ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Бойко
2021.10.18 19:23
Кохайтеся, чорнобриві,
З ким кохатись - неважливо,
Аби лихо звідкіля
Не принесло москаля.

Мирохович Андрій
2021.10.18 12:53
ціхутко ціхутко ціхутко
сміється дитиняче-весело-весело
так ніби лоскочуть ребра і п'яти
ціхутко хлопчику мій каже
а то ти завше метушливо і хутко
ніби крадеш ніби брешеш ніби зловили і зараз знехотя битимуть
світ ловить тебе ніби кіт паперову мишу

Іван Потьомкін
2021.10.18 11:38
Таж і хочу лиш це:
Позабуть гірку мить,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить,
Як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...

Ігор Герасименко
2021.10.18 10:10
Нависла ненависна сіра хмара,
похмура і жахлива, як мара.
Та думка буйнобарвна, наче ара:
«Вам, – закричала, – допоможе Ра!»
«Нам, – заспівала, – допоможе Ра!» –
Надія гарнобарвна, наче ара.
Загинула, розтанула мара,
і стала білоайстровою хмара.

Олена Музичук
2021.10.18 09:30
Я поспішаю на урок.
Не буду ранити словами,
якщо найбільше помилок
ми наробили між рядками.

Почую не один дзвінок,
побачу декого між нами
і не поставлю у куток,

Ігор Деркач
2021.10.18 09:25
Ніхто не знає достеменно,
якій кебеті завдяки
пересікаються таємно
непересічні диваки.

І чують їх у ночі темні
далекі душі крізь віки,
коли у небі ойкумени

Тетяна Левицька
2021.10.18 09:24
Місяць — дозрілою скибкою дині,
вікна — очицями в чорну пітьму.
Боже Всевишній, у чому ж ми винні?
Я не збагну, все ніяк, не збагну.

Листя на вітрі тремтить від застуди,
Хмара плахтиною світ поглина —
все оповила туманом полуди.

Віктор Кучерук
2021.10.18 05:40
Не дає мені заснути
Суміш споминів і мрій, –
І донині незабутий
Неповторний образ твій.
Та і як не пригадати,
Наодинці уночі, –
Дівки коси вогкуваті
На юначому плечі.

Ярослав Чорногуз
2021.10.17 21:23
Багрянцем укрилися осені щоки,
І тішить природи прощальна краса.
І смуток проймає справдешній, глибокий,
Що день відлітає кудись в небеса.

Посидь-бо зі мною, отут ще, на лавці.
Чарівнощі ніжні, як мед, розливай.
Невидимі -- вітру — пориви-ласкавці

Олександр Бобошко Заколотний
2021.10.17 18:42
У цім падлючім світі все не так,
але на той, сучаснику, не квапся.
Щотижня все дорожче білі капці;
й не втиснешся
у транспорт
за п’ятак.

Від тих, що ТАМ,– ні слова… Хто б сказа

Микола Дудар
2021.10.17 18:02
Відтепер, відтепер
Світ поважчав на центнер
Ну а я, ну а я…
В тілі знову бугая
І не мав і нема
Ліків "звиду" зокрема
Запалю, запалю
Відпочину і звалю…

Володимир Бойко
2021.10.17 17:47
Наші білі і пухнасті,
Їхні чорні і гидкі,
Їхніх конче візьме трясця
І трафлятимуть шляки.

Отакі резони грізні
Побутують далебі.
Править логіка залізна

Ігор Деркач
2021.10.17 15:03
Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –

Олена Музичук
2021.10.17 14:58
І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю

Іван Потьомкін
2021.10.17 13:37
Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
«Чи не вічної отрути ти в вино підлила?...»
«Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коха

Татьяна Квашенко
2021.10.17 13:08
Прощальная нежность октябрьских речных вечеров
Подарит на память перо придорожных павлинов.
Золой заметает следы от недавних костров.
А Буг не готов к холодам, от заката малинов.
А Буг хорошеет при осени – старый коньяк.
И выдержки точно ему занимат
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

ферзь срібний ферзь срібний
2021.10.13

І Батюк
2021.10.08

Славко Кара
2021.09.30

Ірина Басараб
2021.09.08

Ольга Олеандра
2021.08.08

Анна Лисенко
2021.07.17

Володимир Байдужий
2021.07.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Петро Скоропис (1980) / Вірші

 З Іосіфа Бродського. Колискова тріскового мису

А. Б.

