Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.24
19:33
Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
2026.02.24
18:35
Розквітла троянда красива,
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
2026.02.24
14:08
Хоч топить ніч квапливо
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
2026.02.24
13:53
Одного разу кілька раз
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
2026.02.24
13:09
Я одинокий менестрель
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
2026.02.24
12:50
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
2026.02.24
12:13
На узліссі часу, де весна цілує холодні шрами землі,
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
2026.02.24
11:28
Відбудеться повернення по колу
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.
Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.
Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
2026.02.24
05:30
Плач, бейбі
Плач, маленький
Ось ти і вдома
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
Плач, маленький
Ось ти і вдома
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
2026.02.23
23:31
У ЛЮТОГО знайшлась відрада,
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.
Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.
Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
2026.02.23
21:19
Чи матюкаюсь я? Так, але нині рідше, а ось в старі часи ого-го! Згадав, дай, думаю, в кілька слів про красивий матючок...
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те
2026.02.23
17:04
Уперто нас минає брудершафт.
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!
Чому швидким у снах є перехід
До поцілунків від торкань легких?
Чому умовностей і
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!
Чому швидким у снах є перехід
До поцілунків від торкань легких?
Чому умовностей і
2026.02.23
16:41
Над рікою, що зветься Турбота
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
2026.02.23
16:20
Пішов за обрій січень кришталевий,
Сумний король дорослої зими.
Дитинство помирає не миттєво,
Не від важкого подиху пітьми.
Все менше діамантів, більше - стразів,
Яскраво не всміхається зоря.
Дитинство помирає не одразу,
Сумний король дорослої зими.
Дитинство помирає не миттєво,
Не від важкого подиху пітьми.
Все менше діамантів, більше - стразів,
Яскраво не всміхається зоря.
Дитинство помирає не одразу,
2026.02.23
15:16
Ми власної історії народ
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
2026.02.23
13:58
Зима тримає небо у полоні,
Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.
Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.
Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
2026.02.05
2026.02.03
2026.01.28
2026.01.22
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про запорізький дуб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про запорізький дуб
Ми вже другий десяток розміняли,
А дехто ще продовжує кричать,
Що можем ми за гарний кусень сала
І Україну – матінку продать.
Що нації такої не існує,
А наша мова – діалект і все.
І нами то Америка керує,
А то Росія звільнення несе.
Ми ж, українці, ні на що не здатні,
Хіба що відростити довгий чуб.
Куди вже нам державу будувати,
Якщо не в змозі врятувати дуб.
Він сім віків ріс на оцьому місці
І кожну весну зеленню вкривавсь,
А нині , кажуть, не лишилось листя
Хіба що яка гілка збереглась
Найбільші затяті гудять незалежність.
Мовляв, поки ми попід кимсь жили,
Дуб собі ріс, як йому і належить
А ми його до смерті довели.
В полеміку не буду я вступати.
Нехай кричать, якщо їм так кортить.
Та хочеться легенду розказати,
Вона, можливо, дещо пояснить.
Як Бог надумав наш народ створити,
А було це сімсот років тому,
То він рішив Миколу попросити,
Щоб у цій справі допоміг йому.
Прийшов Микола у степи широкі,
Пройшов від моря вгору вздовж Дніпра.
Яка краса лежить на усі боки
І навкруги неміряно доба!
«Нелегка доля у народу буде, -
Іще тоді подумав Миколай, -
Бо завжди будуть лізти злії люди
Аби привласнить цей жаданий край.
Він зброю з рук не буде випускати
Аби свою свободу захистить
І врешті - решт свою державу мати,
Самому всім багатством володіть.
Йому для цього знадобляться сили,
Причому сили, звісно чималі
Щоб вороги нарешті відступили
Від тої благодатної землі».
Тож вибрав місце над Дніпром – рікою
І там святого дуба посадив,
Який давав би сили стать до бою,
Беріг народ на протязі віків.
І місце вибрав надзвичайно вдале:
В степу відкритім із усіх сторін.
Лише сміливі й мужні б виживали,
Ті ,що не простять милості з колін
Та за свободу ладні і померти.
Їм отой дуб мав сили надавать,
Нести в собі їх героїчні жертви
І дух народу вірно зберігать.
А коли ж весь народ запрагне волі
І у своїй державі схоче жить,
Дуб має вмерти – така його доля.
Всі свої сили у народ улить.
Щоби народ міг збудувать державу
І зберегти її в найважчий час.
Щоби не тільки спогади про славу,
А й гарна слава йшла у світ про нас
І дуб отой, що посадив Микола,
Разом з народом українськими ріс.
Степи безмежні простяглись навколо
І він один – кремезний, наче ліс.
До нього йшли, коли було сутужно,
Славетні предки наші – козаки.
А потім ворогів стрічали дружно
І м’яли добре їх лихі боки.
Сюди, говорять, приїздив Хмельницький
Коли народ на битву піднімав.
Ледь не дійшов до польської столиці,
Таку, від того дуба силу мав.
А вороги постійно дивувались:
Звідкіль ще сила у народу є?
І, навіть, дуб спиляти намагались –
Лиш залізяччя втратили своє.
Вже у народу відбирали мову,
Ім’я міняли – ми, мовляв не ті.
