Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.03
05:30
Їхав би до станції
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
На поїзд би успів
Немає сподівань щодо
Повтору чуттів о цих
Був багатієм я
Нині я жебрак
Й ніколи в лагіднім житті
2026.02.02
14:09
Щічки, наче бурячки,
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
2026.02.02
10:35
Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
2026.02.02
08:56
НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
2026.02.02
08:43
Час випускати на волю синиць -
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
я вдосталь їх грів у долонях,
лину в траву до небес - горілиць,
мріям шепочу: "По конях!":
/рій блискавиць,
хор громовиць
тихне умить
у скронях/.
2026.02.02
08:07
Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
2026.02.01
13:31
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
2026.02.01
13:03
колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
2026.02.01
11:43
Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
2026.02.01
11:29
Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про український край
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про український край
Земля благословенна України,
Поля безмежні, ріки і ліси.
Вам не знайти більш ні в якій країні
Такої неймовірної краси.
Такого степу більш ніде немає,
Таких немає більш ніде морів.
Лиш у моєму українськім краї,
Який сам Бог, мабуть, благословив.
Ходив я степом, краєм неозорим,
Вдивлявся в чисті води річкові
І думав: звідки понад синім морем
Це все постало. У моїй крові,
Не в пам’яті (коротка наша пам'ять)
Далекий спомин випірнув з глибин
Про час, тепер прихований віками.
Такий далекий, що, напевно він
Уже здається надто неймовірним
Аби про нього згадували ми.
Коли не було ще людей і звіра,
Як не було ще літа і зими.
Жили на світі лиш боги й титани
І все ділили поміж себе світ.
Вважали, що тоді лиш мир настане,
Коли навік пощезне вражий рід.
Богів тоді було, щоправда, трохи,
Титанів же по світу розвелось,
Мов хтось розсипав по землі гороху.
І ось усе титанство піднялось
Аби богів здолати вражу силу.
Ідуть і йдуть, що аж земля гуде.
Боги ж від ляку на Олімп засіли,
Чекають, доки ворог надійде.
Але самі не хочуть воювати.
Вони ж боги́ – не личить їм робить.
Отож, аби самим не працювати,
Їм довелось на поміч запросить
З печер підземних велетнів сторуких.
Потвор таких, що годі і знайти.
Вони Олімп обсіли, наче круки,
Священну гору почали трясти
І видирати камені великі
Та у титанів з висоти жбурлять.
Зригнувся світ від гуркоту і крику.
Одні біжать, другі уже лежать.
А Зевс з вершини блискавки метає
Аби живих безжалісно добить.
Чи довго той двобій тривав, не знаю:
Чи довгий вік, чи то коротку мить?
Та перемога за богами бу́ла,
Вони раділи на своїй горі,
Гуляли, пили, певно та й поснули.
Прокинулися вранці на зорі,
Поглянули й здригнулися від того,
Яким постав світ перед очі їх.
Не ли́шилося цілого нічого.
Титанів рід у битві весь поліг.
Земля навкруг сплюндрована лежала,
Усипано каміннями кругом.
Богів робота нелегка чекала –
Прибрати землю. Та вони того
Робити і не вміли, й не хотіли.
Та й велетні сторукі лиш могли
На руйнування витрачати сили.
На себе ту роботу не взяли.
Та слід сказати, що серед титанів
Були й такі, хто добре розумів,
Що для їх роду битва ця остання,
Тому й пристав на сторону богів.
І серед них був Прометей, той самий,
Який вогонь пізніше людям дав.
Хоча він і лишився між богами,
Але, оскільки добру душу мав,
Узнав, що Зевс зібрався землю нашу
Знов заселити, вже тепер людьми,
Надумав трохи їм життя покращить
Аби не довелося їм самим
Оте каміння без кінця тягати.
Спустивсь з Олімпу, підіткнув хітон,
Став від каміння землю прибирати,
А там такенне, що й на сотні тонн.
І день, і ніч працює без спочину:
Збира, несе, на купи уклада
Аби лишилась вільною рівнина
І від безладдя не було й сліда.
Нелегко було йому працювати,
Але роботу видно й до цих пір:
Бо із каміння виросли Карпати
Та ще круті відроги Кримських гір.
А поміж ними вільний степ без краю,
Поля безмежні, ріки і ліси.
І я країни іншої не знаю,
І я не хочу іншої краси.
А Прометей? Ми долю його знаєм.
Він крім землі вогонь ще людям дав,
Бо бачив, як нещасний люд страждає,
За що в немилість Зевсові попав.
