І
Звикаємо до сарани
в саду-городі та етері,
у бувшому есересері.

А от на палубі війни
перемагають гризуни –
щурі-сусіди на галері.

Немає спасу від мурах...,
мишей..., а іноді від білок,
а в інтернеті ...від мобілок.

Ну й дожились! Який це жах,
коли у тебе їде дах,
що народився в понеділок.

Паразитує цар комах
і закликає, – нумо браття,
додаймо хмизу у багаття!

Які ми файні на словах
піїти і куми у татя,
аби горіло все у прах.

ІІ
У храмі і дереворити
не мироточать, поки дяк
не помічає тих ознак.

Але до чого тут піїти,
яким би до лиця – світити,
а не сіяти як мідяк?

Ну, а кому будують нари?
Ну, а чому як чорні хмари
зі сходу сунеться орда?

Не миротворці їм до пари,
а печеніги, то хазари –
усім однакова біда.

ІІІ
Минає літ печальних повість,
а не міняється народ
і не гризе нікого совість,
що не стирається тавро,
що витрачається даремно
жива енергія душі
і домінує лихо темне
на території чужій,
що завойовані татари,
що вишиванки, й шаровари,
і синьо-жовті прапори
ще палять наші вороги,
а невмирущий пролетарій
ще виглядає із нори,
аби вернутись до кошари
і винищити у пожарі
колиску націй до ноги.

01.07.20