Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.21
17:28
Лежу. Та сон не йде мені –
Давно тривожні стали дні.
Тут кішечка, створіння миле,
Під ковдрою замуркотіла.
І стало лагідно, спокійно
З пухнастим захистом надійним.
Так ніби і нема війни –
Давно тривожні стали дні.
Тут кішечка, створіння миле,
Під ковдрою замуркотіла.
І стало лагідно, спокійно
З пухнастим захистом надійним.
Так ніби і нема війни –
2026.09.21
13:28
Повноводнеє озеро. Берег любові.
Повноводна печаль пропікає до дна.
Повноводнеє небо, знайоме до болю.
Проростають думки, ніби озимина.
Повноводність чуттів розіллється далеко,
Ген за обрій, у сад невідомих скульптур.
Прилетіли із півдня знайомі л
Повноводна печаль пропікає до дна.
Повноводнеє небо, знайоме до болю.
Проростають думки, ніби озимина.
Повноводність чуттів розіллється далеко,
Ген за обрій, у сад невідомих скульптур.
Прилетіли із півдня знайомі л
2026.09.21
12:19
Пусток у головах не буває, просто вони заповнені чимось іншим.
Умільці напускати туману чомусь іменуються ясновидцями.
Думки були настільки глибокими, що рідко спливали на поверхню.
Корисним ідіотам корисно користуватися уроками історії.
Руйн
2026.09.21
06:07
Ловлю старанно поглядом своїм
Навколо себе видива казкові, -
Про все, що бачу, радо розповім
У вірші, повнім щирості й любові.
Нема нікого - тільки я і світ
Оцей гучний, яскравий, неповторний,
Де в кожній барві - чийсь глибокий слід,
А в кожнім з
Навколо себе видива казкові, -
Про все, що бачу, радо розповім
У вірші, повнім щирості й любові.
Нема нікого - тільки я і світ
Оцей гучний, яскравий, неповторний,
Де в кожній барві - чийсь глибокий слід,
А в кожнім з
2026.09.21
05:41
ІІІ. ТАЄМНЕ КОХАННЯ У ЗАТІНКУ АМФІТЕАТРУ
У будинку поважного роду Помпоніїв ранок почався зі звичної суєти та маминого гніву. Аврелія, загорнута у строгу темно-пурпурову столу, стояла посеред перистилю – внутрішнього дворика з фон
2026.09.20
23:24
колись давно
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
2026.09.20
21:39
Три жінки, мов три тіні при свічі.
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
2026.09.20
19:41
Водяні, фантастично сумні гостроверхі горіхи,
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
2026.09.20
17:17
Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
2026.09.20
13:13
Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
2026.09.20
12:36
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2026.09.20
12:21
Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
2026.09.20
12:05
НОВИНИ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
2026.09.20
10:43
ІІ. ШЛЮБНИЙ ВІНОК І ПРИСМАК ПОПЕЛУ
Кімната була залита м’яким ранковим світлом, яке пробивалося крізь невелике вікно атріуму. На дерев'яному столі ще стояли залишки вчорашнього весільного бенкету: напівпорожні глеки з темно-червоним фалернським ви
2026.09.20
07:23
Мені щодня дитинство сниться
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
2026.09.19
23:34
у вересневому саду
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про чорну бузину
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про чорну бузину
«На городі бузина, а в Києві дядько».
Хто цю приказку не зна? Але, по-порядку.
Стрів обідньої пори дідуся старого,
Він із паличкою брів мимо двору мого.
Я на лавочці сидів, у тіні ховався,
Дідуся того уздрів, із ним привітався
Та й кажу йому тоді: - Сядьте відпочиньте.
А тоді вже далі йдіть… бо ж спекотне літо.
Чи кудись ви спішите? Хтось на вас чекає?
Встигнете, добіжите. Сонце ж не сідає.
- Та нікуди й не спішу, вийшов, щоб пройтися.
Справді, сяду, посиджу…- Та й розговорився.
