
«Ні синку, милий, тільки не роби цього!
Я ж не для себе, я ж для нас обох старалась,
Аби життя у нас по іншому пішло!»
«Для мене, мамо, за таку ціну не треба!
Залиш усі ті підлі срібляки у себе!
А я піду! Нехай узнає все село!»
Та ледь до матері спиною повернувсь,
Як вона гострий ніж зі столу ухопила
І прямо в серце йому вдарила щосили.
І він упав, одразу кров’ю захлинувсь.
А мати?.. Мати, наче, все зарані знала.
Поки ще люди додивлялись сни нічні,
Вона відвезла тіло сина на коні
І аж за яром коло лісу закопала.
Минув десь рік і на могилі тій зросло
У тих краях до того дерево незнане.
Всі милувалися на нього, ледь хто гляне,
Бо ж не таким, як всі навколишні було.
Жила в тім дереві Миколина душа,
Яка хотіла людям правду розпові́сти,
Але не знала, як доне́сти їм ці вісті,
Їй варіантів Бог ніяких не лишав.
Вона й долоні-листя до людей тягла,
Мовляв, послухайте, що шелестіти буду.
Незрозумілий зовсім був той шелест людям,
Тож сповістити ним нічого не змогла.
Жила весь час у гірких спогадах вона.
Як про Оксану про кохану пригадає,
То жовтий одяг, для розлуки одягає.
Та для людей була і справді дивина,
Коли те дерево червоне одягало.
А то була душа Миколина якраз
Згадала кров і ту,яка вже пролилась,
І ту ще кров, яка також пролитись мала.
Якось музики звідкись по дорозі йшли
І під тим деревом усілись відпочити.
Один з них глянув: «Хлопці, от, якби зробити
Із тої гілки гарну скрипку ми могли?!»
«Так, гарна гілка. – йому каже хтось на те,-
Але нема в нас часу довго тут сидіти,
Бо ж треба йти та якось гроші заробити».
Другий махнув на те рукою: «Ет, пусте!»
Та ледь вони всього два кроки відійшли,
Як раптом гілка та зламалася і впала.
Музик те, звісно, дуже-дуже здивувало.
Мов Божий знак якийсь у тім вони знайшли.
Не так то швидко було скрипку ту зробить.
Та час пройшов і взяв музика її в руки
І з-під смичка враз полилися дивні звуки,
Немов з душі, що їй чогось давно болить.
Хто чув той голос – наче, розумів слова,
Чи, може, звуки йому в образах з’являлись.
Та дуже скоро люди навкруги усі дізнались
Те, що ховала стільки літ від них вдова.
Її, звичайно ж, за те люди покарали.
А оте дерево незнане, що зросло,
Яке про зраду людям правду донесло,
На честь Миколи, звісно, явором назвали.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію