Хан Куря хитрий, справжній, син степів,
Він голови дарма не підставляє,
Коли потрібно – не жаліє слів,
А коли треба – вовком налітає.
Тут тільки так і можна виживати,
Бо у степу своїх – чужих нема.
Хто не навчивсь хитрити і вбивати,
На долю сподіватися дарма.
А він уміє. На рожен не лізе.
Терплячості йому не позичать.
Своє він завжди, безумовно, візьме
І того в нього вже не відібрать.
Як печеніги крізь хазарів рвались,
Щоб у степах оцих запанувать,
Його стада спокійна кочували.
Він не спішив у бійку устрявать.
І дочекався. Доки князь Куяби,
Невідомий тоді ще Святослав,
Своїм набігом так хозар ослабив,
Що печенігам вільний шлях проклав.
Він був найпершим, хто з кочів’їв знявся,
Свої стада у ці степи погнав,
Найкращі пасовища сподівався.
Собі забрати. І – таки забрав.
На берегах стрімкого Борисфену,
Понад Сутенню в низині заплав
Його стада пасли траву зелену,
А він їх спокій вірно вартував.
Робив, бува, набіги до порогів,
Коли купці там валкою ішли.
Брав відступне, коли траплялась змога,
Чи грабував, коли слабкі були.
Проте розбоєм не займавсь постійно –
Нащо купців дарма лише лякать,
Бо ж можна втратить приробіток вірний,
Та й гнів у князя русів викликать.
Тож пас стада, бува, сусідів шарпав,
Тих , що послабші, звісно же , були.
У пастку жодну поки що не втрапив,
Бо його боги, мабуть, берегли.
Коли дізнався, що з великим військом
Вниз по річці прямує Святослав,
Відвів свій рід, не став під ноги лізти.
В степу далеко все перечекав.
І не тому, що надто вже боявся.
Міг би пошарпать трохи уночі.
Та гарну здобич взять не сподівався:
Хто ж бере злато у похід йдучи?
От коли військо буде йти додому,
Ослаблене, обтяжене добром,
Тоді й потрібно буде думать йому,
Як би своє поповнити шатро.
Усі роди в степу наполошились,
Ловили кожну звістку із війни,
Коней сідлали, по степу носились,
Немов чекали на сигнал вони.
Як тільки звістка про поразку русів
З країв далеких досягне степів,
Тоді вони в Куябу увірвуться
І наберуть хто і чого хотів.
Та час ішов, але утішна звістка
Так печенізьких вух не досягла.
І б’ють копитом коні печенізькі,
І ніяк не робляться діла.
Аж тут говорять: із країв ромейських
Прибули в степ багаті посланці.
Почали із ханами мову вести
Які багатства ждуть їх на Русі.
Що Святослав устряв в війну надовго,
А Русь лежить беззахисна зовсім.
Хіба нічого не говорять боги
Аби випадком скористатись цим?
А цар ромейський ще й за це заплатить.
Він дуже щедрий, той ромейський цар.
А в нього срібла й золота багато.
І все то за один лише удар.
Чи треба було ханів умовляти?
Вони й самі вже думали про це.
Знялися орди, щоб на Русь помчати.
Він теж тоді не вдарив в грязь лицем.
Але поки Куябу всі обсіли
Й чекали, поки місто упаде,
Він у Поросі пошарпав уділи
І в степ. Не ждав, поки біда прийде.
І та прийшла. Князь з військом повернувся,
В степах знайшов пожадливих хонів,
Багато хто свого і то позбувся,
Не те щоб у Куябі щось нажив.
А Куря з того також скористався
І поживився з їхнього добра.
Чого б і ні? Якщо випадок стався
І вдала надто випала пора.
Йому все рівно: печеніги; руси,
Ромеї угри. Степ не розбирав.
Дивився добре: ледве хто спіткнувся,
Відразу налітай і оббирай.
Та Святослав в Русі не засидівся
І знов подався з військом на війну.
Летіли звістки, як він добре бився,
Як його цар ромейський завернув.
Десь Святослав в фортеці зачинився
І там постійні велися бої.
Але ніхто їх ханів не рішився
Напасти знов на його краї.
І тут прибули посланці ізнову
З якогось Переславиця чи де.
З ханами нову почали розмову,
Що Святослав з малим загоном йде.
Все його військо степом повертає.
А він пливе угору по ріці
І ще з собою гарну здобич має,
Одних перстнів з десяток на руці.
Чого б то печенігам не зустріти
Біля порогів стомлений загін?
Могли б своїх загиблих відомстити.
Навряд чи опір сильний вчинить він.
Усі хани як з глузду поз’їздили:
Із гиком, свистом до порогів мчать.
Всі береги, як коршуни обсіли.
Дурних таких доводилось стрічать.
Ну, звісно, ледь помітивши загрозу,
Князь Святослав в пороги не пішов.
Подався вниз рікою. Й на морози
В Білобережжі прихисток знайшов.
Потовкшись дарма, хани відступили
І на зиму до моря подались.
Та Куря хитрий. В нього вдосталь сили,
Тож зимувати тут таки лишивсь.
Він добре знав, що тільки крига скресне,
А у степу ще кінь не пробіжить,
Знов сядуть руси у човни на весла
І вже ніщо не може їх спинить.
Тож зиму всю терпляче ждав удачу
Хоч і померзнуть у степу прийшлось,
Але боги віддячили терплячість.
Весна нарешті сталася. І ось
Сторожа повідомила, що знизу
Від моря показалися човни.
Та Куря русам на очі не лізе,
Хай у безпеці чуються вони.
Флотилія до острова пристала,
Що його Хортичь звикли називать.
Всі в ніч поснули і сторожа спала,
Як Куря наказав своїм почать.
Тихенько коні в воду уступили.
Ні шереху,ні шелесту навкруг.
Протоку нешироку переплили
І швидко оточили сонний луг.
І лиш тоді зненацька налетіли
На сплячий табір. І різня пішла.
Відразу руси і не зрозуміли,
Яка це саме напасть їх знайшла.
Щоправда, бій був довгий і жорстокий.
Ці руси вміють битись до кінця.
Хоч їх і залишилось зовсім трохи,
Та видно молодець до молодця.
Сам Куря в бійку, звісно ж, не улазив
Лиш поглядав на все зі сторони.
Він бачив, як відходять руси разом,
До скелі притискаються вони.
Сам князь нічим від всіх не вирізнявся
І Куря зразу його і не взнав.
Хіба що чуб здоровий теліпався
Та перстень гарний на руці блищав.
Поволі піднімалось сонце в небі,
Коли упав останній Святослав.
Устиг багато вкласти кругом себе
Із рук меча свого не випускав.
Лише тоді під’їхав хан до нього,
Туди, де князя голова лягла.
Так, справді, витязь, хай дарують боги,
Та хитрість силу все ж перемогла.
Сам Куря мужність й силу поважає
І щоб вони йому передались,
Він мати чашу з черепа бажає.
Такі уже часи були колись.
І череп князя, в золото окутий,
Ще довго Курі чашею служив.
А через нього й Куря не забутий,
А не за те, що славно він прожив.