Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.02
11:35
Славетний французький актор Жан Рено випустив роман «Втеча», в якому порушує тему депортації українських дітей.
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі ві
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі ві
2026.05.02
06:09
Просвітлий настрій, невичерпність мрій,
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
2026.05.02
02:53
Застигла думка. Слово з кришталю.
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
2026.05.01
21:38
Не шукай мене у високості —
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
2026.05.01
20:19
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
2026.05.01
20:18
ван гог · картинка · черевики
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
2026.05.01
19:08
Не пам'ятаю, на якому році життя застрелився мій друг, видатний поет Владімір Маяковський. Але перед тим, як застрелитися, він мені сказав: "Жоро, я тебе прошу: будь у поезії другим новатором після мене!" Я мовчки кивнув головою. А коли він уже застрел
2026.05.01
16:42
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
2026.05.01
12:51
Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
2026.05.01
12:35
Сидить професор
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
голова як енциклопедія
а в горлі — пустеля Гобі
телефон казиться
телефонує деканат
(там нишком наливають)
телефонують колишні аспіранти
(там уже розлили)
2026.05.01
12:16
Стосовно мого нарису «Вибране і вибрані» я отримав такі коментарі Редакції Майстерень (далі - РМ).
Перший коментар: «Чому принижуєте гідкими виразами цілком заслужені досягнення наших авторів…»
(РМ пише: «гІдкими», а правильно: «гИдкими». Утім, РМ мен
2026.05.01
12:05
Стріляли в нього – вбивали Бога,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
Господь – Небесний, а він – земний...
Навала дика – Магога й Гога –
зайшла вершити свій суд жахний.
Була наруга велика в тому,
зловісний виклик – для всіх держав...
А він тримався, згнітивши втому,
2026.05.01
10:45
Вже міллю сточене руно,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
У даль поринула б давно —
Болять суглоби, руки.
Кульбабою сивини літ,
Лелека кличе у політ —
Тримаюсь за онуків,
За соломинку майбуття,
2026.05.01
06:29
Сонце сяє понад містом
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
І радіє звіддалі,
Що промінчики іскристі
Мерехтять на всій землі.
Обціловують дбайливо
Стебла, листя, пелюстки
І дають нарешті привід
Погуляти залюбки.
2026.04.30
19:48
Злетів у Небо передчасно
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
Співець любові осяйної.
Його поезія не згасне!
Безсмертні почуття прекрасні,
Що не розчавлені війною!
Злетів у Небо передчасно.
2026.04.30
18:19
хтось пан а дехто і пропав
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про чорну бузину
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про чорну бузину
«На городі бузина, а в Києві дядько».
Хто цю приказку не зна? Але, по-порядку.
Стрів обідньої пори дідуся старого,
Він із паличкою брів мимо двору мого.
Я на лавочці сидів, у тіні ховався,
Дідуся того уздрів, із ним привітався
Та й кажу йому тоді: - Сядьте відпочиньте.
А тоді вже далі йдіть… бо ж спекотне літо.
Чи кудись ви спішите? Хтось на вас чекає?
Встигнете, добіжите. Сонце ж не сідає.
- Та нікуди й не спішу, вийшов, щоб пройтися.
Справді, сяду, посиджу…- Та й розговорився.
Запитав про те, про се. Тут і я питаю,
Бо ж мені цікаво все: скільки літ він має.
- Дев’яносто п’ятий рік восени вже буде.
- О, та то поважний вік! І живуть же люди!
Як вдалося вам прожить скільки літ на світі?
Дід задумався на мить: - Аби довго жити…
Хочеш, краще розповім побрехеньку «сиву».
Із вельможею одним сталося то диво.
Ішов якось через ліс, був на полюванні
Та й завів його десь біс у яри і твані.
Ледве вибрався, відстав від своєї свити.
«Поаговкав», покричав…Що його робити?
Не сидіти ж і чекать. Та й пішов поволі.
Довелося поблукать лісом тим доволі.
Йшов та йшов, аж чує – дим, може, поряд хата?
Поспішив за димом тим вогнище шукати.
Справді, бачить в лісі дім стоїть одинокий.
Видно, хтось живе у нім. Тож пришвидшив кроки.
Бачить – лавка, а на ній дід сидить ридає.
«Слава Богу, що живий вибрався», - гадає.
«Здрастуй діду, чому ти тут сидиш і плачеш?»
Дід лиш плечі опустив, не замовк, одначе.
Схлипує та розтира сльози по обличчю.
«Ви ж людина вже стара, плакати не личить!
Хто ж до сліз отак довів? Хто тому виною?»
«Мене батечко побив!..» Блукач: «Отакої?!»
Діду вже чимало літ, сивий, зовсім білий.
Вже пора і на той світ – а його побили.
Скільки ж батькові тому, що ще силу має?
Зацікавилось йому, тож він і питає:
«А за що він вас побив? В чім була причина?»
«Я дідуся в ліс носив, посадив на спину,
Щоб він квітів назбирав. Але я незчувся,
Як не втримався, упав, упустив дідуся.
От за це мене й побив тато мій лозою…»
Знов лице своє умив чистою сльозою.
А вельможа аж застиг: чи ж таке буває –
Це ж який дідусь у них, скільки літ він має?
І здивований зайшов він тоді до хати,
Там ще двох старих знайшов, став у них питати,
Як вдалося їм прожить стільки літ на світі.
Став один з них говорить: «Як вдалось прожити?
Дуже просто. Ми живем все життя у лісі.