І
Зі сходу кінець Імперії поринає у ніч. Цикади
умовкають в траві газону. Платонічні цитати
на фронтонах нерозрізнимі. Шпиль зі хрестом наразі
чорніє, буцім пляшина, покинута на столі.
У патрульній автівці, що вилискує оддалік,
дзв’якають клавіші Рея Чарльза.

Виповзаючи з надр океану, краб на порожнім пляжі
окопується у ріні в мильних кілечках пряжі,
і, ціпеніючи, засинає. Зі вежі кожну годину
брязкають ножицями. Піт котиться по лицю.
Ліхтарі в кінці вулиці, як ґудзики, на усю
пітну, розхристану сорочину.

Духота. Світлофор мигає, буцім віще люстерце
кпить з просування кімнатою до тумбочки з віскі. Серце
умовкає на хвилю, та запевняє: кров у
артеріях ще тече, і стечеться на перехресті.
Тіло вподібнене скрученій у рулон трьохверстці:
на півночі гнуть у дугу брову.

Дивовижа, що вижив, але попустило. Пил
облягає квадратні площини. Принагідний автомобіль
затягує простірінь за ріг, мстить Евкліду.
Темрява вибачає відсутність облич, голосів й т.ін.,
ба, не утікачів – зі кончих на те причин,
але канулих з виду.

Духота. Шарудіння набухлого листя, від
якого дедалі рясніш проступає піт.
Що млі видається цятою, може виявитись звіздою.
Птаха, лишаючись без гнізда, яйце
на пустій баскетбольній площадці кладе в кільце.
Пахне м’ятою, резедою.

ІІ
Як гарему дружин незліченних Шах
може зрадити з иншим хіба гаремом,
я змінив імперію. Шальки ваг
перетяжило те, що несло палéним
з чотирьох сторін – хоч живіт хрести;
як на погляд ворон – з п’яти.

У дуду свою дуючи, що факір,
яничарів ряди я минув притомним,
чулий в яйцях на холод їх злих сокир,
як при вході в воду. І от, з солоним
смаком її, як на мій язик,
я межу пересік

і проплив крізь баранину хмар. Внизу
вились ріки, дороги, жовтіли риги.
Протилежним протистояли, товкли росу,
буцім довгі рядки непрочитаної ще книги,
армії, мов у настільній грі,
з оазами у ікрі

містечок. І морок ураз набряк.
Згасло усе. Ревіла турбіна, гуділо тім’я.
І простір у тьмі задкував, як рак,
уперед пропускаючи час, що мимо
йшов на захід, вертався немов домів,
виквецявшись у тьмі.

Я заснув. Коли протер очеса,
північ була, де у бджілки жало.
Я узрів нові мені небеса
зі новою землею. Вона лежала,
як усіляка, падка на млу,
річ пласка: у пилу.

ІІІ
Усамітнення учить суті речей, як належній мірі
усамітнення. Шкіра спини завдячує шкірі
спинки крісла і охолодою. Ваша рука на
бильцеві крісла дерев’яніє. Дуб узнаки
і окістю лоском, і кістяку. Думки
б’ються, як лід об краї стакана.

Духота. На приступці в більярдну залу нічна химера
вириває у мли свої риси похилого негра
і гасить сірник. Біле зуб’я у колонаді
двірця Окружного Суду видається в бульвар,
поцілене з пар випадкових фар,
і втопає у листі. І наді

всим, як святкові вогні на учті у Валтасара,
вензелі "Кока-Коли". В зарослім саду курзали
тихо сюрчить фонтан. Інколи млявий бриз,
не домігшись уваги пруття простій руладі,
шелестить затертим числом на шпальті
литій горожі, по факту, із

спинок кинутих ліжок. Ядуха. При гвинтівці не на плечі,
Невідомий Союзний Солдат постає уночі
поготів невідомим. Траулер тре іржаве
перенісся об сірий бетонний причал. Гуде й
вентилятор, хапає гаряче повітря US
алюмінієм зябер.

Як число в умі, вимиваючи з ріні слід,
океан громіздиться у темряві млн. літ
мертвим брижем, баюкає щіпи. І ледь у смерку
з дебаркадера тінь стрімголов майне,
довго падати, руки по швах; та не
дочекатися сплеску.

