У степу широкім, вольнім козаки гуляли,
Серед степу, серед поля орду чатували.
Орда люта татарськая неспішно збиралась,
Чамбулами й загонами по ярах ховалась.
Як зібралося багато татарського війська,
Отоді уже всі разом в похід подалися.
Йшла орда в великій силі, степ-траву топтала
За собою широченну сакму залишала,
В усі сторони летіли татарські чамбули,
Щоб козацькії застави вічним сном заснули.
Налетіли , наче круки, на козацьку чату,
Ледве встигли козаченьки шаблі похапати.
На високій на могилі закипіла січа,
Бились люто козаченьки з ворогом одвічним.
«Помремо, - усі кричали, - Та не піддамося!
Ні татар, ні, навіть, смерті, ми не боїмося!»
«Та померти – то не штука,- отаман озвався,-
Та потрібно, щоб хто-небудь у живих зостався,
Як помрем , то хто ж козакам про орду розкаже,
Бо інакше Україна під копита ляже.
Знов сплюндрують тата рове землю аж до Львова,
Знов сп’яніє Україна з пролитої крові.
Тож давайте, мої други, вдаримо оружно.
Усі разом натиснемо на татарву дружно.
Може комусь-таки вдасться вирватись на волю,
А в степу нехай впіймають, у широкім полі.»
І рвонули козаченьки з могили у поле,
Повалилися татари із коней додолу.
А козаки кіньми топчуть, шаблями рубають,
Крізь орду собі дорогу у степ пробивають.
Ось і поле. Коні бистрі винесли козаків,
Попереду степ широкий, татарва позаду.
Розлетілись козаченьки лавою по полю.
На коней тепер надія на щасливу долю.
І татари похопились, услід їм помчали,
Натягають свої луки, аркани дістали.
А у кожного по двоє та по троє коней.
Не втекти козакам, видно, від татар ніколи.
Все погоня ближче й ближче, хриплять коні в спину.
Отаман гука одному: «Гони без упину!
Поспішай, лети як сокіл та вужем звивайся,
До Січі як лише можеш, але добирайся.
Донеси сю звістку чорну. Хай готують стрічу,
Хай збираються походом усією Січчю!»
А сам крикнув: «Пугу-пугу!» і витяг шаблюку
І козаки за ним слідом взяли шаблі в руки.
Розвернули козаченьки коней стріч татарам
І, як сокіл, стрій козацький, на татар ударив.
Коні здибились, зіткнувшись,і герць розпочався,
Тільки шаблі миготіли й пил стовпом здіймався.
Крики, стогони, прокляття і «Алла!» , і «Слава!».
Але що то тих козаків на таку ораву?
Хоч десятками татари на траву летіли
Та й козацьке не однеє валилося тіло.
Усе менше козаченьків. Татари гелгочуть,
Хоч одного та живого захопити хочуть.
Вже аркани засвистіли та не сплять козаки,
Один одному рубають кляті мотузяки.
Ось один уже лишився отаман єдиний,
А навколо тьма татарів кружляє невпинно.
Засвистіло із десяток арканів навколо,
Спеленали отамана, як дитину кволу.
Татарва загелготіла радісно від того,
Ізтягнули козаченька з коня вороного.
Ізтягнули, роздягнули й поряд на могилі
Козарлюгу бойового на кіл посадили.
Подививсь козак на північ помутнілим оком
І побачив, чи здалося у степу широкім
Ледь видніється козацький жупан, малиніє.
Значить встигне, добереться, поміч підоспіє.
Не гуляти орді лютій та й по Україні,
Не топтати малих діток ординськими кіньми.
І всміхнувся козарлюга з високої палі,
Аж татари з переляку зеленими стали.
Бо ж вони собі чекали стогону та крику
А щоб сміху?! Та такого не було одвіку.
Хутко скочили на коні та й ноги у руки,
А козака залишили помирати в муках.
Не дійшла до України орда того року,
Пошарпали її в полі козаки нівроку.
І тікали ті ординці аж до Перекопу,
Гнали коней, заганяли, увесь шлях галопом.
А козаки проводжали та все примовляли:
«Не ходіть на Україну. Вас туди не звали!»
На могилі на високій козацька могила,
В ній уся козацька чата навіки спочила.
Ідуть шляхом козаченьки,то шапки знімають,
Своїх вірних побратимів зазвичай вітають:
«Спіть спокійно, побратими,ви своє зробили,
А ми будемо продовжувать ваше святе діло.
Захистимо Україну від лиха й напасті,
Щоб було на Україні лиш добро та щастя!»