Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.29
18:06
Був на лови вийшов кіт,
заховався, хитрий, під
широченним лопухом,
роздивляється кругом:
де горобчики сідають,
і як миші сновигають.
заховався, хитрий, під
широченним лопухом,
роздивляється кругом:
де горобчики сідають,
і як миші сновигають.
2026.08.29
17:57
Пам’ятаєш, був тоді
соковитий серпень,
наші тіні на воді,
вдивлені у себе.
Тихо річечка пливла
крізь поранок чистий,
нам замріяна імла
соковитий серпень,
наші тіні на воді,
вдивлені у себе.
Тихо річечка пливла
крізь поранок чистий,
нам замріяна імла
2026.08.29
08:07
некрикливо та помірно
вибираємось у протяг
навіть і не травоїдний
в кожній плоті мов у ноті
ця любов недоста вірна
та її бажаєш досі
у ранжирі хай віджилім
хай незбутнім се відносно
вибираємось у протяг
навіть і не травоїдний
в кожній плоті мов у ноті
ця любов недоста вірна
та її бажаєш досі
у ранжирі хай віджилім
хай незбутнім се відносно
2026.08.29
07:34
ЗОЛОТА МАСКА ТУТАНХАМОНА
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
у стилі давньоєгипетської сакральної драми)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Тутанхамон – молодий живий бог, фараон Єгипту, чиє життя обірвалося на злеті.
Анхесенамон – його юна коха
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
у стилі давньоєгипетської сакральної драми)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Тутанхамон – молодий живий бог, фараон Єгипту, чиє життя обірвалося на злеті.
Анхесенамон – його юна коха
2026.08.29
07:24
Мене війна стійким зробила
І сил, і віри додала, -
Не розколовся, наче брила,
Лише здригався, мов земля.
Коли горіло все навколо,
Комусь не бідкався в рукав, -
Лиш зуби зціплював од болю
І кулаки не розтискав.
І сил, і віри додала, -
Не розколовся, наче брила,
Лише здригався, мов земля.
Коли горіло все навколо,
Комусь не бідкався в рукав, -
Лиш зуби зціплював од болю
І кулаки не розтискав.
2026.08.28
21:08
Хоч на хвилиноньку? Нащо виходити,
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.
- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.
- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
2026.08.28
19:47
До осені от-от...- час плинний не спинити,
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.
Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені о
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.
Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені о
2026.08.28
17:20
Дня — лиш на скік горобиний,
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
2026.08.28
16:59
Я самотній, я вмирав би
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
2026.08.28
14:09
Густий ефір чудить і клякне,
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
2026.08.28
11:50
ЦЕЗАР І КЛЕОПАТРА: ОСТАННЯ ЦАРИЦЯ НІЛУ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
2026.08.28
07:31
Голубіє обрій поза лісом,
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
2026.08.27
21:28
козак нептах сягає тонкощі премудрі
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
2026.08.27
16:29
Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
2026.08.27
15:55
На городі жабеня
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
2026.08.27
13:09
Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про український край
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про український край
Земля благословенна України,
Поля безмежні, ріки і ліси.
Вам не знайти більш ні в якій країні
Такої неймовірної краси.
Такого степу більш ніде немає,
Таких немає більш ніде морів.
Лиш у моєму українськім краї,
Який сам Бог, мабуть, благословив.
Ходив я степом, краєм неозорим,
Вдивлявся в чисті води річкові
І думав: звідки понад синім морем
Це все постало. У моїй крові,
Не в пам’яті (коротка наша пам'ять)
Далекий спомин випірнув з глибин
Про час, тепер прихований віками.
Такий далекий, що, напевно він
Уже здається надто неймовірним
Аби про нього згадували ми.
Коли не було ще людей і звіра,
Як не було ще літа і зими.
Жили на світі лиш боги й титани
І все ділили поміж себе світ.
Вважали, що тоді лиш мир настане,
Коли навік пощезне вражий рід.
Богів тоді було, щоправда, трохи,
Титанів же по світу розвелось,
Мов хтось розсипав по землі гороху.
І ось усе титанство піднялось
Аби богів здолати вражу силу.
Ідуть і йдуть, що аж земля гуде.
Боги ж від ляку на Олімп засіли,
Чекають, доки ворог надійде.
Але самі не хочуть воювати.
Вони ж боги́ – не личить їм робить.
Отож, аби самим не працювати,
Їм довелось на поміч запросить
З печер підземних велетнів сторуких.
Потвор таких, що годі і знайти.
Вони Олімп обсіли, наче круки,
Священну гору почали трясти
І видирати камені великі
Та у титанів з висоти жбурлять.
Зригнувся світ від гуркоту і крику.
Одні біжать, другі уже лежать.
А Зевс з вершини блискавки метає
Аби живих безжалісно добить.
Чи довго той двобій тривав, не знаю:
Чи довгий вік, чи то коротку мить?
Та перемога за богами бу́ла,
Вони раділи на своїй горі,
Гуляли, пили, певно та й поснули.
Прокинулися вранці на зорі,
Поглянули й здригнулися від того,
Яким постав світ перед очі їх.
Не ли́шилося цілого нічого.
Титанів рід у битві весь поліг.
Земля навкруг сплюндрована лежала,
Усипано каміннями кругом.
Богів робота нелегка чекала –
Прибрати землю. Та вони того
Робити і не вміли, й не хотіли.
Та й велетні сторукі лиш могли
На руйнування витрачати сили.
На себе ту роботу не взяли.
Та слід сказати, що серед титанів
Були й такі, хто добре розумів,
Що для їх роду битва ця остання,
Тому й пристав на сторону богів.
І серед них був Прометей, той самий,
Який вогонь пізніше людям дав.
