Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.07
13:44
Летять роями —
через брук, асфальти, ями,
виють гальма, ниють шини —
машини, машини, машини.
Переходи, світлофори —
потвори, потвори, потвори.
Вже майже дикі —
через брук, асфальти, ями,
виють гальма, ниють шини —
машини, машини, машини.
Переходи, світлофори —
потвори, потвори, потвори.
Вже майже дикі —
2026.05.07
13:41
По вулиці моїй який вже рік
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.
Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.
Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
2026.05.07
13:16
собак простих із передмістя
ми пам’ятаємо усіх
як обривалися з ланців
як викупляли їх від гицлів
у них була правдивість що
згальмовувала твою гідність
і всяку дійсність теж і тож
при паркані довкіл обійстя
ми пам’ятаємо усіх
як обривалися з ланців
як викупляли їх від гицлів
у них була правдивість що
згальмовувала твою гідність
і всяку дійсність теж і тож
при паркані довкіл обійстя
2026.05.07
12:27
Де я здобуду свій нічліг,
Паломник без мети й дороги?
Прийшло, мов звір-єдиноріг,
Прозріння посеред тривоги.
Я ліг і зразу занеміг.
Хитаються святі триноги.
Яка вакханка уночі
Паломник без мети й дороги?
Прийшло, мов звір-єдиноріг,
Прозріння посеред тривоги.
Я ліг і зразу занеміг.
Хитаються святі триноги.
Яка вакханка уночі
2026.05.07
11:57
О, здалося, це кошмарний сон
Але усе реально
Іще казали “Не зволікай, бо
Диявол іде за нами”
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Але усе реально
Іще казали “Не зволікай, бо
Диявол іде за нами”
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
2026.05.07
11:06
Навесні так легко дихать –
удихну на повні груди,
Де не кинеш оком, бачиш
арабески та причуди,
Вухо милі ловить пильне
сміху дзвони звідусюди
І забулися в коханні,
квіти, птиці, звірі й люди.
удихну на повні груди,
Де не кинеш оком, бачиш
арабески та причуди,
Вухо милі ловить пильне
сміху дзвони звідусюди
І забулися в коханні,
квіти, птиці, звірі й люди.
2026.05.07
08:54
Бутерброди на столі
і горілка з перцем,
а на серці мозолі
роз'ятрили щем цей.
Душе, ну давай хоч раз
виверни назовні –
що ти смажиш повсякчас
і горілка з перцем,
а на серці мозолі
роз'ятрили щем цей.
Душе, ну давай хоч раз
виверни назовні –
що ти смажиш повсякчас
2026.05.07
08:13
Вдягнути довгий кардиган,
В лавровий ліс зайти подвійно,
Назватись Хроносом між бран,
Знайти дупло екзістенційне,
Відгородитися від снів,
В склепінні рук ,зібгавши ліру ,
Початок дій і стусанів
В лавровий ліс зайти подвійно,
Назватись Хроносом між бран,
Знайти дупло екзістенційне,
Відгородитися від снів,
В склепінні рук ,зібгавши ліру ,
Початок дій і стусанів
2026.05.06
18:30
Сьогодні річниця по смерті видатного українського письменника
Валерія Шевчука.
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешева біжутерія,
тут майже кожне прізвище - гігант:
від Борхеса до Шевчука Валерія.…
Валерія Шевчука.
Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешева біжутерія,
тут майже кожне прізвище - гігант:
від Борхеса до Шевчука Валерія.…
2026.05.06
16:44
Весна! А я і не помітив...
В повітрі осяйні октави
Наспівує красивий травень,
Народжуються білі квіти.
Двір мій, промінням оповитий,
Костюм примірив золотавий.
Весна! А я і не помітив...
В повітрі осяйні октави
Наспівує красивий травень,
Народжуються білі квіти.
Двір мій, промінням оповитий,
Костюм примірив золотавий.
Весна! А я і не помітив...
2026.05.06
16:34
Поету гроші не потрібні!
Достатньо хліба та водиці.
Усі таланти - люди бідні,
Це вже давно не таємниця.
Цей світ краде щоденно сили,
Недосконалий, недолугий.
Поет сидить на хмарці білій
Достатньо хліба та водиці.
Усі таланти - люди бідні,
Це вже давно не таємниця.
Цей світ краде щоденно сили,
Недосконалий, недолугий.
Поет сидить на хмарці білій
2026.05.06
14:38
Працює, піднімаючись все вище.
У резиденції його весь світ.
Світило дня, дароване Всевишнім
Живе і житиме мільярди літ.
Несе і світло, і тепло завзято,
Гігантське і всесильне для землі
І для людей. Небес правічне свято,
У резиденції його весь світ.
Світило дня, дароване Всевишнім
Живе і житиме мільярди літ.
Несе і світло, і тепло завзято,
Гігантське і всесильне для землі
І для людей. Небес правічне свято,
2026.05.06
12:22
ТАНКА галицько-пуерто-риканська.
Я - ніби кролик,
З котрого чупакабра
Кров відсмоктала.
Крівці мого кохання
Достатньо тобі на ланч?
