Тяжка робота ратая у полі,
То за сохою, то з косою йдеш.
Аж зводить кожну кісточку від болю,
Від сонця не сховаєшся ніде.
А ще ж меча тримаєш напохваті,
Бо скільки зайд блукає навкруги,
Які готові геть усе забрати
Й самого десь погнати на торги.
А звідти вороття уже немає.
Отож працюй та навкруги дивись,
Чи ворога трава десь не ховає,
Чи за кущем який не причаївсь.
Важка робота ще й думки сумнії
І нікому розважити його.
Орел у небі високо видніє
Та й голосу не чує він того.
І знов навколо пильно озирає,
Чи готи не крадуться у траві,
Чи то сарматів поблизу немає.
Тим краще полоняники живі.
І найлихіші між усіх язиги.
Дітей лякають ними матері,
Мовляв, у полі баба-яга біга,
Прийде і вхопить рано на зорі.
У них же там жінки всім заправляють,
А ті ще гірші, ніж чоловіки,
Одних вбивають, а других хапають
І в степ везуть, вважай, що навіки…
Але Даждьбог уже здолав пів неба,
Тож можна сісти і перепочить.
Коневі теж перепочити треба,
Пустив без упряжі траву потолочить.
А сам усівся та дістав торбину,
Яку зібрала жінка на обід.
Дістав шмат м’яса добрий і хлібину,
Сів на траву… Не встиг ще стерти піт,
Як раптом чує голос за спиною:
- День добрий тобі, пане оратай!
Аж підхопився дядько: «Отакої!
Він же оглянув степ із краю в край.
Нікого, навіть близько не помітив.
А тут уже хтось поряд зупинивсь.
Та голос вже не молодий, привітний».
Стис меч і повернувся, подививсь.
Дідусь старенький, борода аж біла,
Стоїть собі, привітно погляда.
- І вам день добрий! Може би присіли?
Ось хліб і м’ясо, в збанку он вода.
З дороги пригостіться!.. – Сам тим часом
Оглянув степ – чи не чига біда.
Звідкіль цей дід отак раптово взявся?
Але навкруг ні тіні, ні сліда.
- Спасибі, синку, їсти я не буду,
Хіба водички з дзбаника поп’ю.
Та розкажи, які в цім краї люди,
Цікавість трохи вдовольни мою.
- Це землі антів, якщо ви не знали?!
- Аж ось в які я заблукав краї?
- Так, наші предки ці степи зайняли
І гради тут поставили свої.
А ви, дідусю, звідки мандрували,
Які народи стріли на шляху?
- О, я земель пройшов за вік немало,
Мав і гостинну стрічу, і лиху.
- Що там на півдні, готи і сармати
Іще походом проти нас не йдуть?
- Та ні, такого поки не чувати,
Але вже скоро й гірше може буть.
- А що таке? – Та зі степів далеких
Говорять, сунуть дикі племена.
Все на шляху вони скоряють легко.
Бо ж їх багато – то й не дивина.
- Як вони звуться? – Гунами чи сюнну,
По різному їх імена звучать.
Орда їх степом дуже швидко суне,
Тож доведеться вам їх зустрічать.
Ще не сьогодні, і не цього року,
Так що спокійно поки що роби.
- А хто за князя? – Бож правує поки…
- О, той не здасться їм без боротьби!
Але не скоро, часу ще доволі…
Дідусь про щось замислився на мить.
- А як воно тобі, ратаю, в полі
Отак не тяжко одному робить?
- Та не так тяжко тут воно, як сумно,
Ніщо душі мені не звеселя.
Ідеш-ідеш, гірку гадаєш думу:
Чи дасть зібрати урожай земля?
Дідусь задумавсь, грудку взяв і кинув
Та високо, аж до небес, немов.
- Жий воронком! – і голос його злинув-
Жайворонком! – услід промовив знов.
І вилетіла пташка з грудки тої,
Маленька. Наче дзвоник задзвенів
Кружляє в ратая над головою,
То десь зника в блакитній вишині.
Замре аж попід хмари і виводить,
Благословляє працю ратая.
І чує той, як в нього сила входить,
І сонце вже не палить, а сія.
І серцю стало весело у грудях…
- Хто перш, ніж жайвір в небі заспіва,
У поле вийде, той невтомним буде,
Багаті будуть і його жнива.-
Почув ратай, неначе, десь здалека.
Огледівся, а діда й слід пропав.
Чи не зморила праця так нелегка,
Що і заснув? Та ні – і мить не спав!
Та й з неба досі спів незвичний лине.
Звідкіль би взявся, якби дід наснив?
Тож у соху запряг знов конячину
Й пішов орати під той дивний спів.
З тих пір, лише спливуть весняні води,
Ще сніг в ярах подекуди лежить,
А в небесах вже жайворон виводить,
Що вже пора ратаю плуг гострить,
Зерно добірне брати для посіву…
І, ледве вийде в поле селянин,
Тут його жайвір вже вітає співом,
Кружляє, доки й не засіє він.
Лунає пісня всю весну і літо,
Від неї, кажуть, пшениці́ ростуть.
Від неї, краще, колоситься жито.
А як воно інакше може буть?
Адже усяка тягнеться пашниця,
Не лиш до сонця – а і до пісень,
Яким Бог дав з небес на землю литься,
Всю хліборобську пору кожен день.
Співає жайвір, пурхає навколо,
Піснями радість трударям несе.
Гніздечко ж стелить в ямці серед поля,
Коли засіє хлібороб усе.