Запитав про те, про се. Тут і я питаю,
Бо ж мені цікаво все: скільки літ він має.
- Дев’яносто п’ятий рік восени вже буде.
- О, та то поважний вік! І живуть же люди!
Як вдалося вам прожить скільки літ на світі?
Дід задумався на мить: - Аби довго жити…
Хочеш, краще розповім побрехеньку «сиву».
Із вельможею одним сталося то диво.
Ішов якось через ліс, був на полюванні
Та й завів його десь біс у яри і твані.
Ледве вибрався, відстав від своєї свити.
«Поаговкав», покричав…Що його робити?
Не сидіти ж і чекать. Та й пішов поволі.
Довелося поблукать лісом тим доволі.
Йшов та йшов, аж чує – дим, може, поряд хата?
Поспішив за димом тим вогнище шукати.
Справді, бачить в лісі дім стоїть одинокий.
Видно, хтось живе у нім. Тож пришвидшив кроки.
Бачить – лавка, а на ній дід сидить ридає.
«Слава Богу, що живий вибрався», - гадає.
«Здрастуй діду, чому ти тут сидиш і плачеш?»
Дід лиш плечі опустив, не замовк, одначе.
Схлипує та розтира сльози по обличчю.
«Ви ж людина вже стара, плакати не личить!
Хто ж до сліз отак довів? Хто тому виною?»
«Мене батечко побив!..» Блукач: «Отакої?!»
Діду вже чимало літ, сивий, зовсім білий.
Вже пора і на той світ – а його побили.
Скільки ж батькові тому, що ще силу має?
Зацікавилось йому, тож він і питає:
«А за що він вас побив? В чім була причина?»
«Я дідуся в ліс носив, посадив на спину,
Щоб він квітів назбирав. Але я незчувся,
Як не втримався, упав, упустив дідуся.
От за це мене й побив тато мій лозою…»
Знов лице своє умив чистою сльозою.
А вельможа аж застиг: чи ж таке буває –
Це ж який дідусь у них, скільки літ він має?
І здивований зайшов він тоді до хати,
Там ще двох старих знайшов, став у них питати,
Як вдалося їм прожить стільки літ на світі.
Став один з них говорить: «Як вдалось прожити?
Дуже просто. Ми живем все життя у лісі.
Що вполюєм, що нарвем – те і будем їсти.
Розорали он шматок лісу, сієм жито.
Не указує ніхто, як ми маєм жити.
Кіз розвели, молоко й сир від того маєм,
А, крім того, бузину чорну споживаєм.
В бузині отій і є секрет довголіття.
Чорна ягода дає сили довго жити!..»
Змовк дідусь, а я тоді мовив: - Зрозуміло,
Ви ще й досі молоді, бо черпали силу
В чорних ягодах отих. Я не відав того.
Звісно, дещо чув про них. Але не такого.
То на бузині, мовляв, вішався Іуда,
То її сам чорт узяв насадив повсюди
І під нею сам сидить. Хто кущі корчує,
Покара того умить. Навіть, смерть віщує,
Тому, хто візьме палить бузину у печі.
Тіло все буде боліть: руки, ноги, плечі,
Як ламати віття їй. І не можна спати
Під кущем, бо після сну хворим можна стати.
Будуватись там не слід, де вона зростала.
Там лишився чорта слід і тоді вмирали
Люди невідь і чого у будинку тому…
Бачте, скільки чув всього, а тепер самому
Видається дивним те, що погане лише
Чув про бузину. Проте я цікавість втішив,
Бо нарешті зрозумів я помилку свою
Й подружитися схотів з тою бузиною.
Хто цю приказку не зна? Але, по-порядку.
Стрів обідньої пори дідуся старого,
Він із паличкою брів мимо двору мого.
Я на лавочці сидів, у тіні ховався,
Дідуся того уздрів, із ним привітався
Та й кажу йому тоді: - Сядьте відпочиньте.