ІV
Переміна імперії зв’язана з гулом слів,
з натяком слиновиділення на мову,
з лобачевським, в межах чужих кутів,
не зумисно завищеним шансом згону
паралельних ліній (авжеж бо, на
полюсі). І вона,

переміна, в’яже коління дров,
перетворення нутрощів мокрих м’янки
життя у сухий платяний покров
(в холод – зі твіду, у спеку – з нанки),
зі отверділим, що той оріх,
мізком. Наголó, зі всіх

нутрощів, око хіба ізслиза
і драглистість леліє свою. Зосібна,
переміна імперії в’яжеться з видом за
море (в людині чаїться риба,
не інак); з фактом, що ваш проділ,
як і бгана постіль

в дзеркалі, вліво змістились… І хворий зуб
агукнувсь, і згага на нові страви.
І на матову білизну
думки – сутнісної потрави
гладі паперу. Отут перо
і розписалось про

схожість. Адже у вас в руках
те ж, терте, перо. І в темі пейзажних
малев рослинність. І у хмарках
гуде той самий бомбардувальник,
що і сам не знає, куди летить.
І вельми охота пить.

V
По усій Новій Англії, наче з пінявого прибою,
здовж її узбережжя, вилискуючи рябою
черепиці лускою, чи поснулими косяками в дранці
проступають домівки, як набиті в сіть
континенту, відкритого мимохіть
рибами. Ні тріска, ні

оселедець, утім, не вдостоєні гордих статуй,
хоча годі підстав, і вибрати легше дату.
І рисуватись на прапорі на узбережжі
рибам не склалось, і повіває бриз,
як сказав би Саллівен, на ескіз
позахмарної вежі.

Духота. Чоловік на веранді з укутаним у ганчірці
горлом. І мотиль, скільки сил у субтильнім тільці,
ударяючи металеву сітку, відскакує, яко куля,
випущена природою з невидимого куща
у саму себе: раз зі ста – влуча
зі липневого дула.

Позаяк дзиґарі непоступні ходою, невгавний біль
ущухає з роками. Докіль часу стачає сил
і на роль панацеї, то скорше і він до спеки
викне, і до безсоння: добираючись піші, вплав,
у півкулю орла сни несуть несусвітну яв
зі півкулі, де решки.

Духота. Нерухомі гігантські рослини, що п’ють приплив.
Голова, похилившись, утримує біля вирв
пам’яті стовплені номери телефонів, лиця.
У питомих трагедіях, де завіса – пола плаща,
помирає не гордий герой, а на швах в свищах
витіпана куліса.


А тому, що пізно гукать "прощай"
і розчулитись щиро бодай понуці
згуку, опізнаній як "на-чай"
часу і просторіні, буцім
і величній, і здатній піднести в куб
все, що зірветься з губ,

я пишу ці рядки від руки, у тьму
в змозі виводити їх наосліп,
опередивши на мить "кому?",
з губ наготові і мимоволі б
поночі вигулькнути взамін,
і лигатись зі таким ін.

Я пишу зі Імперії, по краях
не обійденій водами. Знявши пробу з
двох океанів і континентів, я
сам почуваюся, як той глобус.
Тобто, далі нікуди. Далі – ряд
зір. І вони горять.

Ліпше поглянь в телескоп туди,
де залипне під листииком равлик з літа.
По мені, "безкінечність", як наратив
личить мистецтву ділення літра
без остачі, нáтроє, в світлі зір
радше, чим крокомір.

Ніч. В парвеноні хрипить"ку-ку".
Легіони у поміч тісним когортам,
форуми – циркам. Повня вверху,
як вибитий м’яч над безлюдним кортом.
Голий паркет – хоч ходи в ферзі.
Без меблів – карт-бланш нозі.

VІІ
Лиш прихильний до павутини кут заслуговує права
іменуватись прямим. Тільки чуючи "браво",
випрямиться актор. Давши нозі опору,
тіло всесвіт на роги здійма і не знемага.
Тільки те тіло в русі, чия нога
перпендикулярна долу.

Духота. Товчія тарганів у амфітеатрі мушлі
мийчиної зі цинку. В пику безбарвній тушці
всохлої губки, крутонувши свою корону,
мідний кран, буцім цезареве чоло,
скеровує на них нещадиму, як помело,
струменеву колону.

Бульбашки на стаканнім склі схожі на сльозу сиру.
Безумовно, прозорі речі шанують силу
у тяжінні, як і інертні, цупкі у масі.
Навіть дев’ять-вісімдесят одна, і ця
заломлює цівку, як промінця,
журчачи в людськім м’ясі.

