В тисняві міській серед сірих стін,
Серед вічних днів і людей байдужих,
Задихаючись в гуркоті машин,
Ти стоїш одна і, напевно, тужиш.
Про курган отой в глибині степів,
Де між буйних трав ти колись стояла
І дивилася з висоти віків
На події, що мимо пропливали.
Із усіх – усіх ти лише один
Свідок величі цілого народу,
Хто ще пам’ята дикий шал орди,
Що вертається з вдалого походу.
Чом стоїш мовчиш, не розкриєш рот?
Чому не зовеш всіх людей згадати?
Чому не кричиш? Це ж бо твій народ!
Це його життя, а не просто дати!
Як ім’я його? Де сліди його?
Де життя його? Хто його нащадки?
Дай нам часточку від знання свого,
Щоб і в нас було щось від них на згадку.
Чому ж ти мовчиш? Може й не мовчиш?
Просто мова в нас із тобою різна.
Може ти давно нам про щось кричиш?
Ми ж почуємо вже як буде пізно.