Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
2026.11.19
23:26
Враз, у далекій землі
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
На диво, долоні мої
Воложіють з очікувань
Квітень, повітряна млість
Ліхтарі, а дитина як снить
На алеї піхоти стрій
Друже, хто із нас неправий
2026.11.19
22:57
мла імлиться
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
ще хтось її не боїться
ані в політичному сенсі
ані в релігійному смислі
хтось не звертає уваги
яка насправді різниця
але бувають інші
завше бувають інші
2026.11.19
22:24
Розриває тишу ранню криками
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
Птаха, ніби воду каламутить —
Так безглуздо.
Куширями сплутані спокути
Майже занімілі та забуті,
Тануть поміж тінями безликими,
В мулі грузнуть.
2026.11.19
17:18
Лиш, прошу, не розказуй мені про війну,
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
бо війна — то не гасла, а кров, глина й порох.
Ані те, як з донецьких доріг я прийду,
залишивши в бою половину опори.
Чи як свист небосхил на шматки розтинав,
де вогонь, побратими, окопи і вибух…
Як за кожни
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про вишню
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про вишню
Прийшов якось до бабуся я погостювати,
А вона в садочку вишні в цеберко зриває.
Взявся я тоді хутенько їй допомагати,
Бо вже лазити на вишні гарний досвід маю.
Доки вона ходить знизу, ягід там не густо,
Я заліз по віттям вгору та відерце повню.
Допадуся, на гілляці доки й стане пусто.
Вже і руки мої й губи червоні-червоні.
Як же вишні не поїсти такої смачної.
У бабусі вона родить велика й солодка.
А ходив, вважай, щоранку я до вишні тої,
Обходив її навколо і об’їв нівроку.
Скоро й ягід не лишилось. Усю обірвали.
Сіли разом у тіньочку трохи відпочити.
Я й питаю: «Чому вишню вишнею назвали?»
А бабусі, я ж то знаю - дай поговорити.
«Ой, було то все, онучку, в часи уже давні,
Ще коли козакували козаки на Січі.
Був між тими козаками гарний хлопець Сава,
Що походами й боями всю Вкраїну вивчив.
І на турка ходив морем та степом до Криму,
Зустрічався в бою з ляхом, коли випадало.
Заслужив козацьку шану походами тими,
Січове все товариство його поважало.
Якось вони в чистім полі орду перестріли,
Що вертала з України з ясиром великим.
Посікли орду татарську та полон звільнили,
Хоч лягло тоді й козацтва у тім полі Дикім.
А була серед полону красуня Оксана.
Як побачив її Сава – то голову втратив.
Запитав, чи за дружину вона йому стане,
Буде він її кохати, буде шанувати.
Закінчилася для Сави вольниця козацька,
Завів собі господарство, зимівник поставив.
Хліборобської поволі став вивчати праці,
Хоч козацької, як треба, не цурався справи.
Народила йому жінка гарних п’ять синочків.
Росли вони соколами, удалися в батька.
А ще шоста народилась в них красуня-дочка.
Жили вони собі гарно та множили статки.
Чоловік по господарству порався щоднини,
Жінка в міру сил частенько йому помагала.
Та удвох дітей ростили. Щасливі хвилини,
Хоч ніколи від роботи спочинку не мали.
Збудував козак зимівник в глухому байраку,
Між деревами густими зорав собі ниву.
Тож сюди не зазирали заброди ніякі.
Можна було працювати і жити щасливо.
А, як виросли синочки, мов дубочки стали,
То вже зовсім не боялись ворожої сили.
Бо з мушкета могли стрілить, і шаблі тримали,
І уже не згірше батька воріженьків били.
Та прийшла напасть, якої зовсім не чекали,
Бо цариця Катерина Січ поруйнувала,
Все козацтво розігнала, старшину забрала,
І вельможам землі вільні всі пороздавала.
А на землі на козацькі вояків наслала,
Щоб зимівники по степу усі геть спалили,
А козаків чи побили, чи порозганяли,
Щоб вельможам вони клопіт були не чинили.
Дійшли вони й до байраку, де зимівник Сави,
Узялись ламать ворота, обійстя палити.
Але Сава із синами знають свою справу,
Стали опір отим зайдам добрячий чинити.
Полягло уже навколо посіпак чимало.
Та лягли один за одним Савині синочки,
А вже скоро і самого кулею дістало.
Залишилися живими Оксана і дочка.
Стала жінка із мушкетом (козацька дружина),
Не пускає заброд клятих до своєї хати.
Тільки каже: «Біжи, доню, поки є хвилина,
А я буду, поки можу, тебе прикривати!»
Зупинилися заброди - що його робити?
А вона мушкетом цілить прямо в отамана.
Він не встиг і кроку, навіть, до неї ступити,
Як вона йому у серце поцілила вправно.
Ухопилася за шаблю – підступитись годі.
Тоді вони усі в страху стали з рушниць цілить.
Обірвали життя кулі, знівечили вроду.
Та ступити через тіло зайди не посміли.
Узяли своїх побитих та тіла козачі,
Мабуть, щоб відзвітувати про свою роботу.
Залишилася дівчина. Над матір’ю плаче
І ніяк не може тугу свою побороти.
Поховала вона маму у саду при хаті,
Окропила рясно-рясно сльозами могилу…
На тім місці деревина стала виростати,
Що ніколи у садочку вони не садили.