Що вполюєм, що нарвем – те і будем їсти.
Розорали он шматок лісу, сієм жито.
Не указує ніхто, як ми маєм жити.
Кіз розвели, молоко й сир від того маєм,
А, крім того, бузину чорну споживаєм.
В бузині отій і є секрет довголіття.
Чорна ягода дає сили довго жити!..»
Змовк дідусь, а я тоді мовив: - Зрозуміло,
Ви ще й досі молоді, бо черпали силу
В чорних ягодах отих. Я не відав того.
Звісно, дещо чув про них. Але не такого.
То на бузині, мовляв, вішався Іуда,
То її сам чорт узяв насадив повсюди
І під нею сам сидить. Хто кущі корчує,
Покара того умить. Навіть, смерть віщує,
Тому, хто візьме палить бузину у печі.
Тіло все буде боліть: руки, ноги, плечі,
Як ламати віття їй. І не можна спати
Під кущем, бо після сну хворим можна стати.
Будуватись там не слід, де вона зростала.
Там лишився чорта слід і тоді вмирали
Люди невідь і чого у будинку тому…
Бачте, скільки чув всього, а тепер самому
Видається дивним те, що погане лише
Чув про бузину. Проте я цікавість втішив,
Бо нарешті зрозумів я помилку свою
Й подружитися схотів з тою бузиною.
Хто цю приказку не зна? Але, по-порядку.
Стрів обідньої пори дідуся старого,
Він із паличкою брів мимо двору мого.
Я на лавочці сидів, у тіні ховався,
Дідуся того уздрів, із ним привітався
Та й кажу йому тоді: - Сядьте відпочиньте.
А тоді вже далі йдіть… бо ж спекотне літо.
Чи кудись ви спішите? Хтось на вас чекає?
Встигнете, добіжите. Сонце ж не сідає.
- Та нікуди й не спішу, вийшов, щоб пройтися.
Справді, сяду, посиджу…- Та й розговорився.
Запитав про те, про се. Тут і я питаю,
Бо ж мені цікаво все: скільки літ він має.
- Дев’яносто п’ятий рік восени вже буде.
- О, та то поважний вік! І живуть же люди!
Як вдалося вам прожить скільки літ на світі?
Дід задумався на мить: - Аби довго жити…
Хочеш, краще розповім побрехеньку «сиву».
Із вельможею одним сталося то диво.
Ішов якось через ліс, був на полюванні
Та й завів його десь біс у яри і твані.
Ледве вибрався, відстав від своєї свити.
«Поаговкав», покричав…Що його робити?
Не сидіти ж і чекать. Та й пішов поволі.
Довелося поблукать лісом тим доволі.
Йшов та йшов, аж чує – дим, може, поряд хата?
Поспішив за димом тим вогнище шукати.
Справді, бачить в лісі дім стоїть одинокий.
Видно, хтось живе у нім. Тож пришвидшив кроки.
Бачить – лавка, а на ній дід сидить ридає.
«Слава Богу, що живий вибрався», - гадає.
«Здрастуй діду, чому ти тут сидиш і плачеш?»
Дід лиш плечі опустив, не замовк, одначе.
Схлипує та розтира сльози по обличчю.
«Ви ж людина вже стара, плакати не личить!
Хто ж до сліз отак довів? Хто тому виною?»
«Мене батечко побив!..» Блукач: «Отакої?!»
Діду вже чимало літ, сивий, зовсім білий.
Вже пора і на той світ – а його побили.
Скільки ж батькові тому, що ще силу має?
Зацікавилось йому, тож він і питає:
«А за що він вас побив? В чім була причина?»
«Я дідуся в ліс носив, посадив на спину,
Щоб він квітів назбирав. Але я незчувся,
Як не втримався, упав, упустив дідуся.
От за це мене й побив тато мій лозою…»
Знов лице своє умив чистою сльозою.
А вельможа аж застиг: чи ж таке буває –
Це ж який дідусь у них, скільки літ він має?
І здивований зайшов він тоді до хати,
Там ще двох старих знайшов, став у них питати,
Як вдалося їм прожить стільки літ на світі.
Став один з них говорить: «Як вдалось прожити?
Дуже просто. Ми живем все життя у лісі.
Що вполюєм, що нарвем – те і будем їсти.
Розорали он шматок лісу, сієм жито.
Не указує ніхто, як ми маєм жити.
Кіз розвели, молоко й сир від того маєм,
А, крім того, бузину чорну споживаєм.
В бузині отій і є секрет довголіття.
Чорна ягода дає сили довго жити!..»
Змовк дідусь, а я тоді мовив: - Зрозуміло,
Ви ще й досі молоді, бо черпали силу
В чорних ягодах отих. Я не відав того.
Звісно, дещо чув про них. Але не такого.
То на бузині, мовляв, вішався Іуда,
То її сам чорт узяв насадив повсюди
І під нею сам сидить. Хто кущі корчує,
Покара того умить. Навіть, смерть віщує,
Тому, хто візьме палить бузину у печі.
Тіло все буде боліть: руки, ноги, плечі,
Як ламати віття їй. І не можна спати
Під кущем, бо після сну хворим можна стати.
Будуватись там не слід, де вона зростала.
Там лишився чорта слід і тоді вмирали
Люди невідь і чого у будинку тому…
Бачте, скільки чув всього, а тепер самому
Видається дивним те, що погане лише
Чув про бузину. Проте я цікавість втішив,
Бо нарешті зрозумів я помилку свою
Й подружитися схотів з тою бузиною.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