А тоді вже далі йдіть… бо ж спекотне літо.
Чи кудись ви спішите? Хтось на вас чекає?
Встигнете, добіжите. Сонце ж не сідає.
- Та нікуди й не спішу, вийшов, щоб пройтися.
Справді, сяду, посиджу…- Та й розговорився.
Запитав про те, про се. Тут і я питаю,
Бо ж мені цікаво все: скільки літ він має.
- Дев’яносто п’ятий рік восени вже буде.
- О, та то поважний вік! І живуть же люди!
Як вдалося вам прожить скільки літ на світі?
Дід задумався на мить: - Аби довго жити…
Хочеш, краще розповім побрехеньку «сиву».
Із вельможею одним сталося то диво.
Ішов якось через ліс, був на полюванні
Та й завів його десь біс у яри і твані.
Ледве вибрався, відстав від своєї свити.
«Поаговкав», покричав…Що його робити?
Не сидіти ж і чекать. Та й пішов поволі.
Довелося поблукать лісом тим доволі.
Йшов та йшов, аж чує – дим, може, поряд хата?
Поспішив за димом тим вогнище шукати.
Справді, бачить в лісі дім стоїть одинокий.
Видно, хтось живе у нім. Тож пришвидшив кроки.
Бачить – лавка, а на ній дід сидить ридає.
«Слава Богу, що живий вибрався», - гадає.
«Здрастуй діду, чому ти тут сидиш і плачеш?»
Дід лиш плечі опустив, не замовк, одначе.
Схлипує та розтира сльози по обличчю.
«Ви ж людина вже стара, плакати не личить!
Хто ж до сліз отак довів? Хто тому виною?»
«Мене батечко побив!..» Блукач: «Отакої?!»
Діду вже чимало літ, сивий, зовсім білий.
Вже пора і на той світ – а його побили.
Скільки ж батькові тому, що ще силу має?
Зацікавилось йому, тож він і питає:
«А за що він вас побив? В чім була причина?»
«Я дідуся в ліс носив, посадив на спину,
Щоб він квітів назбирав. Але я незчувся,
Як не втримався, упав, упустив дідуся.
От за це мене й побив тато мій лозою…»
Знов лице своє умив чистою сльозою.
А вельможа аж застиг: чи ж таке буває –
Це ж який дідусь у них, скільки літ він має?
І здивований зайшов він тоді до хати,
Там ще двох старих знайшов, став у них питати,
Як вдалося їм прожить стільки літ на світі.
Став один з них говорить: «Як вдалось прожити?
Дуже просто. Ми живем все життя у лісі.
Що вполюєм, що нарвем – те і будем їсти.
Розорали он шматок лісу, сієм жито.
Не указує ніхто, як ми маєм жити.
Кіз розвели, молоко й сир від того маєм,
А, крім того, бузину чорну споживаєм.
В бузині отій і є секрет довголіття.
Чорна ягода дає сили довго жити!..»
Змовк дідусь, а я тоді мовив: - Зрозуміло,
Ви ще й досі молоді, бо черпали силу
В чорних ягодах отих. Я не відав того.
Звісно, дещо чув про них. Але не такого.
То на бузині, мовляв, вішався Іуда,
То її сам чорт узяв насадив повсюди
І під нею сам сидить. Хто кущі корчує,
Покара того умить. Навіть, смерть віщує,
Тому, хто візьме палить бузину у печі.
Тіло все буде боліть: руки, ноги, плечі,
Як ламати віття їй. І не можна спати
Під кущем, бо після сну хворим можна стати.
Будуватись там не слід, де вона зростала.
Там лишився чорта слід і тоді вмирали
Люди невідь і чого у будинку тому…
Бачте, скільки чув всього, а тепер самому
Видається дивним те, що погане лише
Чув про бузину. Проте я цікавість втішив,
Бо нарешті зрозумів я помилку свою
Й подружитися схотів з тою бузиною.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
