Висить у небі зірка пелехата,
А все навкруг закуталось в туман.
Дивлюсь на місце, де стояла хата,
І рветься серце з невигойних ран.

Нема нічого від мого обійстя,
Все розібрали, просто розтягли...
Від батьківської хати тільки місце.
Посеред двору дрібочка золи -

Від щастя, від біди і від любові,
Від наших сліз, і наших сподівань.
Де мали ми в людській своїй основі –
Порядність, гідність. І цвіла герань

На наших вікнах, що не знали фарби,
Де пес Карон із буди споглядав,
Як ми з сестрою ще не мали скарбу,
Який згубився з часом поміж трав.

Тут ми жили. Малесенька родина,
Де мама ,тато, двійко нас, дітей.
Які любити вчили Україну,
І шанувати рід і всіх людей.

У цім дворі писались перші вірші,
Під вікнами тут півники цвіли.
Жили як всі - не краще і не гірше
В часи поневірянь і кабали.

На цеглі тут варилися варення,
В садку пасинкували злий тютюн.
Усе життя моя вмістила жменя,
І час постав, неначе той брехун,

Що обіцяв щасливу світлу долю…
Метеликом я кинулась в огень.
Спалила крила на чужому полі,
Від спадку маю лиш старих пісень.

І все. Стою тепер на попелищі
Свого життя. Чому свого? Й батьків.
За мною вітер збайдужіло свище,
За мною плач, а може, стогін, спів?

За мною на оцім життєвім полі,
Пооране минуле й майбуття…
Я дякую моїй лиш тільки долі,
Й не потребую сліз і співчуття…
30.06.20