Хіба стіс білих тарілок глянеться на плиті,
як похилої пагоди профіль. Хіба що ті
речі шанує простір, чиї риси вторимі: рози.
А угледиш одну, вбачиш негайно дві:
їх комахи ялозять, в черленій дзумлять ботві, –
бабки, пчілки і оси.

Духота. Навіть тінь, животіючи ледь, навкидь
не ведеться на жест руки, що розмазує лобом піт.
Запах старого тіла різкіший карбованих рис. За чіткість
думок непокояться мозкові кістки
в супі. І нікому навести
окові різкість.

VІІІ
Збережи на кромішніші времена
чуті слова, на времена тривоги!
чоловік виживає, як фіш у піску: вона
відповза у кущі, зводиться на криві ноги,
відходить, як від пера – рядки,
в надра материків.

Є і леви крилаті, є сфінкси грудасті. Плюс
янголи в білім і німфи моря.
Тільки тим, хто не скинув ярма обуз –
темені, спеки і, – супутньо – горя,
вони здаленілих миліш у млі
і кинутих слів нулів.

Просторінь, де і сісти немає де,
що зоря в етері, в собі не певна.
Але є взуття, і ступню веде
твердь, опірна ступні, поверхня,
суша. І чулі її піски
тихих пісень тріски:

"Час об’ємніший простору. Простір – річ.
Час – суто зміст уречевлень думки.
Він і форма. Істоти – і люд, і фіш –
згустки його. На якісь гатунки
згустків годиться і хвиля, й твердь
долу. І суто смерть.

От у хаосі буднів і знов, і знов
виникає звук, і лунає слово.
Може, "люблю", чи бодай "агов".
Але доки второпаєш те, вчергово
все міняється, буцім ховає бриз
мис за пасмами кіс".

ІХ
Голова розмишляє про бажаний вихід, як ніч про лампу.
Думка виходить у певний момент за рамку
одної з півкуль, як зі-під опіки,
і сповзає, мов укривало, пріч,
оголюючи цим чином щось, на манір ліктя; ніч,
пак, цупкіш пелеринки,

та не так безкінечна, як звивин у ній пороба.
Поступово африка мозку, його європа,
азія мозку, а там і наступні краплі
у омешканім морі, з віссю по маяку
обертатимуть м’яту свою щоку
електричній їх чаплі.

Ба, дивись: Алладін промовляє "сезам" – перед ним золотіє груда,
Цезар бродить поснулим форумом, кличе Брута,
соловей про любов богдихану співає пісень; в альтанці
діва люлю при повні ногою гойда; нагий
папуас у піску відбива з нудьги
запальні танці-шманці.

Духота. Так спросоння, укляклим коліном буцнувши млу,
осягаєш ураз у постелі, що ось він – шлюб:
що за тридев’ять з гаком земель уляглося на бік
тіло, з яким у тебе давно
спільного тільки і є, що дно
океану і навик

наготи. І не встати – удвох щоби.
Ба, як небу світати там, півдоби
мли в півкулі моїй. І, мовляв, одного світила
малувато для двох пересічних тіл.
Себто, на глобус, як Бог хотів,
з клеєм не таланило.

Х
Опустивши віки, я бачу край
ткані і лікоть у місці згину.
Місце, куди я потрапив – рай,
адже рай – місце немічі. У місцину
черга; у неї – напоготів
овид без перспектив.

Випробуй пальцем кінець пера,
стільниці кут, що є сил: урешті
викличеш біль. Там, де гострий край
речі, і міститься рай в предметі;
рай, безумовно, осяжний більш
тим, чим і туплять річ.

Місце, куди я потрапив, пік
буцім гори. Далі – вітер, Хронос.
Збережи цю річ; адже рай – тупик.
Мис, що вторгся у море. Конус.
Ніс залізного корабля.
Та не крикнеш "Земля!".

Можна сказати лише за час.
Слідом, увагою відрух стрілки
око утримує. І ураз
тоне беззвучно на дні тарілки,
бо дзиґарі – раювати тут
знаку не подають.

Дещо, відсутнє, помнож на два:
матимеш в сумі ідею місця.
А позаяк і вони – слова,
цифри цураються очевидця:
жест у повітрі лишає слід,
буцім розталий лід.

ХІ
Від великих речей уречевились в мові слова, свобода
розгалужень – деревам, повеням – повноводдя;
в паперовій панамі окрай океану – тіло.
Як леліяне дзеркало, тіло стоїть у тьмі:
на лиці його, у його умі
брижами зарябіло.

