Козача вдова Марія хутір в степу тримала,
Який король козакові надав за пролиту кров.
Вдова козача Марія три сина-соко́ла мала,
Схожих, як три краплини – Андрій, Микола й Петро.
Була вона жінка гарна і добра, і працьовита,
А що молода вдовою, так то не її вина.
Багато тоді у краї лишалось у вдовах жити,
Бо ж навкруги вирувала, вважай, постійна війна.
Татари ясир шукали тоді в українських селах
І ляхи уже поча́ли під себе усе гребти.
Козача ж вдова Марія завжди привітна, весела,
Нікому не відмовляла, як в змозі допомогти.
У полі, в дворі і в хаті щодень вона працювала,
З мушкетом вправлялась добре, ще батько її навчив.
Але й січове козацтво про неї не забувало,
Бо ж був чоловік поважним, шанованим на Січі.
Росли, як з води синочки на радість матусі рідній,
Вже їй і по господарству старалися помогти.
Та ж пам’яті чоловіка повинні були буть гідні
Й відправились в Запорожжя, щоб там навчання пройти.
Вернулись за кілька років всі три високі та гарні.
Не може від них матуся очей своїх відвести.
Її надії і мрії були, як видно, не марні,
Бо ж їй удалось одною таких синочків зростить.
А схожі ж, як три краплини, сама ледве розрізнила
Де то Петро, де Микола, а де на мазунчик Андрій.
Фігурою всі у батька, вчувається його сила,
А очі її блакитні… Не сумно вже їй одній.
Та ж їм уже й не сидиться удома побіля мами.
Вони усі три готові іти Вітчизні служить.
Не хочуть в землі длубатись, їм мріється козаками,
Аби їх татусь із неба поглянув й міг порадіть.
Петро подався в надвірні служить до князів Острозьких,
Микола до реєстрових вписався до козаків.
Андрій же на Січ подався, щоб на берегах дніпровських
Продовжити справу, котра була тут ще од віків.
Жилось в Україні тяжко, а далі ще тяжче стало,
Коли узялися ляхи добро не своє ділить.
Спочатку магнати ляські всі землі кращі забрали,
А потім дрібнота всяка примчала, щось ухопить.
Колись іще вільні землі зненацька панськими стали.
Хто вільним був хліборобом, чиєюсь власністю став.
Прийшли і ні в кого згоди на те усе не питали,
Бо ж польський шляхтич, вважали на те повне право мав.
Петро у князів Острозьких служив у сотні надвірній.
Були на той час Острозькі не ті вже, що князь Василь.
Все більше на ляхів схожі, змінили мову і віру,
Щоб край рідний захищати, не докладали зусиль.
Якось Петра сотник кличе, чи хто не слуха поглянув:
- Ти бачив, тут гарували якіїсь польські пани?
Тепер вже геть подалися… Я чув, як один з них сп’яну
Хваливсь, що забрати хутір козацький хочуть вони.
Якиїсь панок Пшибенський зібрав підпанків ораву ,
Отримав від воєводи на землі оті папір.
Тепер, говорить, на землі ті має він повне право.
Я думаю, хлопче, часом не твій то батьківський двір?
Петро не довго і думав, коня осідлав й подався.
Хотів на шляху догнати отой розбійний загін.
Та так і не зміг, хоч шляхом без перепочинку гнався.
А вже недалеко дому дим чорний побачив він.
Коли влетів на подвір’я, жахливу картину бачить:
Лежить вже мертва матуся, мушкет тримає в руці.
Панки попід стіни тулять та озираються лячно,
А двоє посеред двору. Мабуть, вже не встануть ці.
В Петрові кров зашуміла, він вихопив шаблю миттю
І заходився рубати, не дивлячись: пан чи ні.
А ті хто куди щурами. Бо хто ж ризикне спинити
Коза́ка, як той при шаблі та ще й на баскім коні.
Панок, головний, напевно, щось там верещить з-за плоту.
Петро коня розвертає аби дістати того.
Та звідти лунає постріл…Зна куля свою роботу
І в саме козаче серце вона влучає його.
Упав коневі під ноги, закривши навіки очі.
Але пани іще довго не сміли і підійти.
