Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.15
13:15
шерехи шашелю чує горище крізь сон
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
2026.07.15
12:58
Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
2026.07.15
12:58
Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
2026.07.15
12:40
найбільш морочить саме те
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
2026.07.15
12:06
Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
2026.07.15
11:12
Це ще не все, мій милосердний?
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
2026.07.15
07:17
Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
2026.07.15
06:49
Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
2026.07.15
05:49
СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з
2026.07.14
21:46
Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
2026.07.14
15:09
Осердна Суть моя - не вперше в тілі -
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
2026.07.14
13:19
Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
2026.07.14
13:08
По ограді плющ плететься,
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
2026.07.14
11:10
СПАЛАХ ЧЕТВЕРТИЙ. КОРОНА З ПОПЕЛУ. ПРОКЛЯТТЯ.
Голос Бояна впав до ледве чутного, тремтливого шепоту. Старий заплющив очі, наче намагався закритися від картини, яка досі палила його душу вогнем.
***
– Ти підн
2026.07.14
10:52
видихнутий цигарковий дим
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
2026.07.14
07:25
У просторім помешканні
Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
2026.06.20
2026.06.18
2026.06.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про запорізький дуб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про запорізький дуб
Ми вже другий десяток розміняли,
А дехто ще продовжує кричать,
Що можем ми за гарний кусень сала
І Україну – матінку продать.
Що нації такої не існує,
А наша мова – діалект і все.
І нами то Америка керує,
А то Росія звільнення несе.
Ми ж, українці, ні на що не здатні,
Хіба що відростити довгий чуб.
Куди вже нам державу будувати,
Якщо не в змозі врятувати дуб.
Він сім віків ріс на оцьому місці
І кожну весну зеленню вкривавсь,
А нині , кажуть, не лишилось листя
Хіба що яка гілка збереглась
Найбільші затяті гудять незалежність.
Мовляв, поки ми попід кимсь жили,
Дуб собі ріс, як йому і належить
А ми його до смерті довели.
В полеміку не буду я вступати.
Нехай кричать, якщо їм так кортить.
Та хочеться легенду розказати,
Вона, можливо, дещо пояснить.
Як Бог надумав наш народ створити,
А було це сімсот років тому,
То він рішив Миколу попросити,
Щоб у цій справі допоміг йому.
Прийшов Микола у степи широкі,
Пройшов від моря вгору вздовж Дніпра.
Яка краса лежить на усі боки
І навкруги неміряно доба!
«Нелегка доля у народу буде, -
Іще тоді подумав Миколай, -
Бо завжди будуть лізти злії люди
Аби привласнить цей жаданий край.
Він зброю з рук не буде випускати
Аби свою свободу захистить
І врешті - решт свою державу мати,
Самому всім багатством володіть.
Йому для цього знадобляться сили,
Причому сили, звісно чималі
Щоб вороги нарешті відступили
Від тої благодатної землі».
Тож вибрав місце над Дніпром – рікою
І там святого дуба посадив,
Який давав би сили стать до бою,
Беріг народ на протязі віків.
І місце вибрав надзвичайно вдале:
В степу відкритім із усіх сторін.
Лише сміливі й мужні б виживали,
Ті ,що не простять милості з колін
Та за свободу ладні і померти.
Їм отой дуб мав сили надавать,
Нести в собі їх героїчні жертви
І дух народу вірно зберігать.
А коли ж весь народ запрагне волі
І у своїй державі схоче жить,
Дуб має вмерти – така його доля.
Всі свої сили у народ улить.
Щоби народ міг збудувать державу
І зберегти її в найважчий час.
Щоби не тільки спогади про славу,
А й гарна слава йшла у світ про нас
І дуб отой, що посадив Микола,
Разом з народом українськими ріс.
Степи безмежні простяглись навколо
І він один – кремезний, наче ліс.
До нього йшли, коли було сутужно,
Славетні предки наші – козаки.
А потім ворогів стрічали дружно
І м’яли добре їх лихі боки.
Сюди, говорять, приїздив Хмельницький
Коли народ на битву піднімав.
Ледь не дійшов до польської столиці,
Таку, від того дуба силу мав.
А вороги постійно дивувались:
Звідкіль ще сила у народу є?
І, навіть, дуб спиляти намагались –
Лиш залізяччя втратили своє.
Вже у народу відбирали мову,
Ім’я міняли – ми, мовляв не ті.
Але народ вертавсь до неї знову
І не звертав з нелегкого путі.
Але не всі ще прагнули свободи.
Тож дуб лише сміливцям помагав,
Бо ще не було відчуття в народу.
Що цей народ народом таки став.
І лише тепер, як більшість українців
Свою державу захотіли мать,
Дуб все віддав, що мав на довгім віці.
Щоб міг народ державу збудувать.