Плід любовей палких, бруду снів, жаху смерти, праху,
рокуючи ламкість кісток, уразливість паху,
тіло при океані є зцідженою наразі
крайньою плоттю простору: в сріблі сліз по скулі
людина викінчується у млі
й видається у Часі.

Зі сходу кінець Імперії в ніч занурюється – по горло.
Пару мушель розчулює членороздільне соло:
тобто, равлика її голос. Вуху
у поміч і зв’язок над вічми глум.
Ба, у чистім часі щодо відлунь –
ані слуху, ні духу.

Духота. У зітханні лиш горілиць
невимовне скеровується у вись
з реченим сухо до хланей її ж, безмовних.
Плив думок, як прибій твердь земну, – ні-ні,
колихає і вас від стіни стіні,
на манір колискових.

Спи спокійно, вколисуйся. Спи. В цьому сенсі – спи.
Спи, як сплять тільки ті, хто щойно сходив пі-пі.
Як країни на мапах, належні чужим широтам.
І не згукуйся, чуючи скрип дверми:
"Хто там?" – і віри тому не йми,
хто відповість на "Хто там?".

ХІІ
Скрип дверей. На порозі стоїть тріска.
Просить пити, звісно, заради Бога.
Не відпустиш дорожнього без шматка.
І дорогу покажеш йому. Дорога
ляже, звивиста. Риба і піде геть.
Инша – вигне хребет,

постоїть, і потикається носком.
(Їх чоломкань дзвін, як стакан стакану)
І щоніч ідуть вони косяком.
І у домівках край океану
знають, як спати, коли взнаки
мірна хода тріски.

Спи. Не куля Земля. Вона
радше довгаста: горби, лощини.
А окрай землі в океан пірна
берег, біжать, як лобів морщини,
хвилі. А хвиль і тверді у довжині
тягліші низки днів.

І ночей. А далі – туман густий:
рай, де є янголи, дідько з пеклом.
Але довші низок тих поготів
думи про конче істотам смертним.
Довші останніх в очах істот
– пустки Ніщот; і от

око не прагне туди, куди
і не трапить, а снива і застять вічі.
Адже так – вві сні – уряди-годи
звикнеться з річчю. І сни ті віщі,
або зловісні: це – де як сплять.
І двері весь час скриплять...




---------------------------------



И. Бродский



Колыбельная трескового мыса




I
Восточный конец Империи погружается в ночь. Цикады
умолкают в траве газонов. Классические цитаты
на фронтонах неразличимы. Шпиль с крестом безучастно
чернеет, словно бутылка, забытая на столе.
Из патрульной машины, лоснящейся на пустыре,
звякают клавиши Рэя Чарльза.

Выползая из недр океана, краб на пустынном пляже
зарывается в мокрый песок с кольцами мыльной пряжи,
дабы остынуть, и засыпает. Часы на кирпичной башне
лязгают ножницами. Пот катится по лицу.
Фонари в конце улицы, точно пуговицы у
расстегнутой на груди рубашки.

Духота. Светофор мигает, глаз превращая в средство
передвиженья по комнате к тумбочке с виски. Сердце
замирает на время, но все-таки бьется: кровь,
поблуждав по артериям, возвращается к перекрестку.
Тело похоже на свернутую в рулон трехверстку,
и на севере поднимают бровь.

Странно думать, что выжил, но это случилось. Пыль
покрывает квадратные вещи. Проезжающий автомобиль
продлевает пространство за угол, мстя Эвклиду.
Темнота извиняет отсутствие лиц, голосов и проч.,
превращая их не столько в бежавших прочь,
как в пропавших из виду.

Духота. Сильный шорох набрякших листьев, от
какового еще сильней выступает пот.
То, что кажется точкой во тьме, может быть лишь одним -- звездою.
Птица, утратившая гнездо, яйцо
на пустой баскетбольной площадке кладет в кольцо.
Пахнет мятой и резедою.

II
Как бессчетным женам гарема всесильный Шах
изменить может только с другим гаремом,
я сменил империю. Этот шаг
продиктован был тем, что несло горелым
с четырех сторон -- хоть живот крести;
с точки зренья ворон, с пяти.