Але народ вертавсь до неї знову
І не звертав з нелегкого путі.
Але не всі ще прагнули свободи.
Тож дуб лише сміливцям помагав,
Бо ще не було відчуття в народу.
Що цей народ народом таки став.
І лише тепер, як більшість українців
Свою державу захотіли мать,
Дуб все віддав, що мав на довгім віці.
Щоб міг народ державу збудувать.
Віддав всі сили, як йому й належить,
І сам відтоді сохнути почав.
Тому я вірю в нашу незалежність.
Не лише дуб мені надію дав.
І я за ним жаліти не збираюсь.
Навколо нього бігати з цебром.
Він все зробив й спокійно помирає.
Згадаємо ж за це його добром.
Він все зробив, щоб мали ми свободу.
А ми? Чи все що слід зробили ми?
Адже, щоб відчувать себе народом,
Іще не досить просто будь людьми.
Я хочу, аби ми народом стали
І спільна мрія нас вперед вела.
Щоб Україна наша процвітала
І, як той дуб, великою була.
А дехто ще продовжує кричать,
Що можем ми за гарний кусень сала
І Україну – матінку продать.
Що нації такої не існує,
А наша мова – діалект і все.
І нами то Америка керує,
А то Росія звільнення несе.
Ми ж, українці, ні на що не здатні,
Хіба що відростити довгий чуб.
Куди вже нам державу будувати,
Якщо не в змозі врятувати дуб.
Він сім віків ріс на оцьому місці
І кожну весну зеленню вкривавсь,
А нині , кажуть, не лишилось листя
Хіба що яка гілка збереглась
Найбільші затяті гудять незалежність.
Мовляв, поки ми попід кимсь жили,
Дуб собі ріс, як йому і належить
А ми його до смерті довели.
В полеміку не буду я вступати.
Нехай кричать, якщо їм так кортить.
Та хочеться легенду розказати,
Вона, можливо, дещо пояснить.
Як Бог надумав наш народ створити,
А було це сімсот років тому,
То він рішив Миколу попросити,
Щоб у цій справі допоміг йому.
Прийшов Микола у степи широкі,
Пройшов від моря вгору вздовж Дніпра.
Яка краса лежить на усі боки
І навкруги неміряно доба!
«Нелегка доля у народу буде, -
Іще тоді подумав Миколай, -
Бо завжди будуть лізти злії люди
Аби привласнить цей жаданий край.
Він зброю з рук не буде випускати
Аби свою свободу захистить
І врешті - решт свою державу мати,
Самому всім багатством володіть.
Йому для цього знадобляться сили,
Причому сили, звісно чималі
Щоб вороги нарешті відступили
Від тої благодатної землі».
Тож вибрав місце над Дніпром – рікою
І там святого дуба посадив,
Який давав би сили стать до бою,
Беріг народ на протязі віків.
І місце вибрав надзвичайно вдале:
В степу відкритім із усіх сторін.
Лише сміливі й мужні б виживали,
Ті ,що не простять милості з колін
Та за свободу ладні і померти.
Їм отой дуб мав сили надавать,
Нести в собі їх героїчні жертви
І дух народу вірно зберігать.
А коли ж весь народ запрагне волі
І у своїй державі схоче жить,
Дуб має вмерти – така його доля.
Всі свої сили у народ улить.
Щоби народ міг збудувать державу
І зберегти її в найважчий час.
Щоби не тільки спогади про славу,
А й гарна слава йшла у світ про нас
І дуб отой, що посадив Микола,
Разом з народом українськими ріс.
Степи безмежні простяглись навколо
І він один – кремезний, наче ліс.
До нього йшли, коли було сутужно,
Славетні предки наші – козаки.
А потім ворогів стрічали дружно
І м’яли добре їх лихі боки.
Сюди, говорять, приїздив Хмельницький
Коли народ на битву піднімав.
Ледь не дійшов до польської столиці,
Таку, від того дуба силу мав.
А вороги постійно дивувались:
Звідкіль ще сила у народу є?
І, навіть, дуб спиляти намагались –
Лиш залізяччя втратили своє.
Вже у народу відбирали мову,
Ім’я міняли – ми, мовляв не ті.
Але народ вертавсь до неї знову
І не звертав з нелегкого путі.
Але не всі ще прагнули свободи.
Тож дуб лише сміливцям помагав,
Бо ще не було відчуття в народу.
Що цей народ народом таки став.
І лише тепер, як більшість українців
Свою державу захотіли мать,
Дуб все віддав, що мав на довгім віці.
Щоб міг народ державу збудувать.
Віддав всі сили, як йому й належить,
І сам відтоді сохнути почав.
Тому я вірю в нашу незалежність.
Не лише дуб мені надію дав.
І я за ним жаліти не збираюсь.
Навколо нього бігати з цебром.
Він все зробив й спокійно помирає.
Згадаємо ж за це його добром.
Він все зробив, щоб мали ми свободу.
А ми? Чи все що слід зробили ми?
Адже, щоб відчувать себе народом,
Іще не досить просто будь людьми.
Я хочу, аби ми народом стали
І спільна мрія нас вперед вела.
Щоб Україна наша процвітала
І, як той дуб, великою була.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
