Нас звинувачують, що ми антисеміти
І то чи не найбільші на землі.
Так, бу́ло-бу́ло, ніде правди діти,
Були у нас такі часи сумні.
Хмельниччина, а далі гайдамаки,
Жорстокість громадянської війни.
Вбивали за одну лише ознаку,
Що вказувала – це якраз вони.
Десятки тисяч гинули невинно
За те лиш, що євреями були.
Десятки тисяч у лиху годину
Від предків наших дійсно полягли.
Та, чомусь забуваються при цьому
Історії трагічні сторінки:
Страшні єврейські гетто і погроми,
Що тягнуться уже віки й віки.
Хіба ж не ті французи чи англійці,
Іспанці, німці, хто там є іще
В часи хрестові затупляли крицю,
Звіряючись, яка в вас кров тече?
Чи не вони палили синагоги
І змушували віри відректись?
Чи не вони, неначебто за Бога
На всіх євреях мститися взялись?
Чи не від них втікаючи, євреї
Прийшли у наш благословенний край
І оселились, визнали своєю
Мою Украйну. Тож і не питай,
Чому французи менш антисеміти.
Вони євреїв вигнали давно.
Із чого б їм євреїв не любити,
Якщо жили віддавна порізно.
А ми жили з євреями бік о бік
І, як сусіди, бачились щодня.
І ладили не завжди, але пробі,
Хто ж більш не ладить, коли не рідня?
Під одним дахом і одні проблеми.
І різні люди різно їх рішать:
Одні з ножем настоять на своєму,
А інші будуть мовчки рятувать.
Чомусь говорять: ми - антисеміти,
Бо у роки великих наших смут
Десятки тисяч іудеїв вбито,
Над скількома творивсь неправий суд.
А хто згадав, як ті ж бо українці,
Ціною, навіть, власного життя
Євреїв рятували. Подивіться.
Вкажіть ім’я. Верніть із забуття.
Я вже мовчу про ті часи прадавні:
Хмельницький, гайдамаки – то було.
І не згадати вчинки більше славні,
А вже таке й полином поросло.
А в цю війну – чи всіх ви пригадали
З краю антисемітського мого
Із тих, що, може, і життя віддали,
Рятуючи євреїв. Для чого́?
Мабуть, що ні. Що ж – легше обзивати
І кидати у світ гірких заяв,
Ніж добрим словом кожного згадати,
Хто ваш народ від смерті рятував.