Дуя в полую дудку, что твой факир,
я прошел сквозь строй янычар в зеленом,
чуя яйцами холод их злых секир,
как при входе в воду. И вот, с соленым
вкусом этой воды во рту,
я пересек черту

и поплыл сквозь баранину туч. Внизу
извивались реки, пылили дороги, желтели риги.
Супротив друг друга стояли, топча росу,
точно длинные строчки еще не закрытой книги,
армии, занятые игрой,
и чернели икрой

города. А после сгустился мрак.
Все погасло. Гудела турбина, и ныло темя.
И пространство пятилось, точно рак,
пропуская время вперед. И время
шло на запад, точно к себе домой,
выпачкав платье тьмой.

Я заснул. Когда я открыл глаза,
север был там, где у пчелки жало.
Я увидел новые небеса
и такую же землю. Она лежала,
как это делает отродясь
плоская вещь: пылясь.

III
Одиночество учит сути вещей, ибо суть их тоже
одиночество. Кожа спины благодарна коже
спинки кресла за чувство прохлады. Вдали рука на
подлокотнике деревенеет. Дубовый лоск
покрывает костяшки суставов. Мозг
бьется, как льдинка о край стакана.

Духота. На ступеньках закрытой биллиардной некто
вырывает из мрака свое лицо пожилого негра,
чиркая спичкой. Белозубая колоннада
Окружного Суда, выходящая на бульвар,
в ожидании вспышки случайных фар
утопает в пышной листве. И надо

всем пылают во тьме, как на празднике Валтасара,
письмена 'Кока-колы'. В заросшем саду курзала
тихо журчит фонтан. Изредка вялый бриз,
не сумевши извлечь из прутьев простой рулады,
шебуршит газетой в литье ограды,
сооруженной, бесспорно, из

спинок старых кроватей. Духота. Опирающийся на ружьЈ,
Неизвестный Союзный Солдат делается еще
более неизвестным. Траулер трется ржавой
переносицей о бетонный причал. Жужжа,
вентилятор хватает горячий воздух США
металлической жаброй.

Как число в уме, на песке оставляя след,
океан громоздится во тьме, миллионы лет
мертвой зыбью баюкая щепку. И если резко
шагнуть с дебаркадера вбок, вовне,
будешь долго падать, руки по швам; но не
воспоследует всплеска.

IV
Перемена империи связана с гулом слов,
с выделеньем слюны в результате речи,
с лобачевской суммой чужих углов,
с возрастанием исподволь шансов встречи
параллельных линий (обычной на
полюсе). И она,

перемена, связана с колкой дров,
с превращеньем мятой сырой изнанки
жизни в сухой платяной покров
(в стужу -- из твида, в жару -- из нанки),
с затвердевающим под орех
мозгом. Вообще из всех

внутренностей только одни глаза
сохраняют свою студенистость. Ибо
перемена империи связана с взглядом за
море (затем, что внутри нас рыба
дремлет); с фактом, что ваш пробор,
как при взгляде в упор

в зеркало, влево сместился... С больной десной
и с изжогой, вызванной новой пищей.
С сильной матовой белизной
в мыслях -- суть отраженьем писчей
гладкой бумаги. И здесь перо
рвется поведать про

сходство. Ибо у вас в руках
то же перо, что и прежде. В рощах
те же растения. В облаках
тот же гудящий бомбардировщик,
летящий неведомо что бомбить.
И сильно хочется пить.

V
В городках Новой Англии, точно вышедших из прибоя,
вдоль всего побережья, поблескивая рябою
чешуей черепицы и дранки, уснувшими косяками
стоят в темноте дома, угодивши в сеть
континента, который открыли сельдь
и треска. Ни треска, ни

сельдь, однако же, тут не сподобились гордых статуй,
невзирая на то, что было бы проще с датой.
Что касается местного флага, то он украшен
тоже не ими и в темноте похож,
как сказал бы Салливен, на чертеж
в тучи задранных башен.

Духота. Человек на веранде с обмотанным полотенцем
горлом. Ночной мотылек всем незавидным тельцем,
ударяясь в железную сетку, отскакивает, точно пуля,
посланная природой из невидимого куста
в самое себя, чтоб выбить одно из ста
в середине июля.

Потому что часы продолжают идти непрерывно, боль
затухает с годами. Если время играет роль
панацеи, то в силу того, что не терпит спешки,
ставши формой бессоницы: пробираясь пешком и вплавь,
в полушарьи орла сны содержат дурную явь
полушария решки.

Духота. Неподвижность огромных растений, далекий лай.
Голова, покачнувшись, удерживает на край
памяти сползшие номера телефонов, лица.
В настоящих трагедиях, где занавес -- часть плаща,
умирает не гордый герой, но, по швам треща
от износу, кулиса.

