Моя бентего, більше не побачиш
одчаю, суму і очей нудних.
Я думала враз хлине дощ, одначе -
ні краплі, ні сльозини, вітер стих.
Затишшя навкруги і не шелесне,
блаженний спокій серце сповива,
і засіває забуття чудесне,
паєтками не зронені слова.
Ні погляду, ні звуку, ані слова,
в душі пустельній висохла ріка.
Лише ялиця коле гонорова,
голками простір - маківка струнка.
Хмарина висне, ллє журбу свинцеву
у житнє море стиглих колосків.
Минулої краси життєве древо,
скидає на поталу відболів,
кленовий лист зотлілий передчасно
від спеки бурштинової жаги.
Чому ж тутешнє калинове щастя,
гірка печаль мені ще до снаги?

28.07.2020р.