Я - ніби кролик,
З котрого чупакабра
Кров відсмоктала.
Крівці мого кохання
Достатньо тобі на ланч?
2026.05.06
12:01
Постійні калюжі, постійна сльота.
Похмурий пейзаж, як сама німота.
У цьому болоті втонула зоря,
Що сяяла нам на далекі моря.
Постійний застій і застиглість думок.
Панує безумства прадавній амок.
Похмурий пейзаж, як сама німота.
У цьому болоті втонула зоря,
Що сяяла нам на далекі моря.
Постійний застій і застиглість думок.
Панує безумства прадавній амок.
2026.05.06
11:27
Ти не промовляй, так нестерпно живеться,
як матері тій, що утратила сина.
Носила крилату надію під серцем,
але віддала горю в люту годину.
Сорочка своя завше ближче до тіла —
чужої скорботи нам не перейняти,
Не пестила лялю, а просто хотіла,
щоб па
як матері тій, що утратила сина.
Носила крилату надію під серцем,
але віддала горю в люту годину.
Сорочка своя завше ближче до тіла —
чужої скорботи нам не перейняти,
Не пестила лялю, а просто хотіла,
щоб па
2026.05.06
08:49
Шопен меланхолійний ,Рільке серед дня
І лебідь Малларме на дзеркалі води.
Чи в змозі крок важкий гидкого каченя
Завершити рядки щириці й лободи?
В забутому ставку серед самих забрьох,
Що в справжній глушині полють на бабок,
Чи можна в інший сві
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І лебідь Малларме на дзеркалі води.
Чи в змозі крок важкий гидкого каченя
Завершити рядки щириці й лободи?
В забутому ставку серед самих забрьох,
Що в справжній глушині полють на бабок,
Чи можна в інший сві
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про запорізький дуб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про запорізький дуб
Ми вже другий десяток розміняли,
А дехто ще продовжує кричать,
Що можем ми за гарний кусень сала
І Україну – матінку продать.
Що нації такої не існує,
А наша мова – діалект і все.
І нами то Америка керує,
А то Росія звільнення несе.
Ми ж, українці, ні на що не здатні,
Хіба що відростити довгий чуб.
Куди вже нам державу будувати,
Якщо не в змозі врятувати дуб.
Він сім віків ріс на оцьому місці
І кожну весну зеленню вкривавсь,
А нині , кажуть, не лишилось листя
Хіба що яка гілка збереглась
Найбільші затяті гудять незалежність.
Мовляв, поки ми попід кимсь жили,
Дуб собі ріс, як йому і належить
А ми його до смерті довели.
В полеміку не буду я вступати.
Нехай кричать, якщо їм так кортить.
Та хочеться легенду розказати,
Вона, можливо, дещо пояснить.
Як Бог надумав наш народ створити,
А було це сімсот років тому,
То він рішив Миколу попросити,
Щоб у цій справі допоміг йому.
Прийшов Микола у степи широкі,
Пройшов від моря вгору вздовж Дніпра.
Яка краса лежить на усі боки
І навкруги неміряно доба!
«Нелегка доля у народу буде, -
Іще тоді подумав Миколай, -
Бо завжди будуть лізти злії люди
Аби привласнить цей жаданий край.
Він зброю з рук не буде випускати
Аби свою свободу захистить
І врешті - решт свою державу мати,
Самому всім багатством володіть.
Йому для цього знадобляться сили,
Причому сили, звісно чималі
Щоб вороги нарешті відступили
Від тої благодатної землі».
Тож вибрав місце над Дніпром – рікою
І там святого дуба посадив,
Який давав би сили стать до бою,
Беріг народ на протязі віків.
І місце вибрав надзвичайно вдале:
В степу відкритім із усіх сторін.
Лише сміливі й мужні б виживали,
Ті ,що не простять милості з колін
Та за свободу ладні і померти.
Їм отой дуб мав сили надавать,
Нести в собі їх героїчні жертви
І дух народу вірно зберігать.
А коли ж весь народ запрагне волі
І у своїй державі схоче жить,
Дуб має вмерти – така його доля.
Всі свої сили у народ улить.
Щоби народ міг збудувать державу
І зберегти її в найважчий час.
Щоби не тільки спогади про славу,
А й гарна слава йшла у світ про нас
І дуб отой, що посадив Микола,
Разом з народом українськими ріс.
Степи безмежні простяглись навколо
І він один – кремезний, наче ліс.
До нього йшли, коли було сутужно,
Славетні предки наші – козаки.
А потім ворогів стрічали дружно
І м’яли добре їх лихі боки.
Сюди, говорять, приїздив Хмельницький
Коли народ на битву піднімав.
Ледь не дійшов до польської столиці,
Таку, від того дуба силу мав.
А вороги постійно дивувались:
Звідкіль ще сила у народу є?
І, навіть, дуб спиляти намагались –
Лиш залізяччя втратили своє.
Вже у народу відбирали мову,
Ім’я міняли – ми, мовляв не ті.
Але народ вертавсь до неї знову
І не звертав з нелегкого путі.
Але не всі ще прагнули свободи.