VI
Потому что поздно сказать 'прощай'
и услышать что-либо в ответ, помимо
эха, звучащего как 'на чай'
времени и пространству, мнимо
величавым и возводящим в куб
все, что сорвется с губ,

я пишу эти строки, стремясь рукой,
их выводящей почти вслепую,
на секунду опередить 'на кой?',
с оных готовое губ в любую
минуту слететь и поплыть сквозь ночь,
увеличиваясь и проч.

Я пишу из Империи, чьи края
опускаются в воду. Снявши пробу с
двух океанов и континентов, я
чувствую то же почти, что глобус.
То есть дальше некуда. Дальше -- ряд
звезд. И они горят.

Лучше взглянуть в телескоп туда,
где присохла к изнанке листа улитка.
Говоря 'бесконечность', в виду всегда
я имел искусство деленья литра
без остатка на' три при свете звезд,
а не избыток верст.

Ночь. В парвеноне хрипит 'ку-ку'.
Легионы стоят, прислонясь к когортам,
форумы -- к циркам. Луна вверху,
как пропавший мяч над безлюдным кортом.
Голый паркет -- как мечта ферзя.
Без мебели жить нельзя.

VII
Только затканный сплошь паутиной угол имеет право
именоваться прямым. Только услышав 'браво',
с полу встает актер. Только найдя опору,
тело способно поднять вселенную на рога.
Только то тело движется, чья нога
перпендикулярна полу.

Духота. Толчея тараканов в амфитеатре тусклой
цинковой раковины перед бесцветной тушей
высохшей губки. Поворачивая корону,
медный кран, словно цезарево чело,
низвергает на них не щадящую ничего
водяную колонну.

Пузырьки на стенках стакана похожи на слезы сыра.
Несомненно, прозрачной вещи присуща сила
тяготения вниз, как и плотной инертной массе.
Даже девять-восемьдесят одна, журча,
преломляет себя на манер луча
в человеческом мясе.

Только груда белых тарелок выглядит на плите,
как упавшая пагода в профиль. И только те
вещи чтимы пространством, чьи черты повторимы: розы.
Если видишь одну, видишь немедля две:
насекомые ползают, в алой жужжа ботве, --
пчелы, осы, стрекозы.

Духота. Даже тень на стене, уж на что слаба,
повторяет движенье руки, утирающей пот со лба.
Запах старого тела острей, чем его очертанья. Трезвость
мысли снижается. Мозг в суповой кости
тает. И некому навести
взгляда на резкость.

VIII
Сохрани на холодные времена
эти слова, на времена тревоги!
Человек выживает, как фиш на песке: она
уползает в кусты и, встав на кривые ноги,
уходит, как от пера -- строка,
в недра материка.

Есть крылатые львы, женогрудые сфинксы. Плюс
ангелы в белом и нимфы моря.
Для того, на чьи плечи ложится груз
темноты, жары и -- сказать ли -- горя,
они разбегающихся милей
от брошенных слов нулей.

Даже то пространство, где негде сесть,
как звезда в эфире, приходит в ветхость.
Но пока существует обувь, есть
то, где можно стоять, поверхность,
суша. И внемлют ее пески
тихой песне трески:

'Время больше пространства. Пространство -- вещь.
Время же, в сущности, мысль о вещи.
Жизнь -- форма времени. Карп и лещ --
сгустки его. И товар похлеще --
сгустки. Включая волну и твердь
суши. Включая смерть.

Иногда в том хаосе, в свалке дней,
возникает звук, раздается слово.
То ли 'любить', то ли просто 'эй'.
Но пока разобрать успеваю, снова
все сменяется рябью слепых полос,
как от твоих волос'.

IX
Человек размышляет о собственной жизни, как ночь о лампе.
Мысль выходит в определенный момент за рамки
одного из двух полушарий мозга
и сползает, как одеяло, прочь,
обнажая неведомо что, точно локоть; ночь,
безусловно, громоздка,

но не столь бесконечна, чтоб точно хватить на оба.
Понемногу африка мозга, его европа,
азия мозга, а также другие капли
в обитаемом море, осью скрипя сухой,
обращаются мятой своей щекой
к элекрической цапле.

Чу, смотри: Алладин произносит 'сезам' -- перед ним золотая груда,
Цезарь бродит по спящему форуму, кличет Брута,
соловей говорит о любви богдыхану в беседке; в круге
лампы дева качает ногой колыбель; нагой
папуас отбивает одной ногой
на песке буги-вуги.

