Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.29
18:54
ІІ. НІЧНИЙ ДІАЛОГ У САДУ
Травнева ніч опустилася на Київ, густа й тепла, напоєна ароматами рясного весняного цвіту. Пахло молодим листом, розімлілою від денного сонця землею та солодким, п’янким бузком. Світло місяця сріблило високі дахи княжого терем
2026.05.29
17:48
Сліпуче сяйво й тінь жадана,
І не від світу цього Ти.
Ти, – як сполучна ланка, дана –
До Неба людству дорости.
Довершеність – Твоє наймення,
Призначена Ти стати – Всім.
Тебе втрачати – щемка темінь.
І не від світу цього Ти.
Ти, – як сполучна ланка, дана –
До Неба людству дорости.
Довершеність – Твоє наймення,
Призначена Ти стати – Всім.
Тебе втрачати – щемка темінь.
2026.05.29
16:51
вутлому до війни
спокою серце сниться
б'єш по рядку
дзвенить
слово з чорнил
і криці
ділена на пайки
спокою серце сниться
б'єш по рядку
дзвенить
слово з чорнил
і криці
ділена на пайки
2026.05.29
11:45
Я кричу відчайдушно до світу:
"Люди, люди, почуйте мене!"
Світ, що створений із малахіту,
Упаде в небуття кам'яне.
Не дістанеш від неба привіту,
Тільки град упаде в каберне.
Ти кричиш відчайдушно, безмовно
"Люди, люди, почуйте мене!"
Світ, що створений із малахіту,
Упаде в небуття кам'яне.
Не дістанеш від неба привіту,
Тільки град упаде в каберне.
Ти кричиш відчайдушно, безмовно
2026.05.29
11:41
То тиха, то хвилююча безмежжям
Мелодія морська під сонячним прицілом.
І чайки ніби крилами мережать...
Пливуть у небі хмарок яснії вітрила...
Душа хвилюється, мов свіжість моря.
Новий чийсь серф вже набирає драйву швидкість.
У захваті від вільного
Мелодія морська під сонячним прицілом.
І чайки ніби крилами мережать...
Пливуть у небі хмарок яснії вітрила...
Душа хвилюється, мов свіжість моря.
Новий чийсь серф вже набирає драйву швидкість.
У захваті від вільного
2026.05.29
11:26
…чим скарб ховати до засік
з непересічними дарами
вже краще бігати дворами
в ранковий час під телевік,
за мить до видимого «хай»,
коли закоханість вразлива
у стрекотіння полохливих
з непересічними дарами
вже краще бігати дворами
в ранковий час під телевік,
за мить до видимого «хай»,
коли закоханість вразлива
у стрекотіння полохливих
2026.05.29
06:25
Дощик рясно кропить
Навесні грядки, -
Мокнуть стебла кропу
Й буряків листки.
Всюдисущі краплі
Втратили число, -
Вся земля набрякла
І блищить, як скло.
Навесні грядки, -
Мокнуть стебла кропу
Й буряків листки.
Всюдисущі краплі
Втратили число, -
Вся земля набрякла
І блищить, як скло.
2026.05.29
06:25
адже травень наймагічніша пора року · вона каже пішли в парк полупаємо на людей · ще ми винаймаємо хату в старому районі на одному з верхніх поверхів а вікна як раз у бік парку й на ближньому обрії чортове колесо на неботлі · при вхідній брамі парковій ст
2026.05.29
00:24
Не кричи ура, поки з бункера не виліз.
Є чимало людей злопам'ятних, та не чути щось про добропам'ятних.
У бункері путіну добре, та в землі було б краще.
Погано, коли мізки запливають жиром, але значно гірше, коли мізки запливають ненавистю.
2026.05.28
23:42
І. ВЕСНА У ГАРДАРИЦІ
Коли на подвір’я великого князя вперше ступив цей чужинець, Київ потопав у білому цвіті садів. Юний норвезький принц Гаральд, який щойно втік від смерті та поразки на батьківщині, мав у кишенях лише вітер, а в руках
2026.05.28
22:31
Не смішно
Сумує земля за колгоспами,
Читацька громада – за чтивом.
Болюче, з жалями незносними
Сумує земля за колгоспами.
Величчям і справами хосними
Сумує земля за колгоспами,
Читацька громада – за чтивом.
Болюче, з жалями незносними
Сумує земля за колгоспами.
Величчям і справами хосними
2026.05.28
17:32
Як цар отой дурнуватий, що Грозним прозвали,
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«
Убив сина, то ще двоє йому спадкували.
Пришелепкуватий Федір правив після нього,
А Дмитра, на оту пору ще зовсім малого,
Вбили в Угличі. Тож Федір, коли став вмирати,
То нікому було владу свою передати.
«
2026.05.28
16:30
Ти говориш: тепер інше місто поглине твій розпач,
і що вулиці інші дарують впокій-забуття,
тільки місто твоє прийде слідом туди за тобою,
і квартали ті самі зустрінуть твою сивину.
То невже всі утечі даремні, а прагнення хибні,
бо вагомі лише особист
і що вулиці інші дарують впокій-забуття,
тільки місто твоє прийде слідом туди за тобою,
і квартали ті самі зустрінуть твою сивину.
То невже всі утечі даремні, а прагнення хибні,
бо вагомі лише особист
2026.05.28
16:25
Інтро *
(Сем Катлер):
“Здається, все, як треба . . . Чи ви готові? . . . Вибачте затримку. . .