Навесні вся білим цвітом вона була вкрита,
А на літо налилися ягоди червоні,
Наче кров, її батьками й братами пролита.
Взяла вона кілька ягід собі у долоні,
Скуштувала…та й заснула на траві зеленій.
Сниться їй, що деревина стала говорити:
«Видиш ня, моя дитино?! Це я – твоя неня!»
Але голос такий тихий, не все зрозуміти.
«Виш…ня…неня» - тільки й чує дівчина із того…
Як прокинулась, то «вишня» дерево й назвала.
От, онучку, пішла назва дерева від чого.
Це щоб з пам’яті минуле наше не пропало».
А вона в садочку вишні в цеберко зриває.
Взявся я тоді хутенько їй допомагати,
Бо вже лазити на вишні гарний досвід маю.
Доки вона ходить знизу, ягід там не густо,
Я заліз по віттям вгору та відерце повню.
Допадуся, на гілляці доки й стане пусто.
Вже і руки мої й губи червоні-червоні.
Як же вишні не поїсти такої смачної.
У бабусі вона родить велика й солодка.
А ходив, вважай, щоранку я до вишні тої,
Обходив її навколо і об’їв нівроку.
Скоро й ягід не лишилось. Усю обірвали.
Сіли разом у тіньочку трохи відпочити.
Я й питаю: «Чому вишню вишнею назвали?»
А бабусі, я ж то знаю - дай поговорити.
«Ой, було то все, онучку, в часи уже давні,
Ще коли козакували козаки на Січі.
Був між тими козаками гарний хлопець Сава,
Що походами й боями всю Вкраїну вивчив.
І на турка ходив морем та степом до Криму,
Зустрічався в бою з ляхом, коли випадало.
Заслужив козацьку шану походами тими,
Січове все товариство його поважало.
Якось вони в чистім полі орду перестріли,
Що вертала з України з ясиром великим.
Посікли орду татарську та полон звільнили,
Хоч лягло тоді й козацтва у тім полі Дикім.
А була серед полону красуня Оксана.
Як побачив її Сава – то голову втратив.
Запитав, чи за дружину вона йому стане,
Буде він її кохати, буде шанувати.
Закінчилася для Сави вольниця козацька,
Завів собі господарство, зимівник поставив.
Хліборобської поволі став вивчати праці,
Хоч козацької, як треба, не цурався справи.
Народила йому жінка гарних п’ять синочків.
Росли вони соколами, удалися в батька.
А ще шоста народилась в них красуня-дочка.
Жили вони собі гарно та множили статки.
Чоловік по господарству порався щоднини,
Жінка в міру сил частенько йому помагала.
Та удвох дітей ростили. Щасливі хвилини,
Хоч ніколи від роботи спочинку не мали.
Збудував козак зимівник в глухому байраку,
Між деревами густими зорав собі ниву.
Тож сюди не зазирали заброди ніякі.
Можна було працювати і жити щасливо.
А, як виросли синочки, мов дубочки стали,
То вже зовсім не боялись ворожої сили.
Бо з мушкета могли стрілить, і шаблі тримали,
І уже не згірше батька воріженьків били.
Та прийшла напасть, якої зовсім не чекали,
Бо цариця Катерина Січ поруйнувала,
Все козацтво розігнала, старшину забрала,
І вельможам землі вільні всі пороздавала.
А на землі на козацькі вояків наслала,
Щоб зимівники по степу усі геть спалили,
А козаків чи побили, чи порозганяли,
Щоб вельможам вони клопіт були не чинили.
Дійшли вони й до байраку, де зимівник Сави,
Узялись ламать ворота, обійстя палити.
Але Сава із синами знають свою справу,
Стали опір отим зайдам добрячий чинити.
Полягло уже навколо посіпак чимало.
Та лягли один за одним Савині синочки,
А вже скоро і самого кулею дістало.
Залишилися живими Оксана і дочка.
Стала жінка із мушкетом (козацька дружина),
Не пускає заброд клятих до своєї хати.
Тільки каже: «Біжи, доню, поки є хвилина,
А я буду, поки можу, тебе прикривати!»
Зупинилися заброди - що його робити?
А вона мушкетом цілить прямо в отамана.
Він не встиг і кроку, навіть, до неї ступити,
Як вона йому у серце поцілила вправно.
Ухопилася за шаблю – підступитись годі.
Тоді вони усі в страху стали з рушниць цілить.
Обірвали життя кулі, знівечили вроду.
Та ступити через тіло зайди не посміли.
Узяли своїх побитих та тіла козачі,
Мабуть, щоб відзвітувати про свою роботу.
Залишилася дівчина. Над матір’ю плаче
І ніяк не може тугу свою побороти.
Поховала вона маму у саду при хаті,
Окропила рясно-рясно сльозами могилу…
На тім місці деревина стала виростати,
Що ніколи у садочку вони не садили.
Навесні вся білим цвітом вона була вкрита,
А на літо налилися ягоди червоні,
Наче кров, її батьками й братами пролита.
Взяла вона кілька ягід собі у долоні,
Скуштувала…та й заснула на траві зеленій.
Сниться їй, що деревина стала говорити:
«Видиш ня, моя дитино?! Це я – твоя неня!»
Але голос такий тихий, не все зрозуміти.
«Виш…ня…неня» - тільки й чує дівчина із того…
Як прокинулась, то «вишня» дерево й назвала.
От, онучку, пішла назва дерева від чого.
Це щоб з пам’яті минуле наше не пропало».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