Десь на Кавказі (греки так казали)
Але насправді, то було в Криму,
До скелі Прометея прикували
І прилітав орел аби йому
Печінку пазурами видирати,
Довбати дзьобом плоть живу його.
Чи за вогнем Зевс міг так жалкувати?
Мені дається, злився він того,
Що людям край дістався значно кращий,
Аніж Олімп холодний у богів.
І Зевс щоранку, як ту землю бачив,
На Прометея виливав свій гнів.
Поля безмежні, ріки і ліси.
Вам не знайти більш ні в якій країні
Такої неймовірної краси.
Такого степу більш ніде немає,
Таких немає більш ніде морів.
Лиш у моєму українськім краї,
Який сам Бог, мабуть, благословив.
Ходив я степом, краєм неозорим,
Вдивлявся в чисті води річкові
І думав: звідки понад синім морем
Це все постало. У моїй крові,
Не в пам’яті (коротка наша пам'ять)
Далекий спомин випірнув з глибин
Про час, тепер прихований віками.
Такий далекий, що, напевно він
Уже здається надто неймовірним
Аби про нього згадували ми.
Коли не було ще людей і звіра,
Як не було ще літа і зими.
Жили на світі лиш боги й титани
І все ділили поміж себе світ.
Вважали, що тоді лиш мир настане,
Коли навік пощезне вражий рід.
Богів тоді було, щоправда, трохи,
Титанів же по світу розвелось,
Мов хтось розсипав по землі гороху.
І ось усе титанство піднялось
Аби богів здолати вражу силу.
Ідуть і йдуть, що аж земля гуде.
Боги ж від ляку на Олімп засіли,
Чекають, доки ворог надійде.
Але самі не хочуть воювати.
Вони ж боги́ – не личить їм робить.
Отож, аби самим не працювати,
Їм довелось на поміч запросить
З печер підземних велетнів сторуких.
Потвор таких, що годі і знайти.
Вони Олімп обсіли, наче круки,
Священну гору почали трясти
І видирати камені великі
Та у титанів з висоти жбурлять.
Зригнувся світ від гуркоту і крику.
Одні біжать, другі уже лежать.
А Зевс з вершини блискавки метає
Аби живих безжалісно добить.
Чи довго той двобій тривав, не знаю:
Чи довгий вік, чи то коротку мить?
Та перемога за богами бу́ла,
Вони раділи на своїй горі,
Гуляли, пили, певно та й поснули.
Прокинулися вранці на зорі,
Поглянули й здригнулися від того,
Яким постав світ перед очі їх.
Не ли́шилося цілого нічого.
Титанів рід у битві весь поліг.
Земля навкруг сплюндрована лежала,
Усипано каміннями кругом.
Богів робота нелегка чекала –
Прибрати землю. Та вони того
Робити і не вміли, й не хотіли.
Та й велетні сторукі лиш могли
На руйнування витрачати сили.
На себе ту роботу не взяли.
Та слід сказати, що серед титанів
Були й такі, хто добре розумів,
Що для їх роду битва ця остання,
Тому й пристав на сторону богів.
І серед них був Прометей, той самий,
Який вогонь пізніше людям дав.
Хоча він і лишився між богами,
Але, оскільки добру душу мав,
Узнав, що Зевс зібрався землю нашу
Знов заселити, вже тепер людьми,
Надумав трохи їм життя покращить
Аби не довелося їм самим
Оте каміння без кінця тягати.
Спустивсь з Олімпу, підіткнув хітон,
Став від каміння землю прибирати,
А там такенне, що й на сотні тонн.
І день, і ніч працює без спочину:
Збира, несе, на купи уклада
Аби лишилась вільною рівнина
І від безладдя не було й сліда.
Нелегко було йому працювати,
Але роботу видно й до цих пір:
Бо із каміння виросли Карпати
Та ще круті відроги Кримських гір.
А поміж ними вільний степ без краю,
Поля безмежні, ріки і ліси.
І я країни іншої не знаю,
І я не хочу іншої краси.
А Прометей? Ми долю його знаєм.
Він крім землі вогонь ще людям дав,
Бо бачив, як нещасний люд страждає,
За що в немилість Зевсові попав.
Десь на Кавказі (греки так казали)
Але насправді, то було в Криму,
До скелі Прометея прикували
І прилітав орел аби йому
Печінку пазурами видирати,
Довбати дзьобом плоть живу його.
Чи за вогнем Зевс міг так жалкувати?
Мені дається, злився він того,
Що людям край дістався значно кращий,
Аніж Олімп холодний у богів.
І Зевс щоранку, як ту землю бачив,
На Прометея виливав свій гнів.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