Хоча він і лишився між богами,
Але, оскільки добру душу мав,
Узнав, що Зевс зібрався землю нашу
Знов заселити, вже тепер людьми,
Надумав трохи їм життя покращить
Аби не довелося їм самим
Оте каміння без кінця тягати.
Спустивсь з Олімпу, підіткнув хітон,
Став від каміння землю прибирати,
А там такенне, що й на сотні тонн.
І день, і ніч працює без спочину:
Збира, несе, на купи уклада
Аби лишилась вільною рівнина
І від безладдя не було й сліда.
Нелегко було йому працювати,
Але роботу видно й до цих пір:
Бо із каміння виросли Карпати
Та ще круті відроги Кримських гір.
А поміж ними вільний степ без краю,
Поля безмежні, ріки і ліси.
І я країни іншої не знаю,
І я не хочу іншої краси.
А Прометей? Ми долю його знаєм.
Він крім землі вогонь ще людям дав,
Бо бачив, як нещасний люд страждає,
За що в немилість Зевсові попав.
Десь на Кавказі (греки так казали)
Але насправді, то було в Криму,
До скелі Прометея прикували
І прилітав орел аби йому
Печінку пазурами видирати,
Довбати дзьобом плоть живу його.
Чи за вогнем Зевс міг так жалкувати?
Мені дається, злився він того,
Що людям край дістався значно кращий,
Аніж Олімп холодний у богів.
І Зевс щоранку, як ту землю бачив,
На Прометея виливав свій гнів.
Поля безмежні, ріки і ліси.
Вам не знайти більш ні в якій країні
Такої неймовірної краси.
Такого степу більш ніде немає,
Таких немає більш ніде морів.
Лиш у моєму українськім краї,
Який сам Бог, мабуть, благословив.
Ходив я степом, краєм неозорим,
Вдивлявся в чисті води річкові
І думав: звідки понад синім морем
Це все постало. У моїй крові,
Не в пам’яті (коротка наша пам'ять)
Далекий спомин випірнув з глибин
Про час, тепер прихований віками.
Такий далекий, що, напевно він
Уже здається надто неймовірним
Аби про нього згадували ми.
Коли не було ще людей і звіра,
Як не було ще літа і зими.
Жили на світі лиш боги й титани
І все ділили поміж себе світ.
Вважали, що тоді лиш мир настане,
Коли навік пощезне вражий рід.
Богів тоді було, щоправда, трохи,
Титанів же по світу розвелось,
Мов хтось розсипав по землі гороху.
І ось усе титанство піднялось
Аби богів здолати вражу силу.
Ідуть і йдуть, що аж земля гуде.
Боги ж від ляку на Олімп засіли,
Чекають, доки ворог надійде.
Але самі не хочуть воювати.
Вони ж боги́ – не личить їм робить.
Отож, аби самим не працювати,
Їм довелось на поміч запросить
З печер підземних велетнів сторуких.
Потвор таких, що годі і знайти.
Вони Олімп обсіли, наче круки,
Священну гору почали трясти
І видирати камені великі
Та у титанів з висоти жбурлять.
Зригнувся світ від гуркоту і крику.
Одні біжать, другі уже лежать.
А Зевс з вершини блискавки метає
Аби живих безжалісно добить.
Чи довго той двобій тривав, не знаю:
Чи довгий вік, чи то коротку мить?
Та перемога за богами бу́ла,
Вони раділи на своїй горі,
Гуляли, пили, певно та й поснули.
Прокинулися вранці на зорі,
Поглянули й здригнулися від того,
Яким постав світ перед очі їх.
Не ли́шилося цілого нічого.
Титанів рід у битві весь поліг.
Земля навкруг сплюндрована лежала,
Усипано каміннями кругом.
Богів робота нелегка чекала –
Прибрати землю. Та вони того
Робити і не вміли, й не хотіли.
Та й велетні сторукі лиш могли
На руйнування витрачати сили.
На себе ту роботу не взяли.
Та слід сказати, що серед титанів
Були й такі, хто добре розумів,
Що для їх роду битва ця остання,
Тому й пристав на сторону богів.
І серед них був Прометей, той самий,
Який вогонь пізніше людям дав.
Хоча він і лишився між богами,
Але, оскільки добру душу мав,
Узнав, що Зевс зібрався землю нашу
Знов заселити, вже тепер людьми,
Надумав трохи їм життя покращить
Аби не довелося їм самим
Оте каміння без кінця тягати.
Спустивсь з Олімпу, підіткнув хітон,
Став від каміння землю прибирати,
А там такенне, що й на сотні тонн.
І день, і ніч працює без спочину:
Збира, несе, на купи уклада
Аби лишилась вільною рівнина
І від безладдя не було й сліда.
Нелегко було йому працювати,
Але роботу видно й до цих пір:
Бо із каміння виросли Карпати
Та ще круті відроги Кримських гір.
А поміж ними вільний степ без краю,
Поля безмежні, ріки і ліси.
І я країни іншої не знаю,
І я не хочу іншої краси.
А Прометей? Ми долю його знаєм.
Він крім землі вогонь ще людям дав,
Бо бачив, як нещасний люд страждає,
За що в немилість Зевсові попав.
Десь на Кавказі (греки так казали)
Але насправді, то було в Криму,
До скелі Прометея прикували
І прилітав орел аби йому
Печінку пазурами видирати,
Довбати дзьобом плоть живу його.
Чи за вогнем Зевс міг так жалкувати?
Мені дається, злився він того,
Що людям край дістався значно кращий,
Аніж Олімп холодний у богів.
І Зевс щоранку, як ту землю бачив,
На Прометея виливав свій гнів.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