Віддав всі сили, як йому й належить,
І сам відтоді сохнути почав.
Тому я вірю в нашу незалежність.
Не лише дуб мені надію дав.
І я за ним жаліти не збираюсь.
Навколо нього бігати з цебром.
Він все зробив й спокійно помирає.
Згадаємо ж за це його добром.
Він все зробив, щоб мали ми свободу.
А ми? Чи все що слід зробили ми?
Адже, щоб відчувать себе народом,
Іще не досить просто будь людьми.
Я хочу, аби ми народом стали
І спільна мрія нас вперед вела.
Щоб Україна наша процвітала
І, як той дуб, великою була.
А дехто ще продовжує кричать,
Що можем ми за гарний кусень сала
І Україну – матінку продать.
Що нації такої не існує,
А наша мова – діалект і все.
І нами то Америка керує,
А то Росія звільнення несе.
Ми ж, українці, ні на що не здатні,
Хіба що відростити довгий чуб.
Куди вже нам державу будувати,
Якщо не в змозі врятувати дуб.
Він сім віків ріс на оцьому місці
І кожну весну зеленню вкривавсь,
А нині , кажуть, не лишилось листя
Хіба що яка гілка збереглась
Найбільші затяті гудять незалежність.
Мовляв, поки ми попід кимсь жили,
Дуб собі ріс, як йому і належить
А ми його до смерті довели.
В полеміку не буду я вступати.
Нехай кричать, якщо їм так кортить.
Та хочеться легенду розказати,
Вона, можливо, дещо пояснить.
Як Бог надумав наш народ створити,
А було це сімсот років тому,
То він рішив Миколу попросити,
Щоб у цій справі допоміг йому.
Прийшов Микола у степи широкі,
Пройшов від моря вгору вздовж Дніпра.
Яка краса лежить на усі боки
І навкруги неміряно доба!
«Нелегка доля у народу буде, -
Іще тоді подумав Миколай, -
Бо завжди будуть лізти злії люди
Аби привласнить цей жаданий край.
Він зброю з рук не буде випускати
Аби свою свободу захистить
І врешті - решт свою державу мати,
Самому всім багатством володіть.
Йому для цього знадобляться сили,
Причому сили, звісно чималі
Щоб вороги нарешті відступили
Від тої благодатної землі».
Тож вибрав місце над Дніпром – рікою
І там святого дуба посадив,
Який давав би сили стать до бою,
Беріг народ на протязі віків.
І місце вибрав надзвичайно вдале:
В степу відкритім із усіх сторін.
Лише сміливі й мужні б виживали,
Ті ,що не простять милості з колін
Та за свободу ладні і померти.
Їм отой дуб мав сили надавать,
Нести в собі їх героїчні жертви
І дух народу вірно зберігать.
А коли ж весь народ запрагне волі
І у своїй державі схоче жить,
Дуб має вмерти – така його доля.
Всі свої сили у народ улить.
Щоби народ міг збудувать державу
І зберегти її в найважчий час.
Щоби не тільки спогади про славу,
А й гарна слава йшла у світ про нас
І дуб отой, що посадив Микола,
Разом з народом українськими ріс.
Степи безмежні простяглись навколо
І він один – кремезний, наче ліс.
До нього йшли, коли було сутужно,
Славетні предки наші – козаки.
А потім ворогів стрічали дружно
І м’яли добре їх лихі боки.
Сюди, говорять, приїздив Хмельницький
Коли народ на битву піднімав.
Ледь не дійшов до польської столиці,
Таку, від того дуба силу мав.
А вороги постійно дивувались:
Звідкіль ще сила у народу є?
І, навіть, дуб спиляти намагались –
Лиш залізяччя втратили своє.
Вже у народу відбирали мову,
Ім’я міняли – ми, мовляв не ті.
Але народ вертавсь до неї знову
І не звертав з нелегкого путі.
Але не всі ще прагнули свободи.
Тож дуб лише сміливцям помагав,
Бо ще не було відчуття в народу.
Що цей народ народом таки став.
І лише тепер, як більшість українців
Свою державу захотіли мать,
Дуб все віддав, що мав на довгім віці.
Щоб міг народ державу збудувать.
Віддав всі сили, як йому й належить,
І сам відтоді сохнути почав.
Тому я вірю в нашу незалежність.
Не лише дуб мені надію дав.
І я за ним жаліти не збираюсь.
Навколо нього бігати з цебром.
Він все зробив й спокійно помирає.
Згадаємо ж за це його добром.
Він все зробив, щоб мали ми свободу.
А ми? Чи все що слід зробили ми?
Адже, щоб відчувать себе народом,
Іще не досить просто будь людьми.
Я хочу, аби ми народом стали
І спільна мрія нас вперед вела.
Щоб Україна наша процвітала
І, як той дуб, великою була.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