Духота. Так спросонья озябшим коленом пиная мрак,
понимаешь внезапно в постели, что это -- брак:
что за тридевять с лишним земель повернулось на бок
тело, с которым давным-давно
только и общего есть, что дно
океана и навык

наготы. Но при этом -- не встать вдвоем.
Потому что пока там -- светло, в твоем
полушарьи темно. Так сказать, одного светила
не хватает для двух заурядных тел.
То есть глобус склеен, как Бог хотел.
И его не хватило.

X
Опуская веки, я вижу край
ткани и локоть в момент изгиба.
Местность, где я нахожусь, есть рай,
ибо рай -- это место бессилья. Ибо
это одна из таких планет,
где перспективы нет.

Тронь своим пальцем конец пера,
угол стола: ты увидишь, это
вызовет боль. Там, где вещь остра,
там и находится рай предмета;
рай, достижимый при жизни лишь
тем, что вещь не продлишь.

Местность, где я нахожусь, есть пик
как бы горы. Дальше -- воздух, Хронос.
Сохрани эту речь; ибо рай -- тупик.
Мыс, вдающийся в море. Конус.
Нос железного корабля.
Но не крикнуть 'Земля!'.

Можно сказать лишь, который час.
Это сказав, за движеньем стрелки
тут остается следить. И глаз
тонет беззвучно в лице тарелки,
ибо часы, чтоб в раю уют
не нарушать, не бьют.

То, чего нету, умножь на два:
в сумме получишь идею места.
Впрочем, поскольку они -- слова,
цифры тут значат не больше жеста,
в воздухе тающего без следа,
словно кусочек льда.

XI
От великих вещей остаются слова языка, свобода
в очертаньях деревьев, цепкие цифры года;
также -- тело в виду океана в бумажной шляпе.
Как хорошее зеркало, тело стоит во тьме:
на его лице, у него в уме
ничего, кроме ряби.

Состоя из любви, грязных снов, страха смерти, праха,
осязая хрупкость кости', уязвимость паха,
тело служит в виду океана цедящей семя
крайней плотью пространства: слезой скулу серебря,
человек есть конец самого себя
и вдается во Время.

Восточный конец Империи погружается в ночь -- по горло.
Пара раковин внемлет улиткам его глагола:
то есть слышит собственный голос. Это
развивает связки, но гасит взгляд.
Ибо в чистом времени нет преград,
порождающих эхо.

Духота. Только если, вздохнувши, лечь
на спину, можно направить сухую речь
вверх -- в направленьи исконно немых губерний.
Только мысль о себе и о большой стране
вас бросает в ночи от стены к стене,
на манер колыбельной.

Спи спокойно поэтому. Спи. В этом смысле -- спи.
Спи, как спят только те, кто сделал свое пи-пи.
Страны путают карты, привыкнув к чужим широтам.
И не спрашивай, если скрипнет дверь,
'Кто там?' -- и никогда не верь
отвечающим, кто там.

XII
Дверь скрипит. На пороге стоит треска.
Просит пить, естественно, ради Бога.
Не отпустишь прохожего без куска.
И дорогу покажешь ему. Дорога
извивается. Рыба уходит прочь.
Но другая, точь-в-точь

как ушедшая, пробует дверь носком.
(Меж собой две рыбы, что два стакана).
И всю ночь идут они косяком.
Но живущий около океана
знает, как спать, приглушив в ушах
мерный тресковый шаг.

Спи. Земля не кругла. Она
просто длинна: бугорки, лощины.
А длинней земли -- океан: волна
набегает порой, как на лоб морщины,
на песок. А земли и волны длинней
лишь вереница дней.

И ночей. А дальше -- туман густой:
рай, где есть ангелы, ад, где черти.
Но длинней стократ вереницы той
мысли о жизни и мысль о смерти.
Этой последней длинней в сто раз
мысль о Ничто; но глаз

вряд ли проникнет туда, и сам
закрывается, чтобы увидеть вещи.
Только так -- во сне -- и дано глазам
к вещи привыкнуть. И сны те вещи
или зловещи -- смотря кто спит.
И дверью треска скрипит.

1975


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією
Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2020-07-26 19:43:11
Переглядів сторінки твору 1333
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.815 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.418 / 5.31)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.761
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ
Автор востаннє на сайті 2021.10.18 20:03
Автор у цю хвилину відсутній