Тож дуб лише сміливцям помагав,
Бо ще не було відчуття в народу.
Що цей народ народом таки став.
І лише тепер, як більшість українців
Свою державу захотіли мать,
Дуб все віддав, що мав на довгім віці.
Щоб міг народ державу збудувать.
Віддав всі сили, як йому й належить,
І сам відтоді сохнути почав.
Тому я вірю в нашу незалежність.
Не лише дуб мені надію дав.
І я за ним жаліти не збираюсь.
Навколо нього бігати з цебром.
Він все зробив й спокійно помирає.
Згадаємо ж за це його добром.
Він все зробив, щоб мали ми свободу.
А ми? Чи все що слід зробили ми?
Адже, щоб відчувать себе народом,
Іще не досить просто будь людьми.
Я хочу, аби ми народом стали
І спільна мрія нас вперед вела.
Щоб Україна наша процвітала
І, як той дуб, великою була.
А дехто ще продовжує кричать,
Що можем ми за гарний кусень сала
І Україну – матінку продать.
Що нації такої не існує,
А наша мова – діалект і все.
І нами то Америка керує,
А то Росія звільнення несе.
Ми ж, українці, ні на що не здатні,
Хіба що відростити довгий чуб.
Куди вже нам державу будувати,
Якщо не в змозі врятувати дуб.
Він сім віків ріс на оцьому місці
І кожну весну зеленню вкривавсь,
А нині , кажуть, не лишилось листя
Хіба що яка гілка збереглась
Найбільші затяті гудять незалежність.
Мовляв, поки ми попід кимсь жили,
Дуб собі ріс, як йому і належить
А ми його до смерті довели.
В полеміку не буду я вступати.
Нехай кричать, якщо їм так кортить.
Та хочеться легенду розказати,
Вона, можливо, дещо пояснить.
Як Бог надумав наш народ створити,
А було це сімсот років тому,
То він рішив Миколу попросити,
Щоб у цій справі допоміг йому.
Прийшов Микола у степи широкі,
Пройшов від моря вгору вздовж Дніпра.
Яка краса лежить на усі боки
І навкруги неміряно доба!
«Нелегка доля у народу буде, -
Іще тоді подумав Миколай, -
Бо завжди будуть лізти злії люди
Аби привласнить цей жаданий край.
Він зброю з рук не буде випускати
Аби свою свободу захистить
І врешті - решт свою державу мати,
Самому всім багатством володіть.
Йому для цього знадобляться сили,
Причому сили, звісно чималі
Щоб вороги нарешті відступили
Від тої благодатної землі».
Тож вибрав місце над Дніпром – рікою
І там святого дуба посадив,
Який давав би сили стать до бою,
Беріг народ на протязі віків.
І місце вибрав надзвичайно вдале:
В степу відкритім із усіх сторін.
Лише сміливі й мужні б виживали,
Ті ,що не простять милості з колін
Та за свободу ладні і померти.
Їм отой дуб мав сили надавать,
Нести в собі їх героїчні жертви
І дух народу вірно зберігать.
А коли ж весь народ запрагне волі
І у своїй державі схоче жить,
Дуб має вмерти – така його доля.
Всі свої сили у народ улить.
Щоби народ міг збудувать державу
І зберегти її в найважчий час.
Щоби не тільки спогади про славу,
А й гарна слава йшла у світ про нас
І дуб отой, що посадив Микола,
Разом з народом українськими ріс.
Степи безмежні простяглись навколо
І він один – кремезний, наче ліс.
До нього йшли, коли було сутужно,
Славетні предки наші – козаки.
А потім ворогів стрічали дружно
І м’яли добре їх лихі боки.
Сюди, говорять, приїздив Хмельницький
Коли народ на битву піднімав.
Ледь не дійшов до польської столиці,
Таку, від того дуба силу мав.
А вороги постійно дивувались:
Звідкіль ще сила у народу є?
І, навіть, дуб спиляти намагались –
Лиш залізяччя втратили своє.
Вже у народу відбирали мову,
Ім’я міняли – ми, мовляв не ті.
Але народ вертавсь до неї знову
І не звертав з нелегкого путі.
Але не всі ще прагнули свободи.
Тож дуб лише сміливцям помагав,
Бо ще не було відчуття в народу.
Що цей народ народом таки став.
І лише тепер, як більшість українців
Свою державу захотіли мать,
Дуб все віддав, що мав на довгім віці.
Щоб міг народ державу збудувать.
Віддав всі сили, як йому й належить,
І сам відтоді сохнути почав.
Тому я вірю в нашу незалежність.
Не лише дуб мені надію дав.
І я за ним жаліти не збираюсь.
Навколо нього бігати з цебром.
Він все зробив й спокійно помирає.
Згадаємо ж за це його добром.
Він все зробив, щоб мали ми свободу.
А ми? Чи все що слід зробили ми?
Адже, щоб відчувать себе народом,
Іще не досить просто будь людьми.
Я хочу, аби ми народом стали
І спільна мрія нас вперед вела.
Щоб Україна наша процвітала
І, як той дуб, великою була.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