“Усі готові до наступного виступу? . . . Чи готовий ти, Нью-Йорку?
Найбільша група, що грає в Нью-Йорку за останні роки . . .
“Вони провідали Західне у
(Сем Катлер):
“Здається, все, як треба . . . Чи ви готові? . . . Вибачте затримку. . .
“Усі готові до наступного виступу? . . . Чи готовий ти, Нью-Йорку?
Найбільша група, що грає в Нью-Йорку за останні роки . . .
“Вони провідали Західне у
2026.05.28
16:05
У СВІТІ ІЗ КРИГИ І КРИЦІ...
У літописах суворої Півночі та на пергаментах золотоверхого Києва залишилися слова, які досі пахнуть морською сіллю, річковою прохолодою та гарячою кров’ю. Це історія про Єлизавету, старшу доньку Ярослава Мудрого, яку сканд
2026.05.28
15:05
На морі, де тяжіють схили,
де ні примовок, ні пісень,
де вічні брили, як могили,
на хвильку ліг спочити день.
Поблякли барви полудневі,
зчорніли скелі кам’яні.
Лиш тьмяним видивом – у мреві
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...де ні примовок, ні пісень,
де вічні брили, як могили,
на хвильку ліг спочити день.
Поблякли барви полудневі,
зчорніли скелі кам’яні.
Лиш тьмяним видивом – у мреві
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.05.14
2026.05.13
2026.04.29
2026.04.29
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
* * *
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
* * *
Відкрив він очі і побачив храм.
Не смерть, яку побачить сподівався
Й вже подумки зі світом цим прощався,
А храм, що золотом переливався.
І він згадав, усупереч рокам,
Таке ж видіння…Вигнаний із дому
Дядьками, він Варягію лишив,
Покинув все, чим ще до того жив
І в Русь далеку за моря поплив.
З добра всього лишилося при ньому
Лиш батьків хрест із золотим вінцем.
Єдина пам'ять чи єдина згадка.
Не збагатієш від такого спадку.
Та він удався норовом у батька,
Тож все вважав початком – не кінцем.
Вважав…аж доки буря налетіла,
Жбурляти стала кораблем легким.
То здійме вгору і ударить грім,
То прірва розверзеться попід ним
І тягне в неї неймовірна сила.
Тоді-бо страх Симона охопив.
Відчув він смерті дихання у спину
І став богів благати без упину,
Бо що він може – усього людина,
Безсила перед вироком богів.
Тоді уперше він й побачив храм:
Видіння раптом небом розлилося,
Немов з води і мороку звелося
І Симону на мить якусь здалося,
Що чує голос десь по небесам:
«Ось церква, що повинен ти звести
В ім’я і славу Матері Моєї
В землі чужій, що зробиться твоєю
І ти знайдеш вспокоєння із нею,
Пройшовши крізь дороги і світи…»
І храм цей знов перед очей його
Над полем, густо кровію политим
І Альтою, що кров не здатна змити.
Де половець, де руський – не злічити,
Лиш мертві і поранені кругом.
І він на смерть покірливо чекав,
А раптом храм…І спогад той неначе,
Щось розбудив. Хоч тіло з болю плаче,
Але душа стріпнулася, одначе.
І зціпив зуби, і поволі встав.
Смерть не здолає! Він повинен жить!
Він на землі не звів ще свого храму!
Адже життя не міряють роками
І не грошима, не безмовним крамом,
А тим, що здатен для людей лишить.
Не смерть, яку побачить сподівався
Й вже подумки зі світом цим прощався,
А храм, що золотом переливався.
І він згадав, усупереч рокам,
Таке ж видіння…Вигнаний із дому
Дядьками, він Варягію лишив,
Покинув все, чим ще до того жив
І в Русь далеку за моря поплив.
З добра всього лишилося при ньому
Лиш батьків хрест із золотим вінцем.
Єдина пам'ять чи єдина згадка.
Не збагатієш від такого спадку.
Та він удався норовом у батька,
Тож все вважав початком – не кінцем.
Вважав…аж доки буря налетіла,
Жбурляти стала кораблем легким.
То здійме вгору і ударить грім,
То прірва розверзеться попід ним
І тягне в неї неймовірна сила.
Тоді-бо страх Симона охопив.
Відчув він смерті дихання у спину
І став богів благати без упину,
Бо що він може – усього людина,
Безсила перед вироком богів.
Тоді уперше він й побачив храм:
Видіння раптом небом розлилося,
Немов з води і мороку звелося
І Симону на мить якусь здалося,
Що чує голос десь по небесам:
«Ось церква, що повинен ти звести
В ім’я і славу Матері Моєї
В землі чужій, що зробиться твоєю
І ти знайдеш вспокоєння із нею,
Пройшовши крізь дороги і світи…»
І храм цей знов перед очей його
Над полем, густо кровію политим
І Альтою, що кров не здатна змити.
Де половець, де руський – не злічити,
Лиш мертві і поранені кругом.
І він на смерть покірливо чекав,
А раптом храм…І спогад той неначе,
Щось розбудив. Хоч тіло з болю плаче,
Але душа стріпнулася, одначе.
І зціпив зуби, і поволі встав.
Смерть не здолає! Він повинен жить!
Він на землі не звів ще свого храму!
Адже життя не міряють роками
І не грошима, не безмовним крамом,
А тим, що здатен для людей лишить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