Нарешті отой, що стрілив, хоча й не надто охоче,
Наблизився до козака, ногою торкнув: «Гей,ти!»
Побачивши, що то й мертвий, він став над коза́ком гордо,
Дивіться, мовляв, як треба себе з тим бидлом вести́.
Тепер уже й інші вийшли, вже їх зупинити годі,
Взялися хвалити пана, дурниці всякі верзти.
Пшибенський, а то він саме, лишивши пахолків троє,
Подався чимдуж на Білу папери у суд подать.
Мовляв, на нього напали, а він боронився з боєм,
А так і в думці не мав він аби когось убивать.
Ледь-ледь осіла пилюка слідом за тими панами,
Як в хутір влетів Микола із шаблею наголо.
Він пахолків з хати вигнав на вулицю стусанами,
Велів їм розповідати, як саме все тут було.
Почувши, що пан від’їхав від хутора недалеко,
Знов сів на коня й подався, щоб зграю перехопить.
А ті по дорозі сіли ще й перекусили легко,
Бо ж, як шляхтичам, їм треба поїсти й вина попить.
Тут їх і настиг Микола. Пшибенський аж рот роззявив,
Коли побачив живого того, кого тільки вбив.
Тоді метнувся уліво, спіткнувся, метнувся вправо,
Адже таке не побачиш і між найстрашніших снів.
Микола ж не довго думав, узявся панів рубати,
Поки вони ще не встигли сховатись в ліску бігом.
Один упав на коліна та й став Миколі кричати,
Мовляв, то не я. Пшибенський он той – то й рубай його.
Микола услід метнувся, Пшибенського взяв за карка,
Жбурнув коневі під ноги та шаблею замахнувсь.
А той: «Невмирущий» - лише, неначе ворона карка.
Здавалось, що він од страху слова геть усі забувсь.
Там, де не поможе сила, там хитрість є і підступність.
До чесного бою стати ніхто із них не посмів.
Але, як побачив спину, то вистрілив в неї тупо
І, дивно – не промахнувся, хоч, навіть, очі закрив.
Не встиг Микола і шабля на голову не упала.
Скотився козак на землю і шаблю випустив з рук.
Пшибенський, як то побачив, хоч ноги іще дрижали,
Велів, щоб уже напевно, козака тягти на сук.
Коли змордоване тіло повисло на осокорі,
Ще довго пани стояли, боялись, щоб не ожив.
Коли ж упевнились, наче, манатки зібрали скоро
Та й подалися на Білу… В один із наступних днів
В покинутий мертвий хутір ввігналися запорожці.
Андрій залетів найперший на білім своїм коні.
Знайшли й поховали мертвих, лишили напис на дошці,
Хто саме й чому загинув та і по чиїй вині.
Ще кілька день перебули, та все на панка чекали.
Об’їздили всю округу, шукаючи хоч сліди.
Знайшли Миколине тіло, на хуторі поховали.
А пан як у воду канув, піди-но, спробуй, знайди.
Андрій на могилі братній помститись за смерть поклявся
І не зупинятись, доки панка того не знайде…
Та рік за роком минали, пан, навіть, не потикався
Нічого не було чути про того панка ніде.
Та ось, як наруга ляська, нарешті, народ дістала,
То спалахнуло зненацька вогнем Подніпров’я все.
Пани, покидавши лахи, у Річ чимскоріш втікали,
Боялись: народ у гніві їм голови вмить знесе.
Набігло панів до Польщі, про поміч усі волають,
Самі бо погамувати не в силах народний гнів.
Нехай бо владарі Речі туди війська направляють,
Аби володіння їхні не згинули геть в огні.
Зібравши війська, поволі Потоцький туди подався.
А слідом за ним і браві тепер вояки-панки.
І кожен своїм геройством весь час перед інших пхався,
Хоча воя́ка із нього, признатися, ніякий.
Між ними і пан Пшибенський геройством своїм хвалився.
Мовляв, власноруч убив він кількох таких зарізяк.
Та чомусь побіля війська той пан увесь час тулився
І випхати його далі ніхто би не зміг ніяк.
Нарешті біля Кумейок зустрілись в бою дві сили.
То козаки насідали та ляський табір товкли,
То потім уже поляки хід бою перехопили
І насідати на табір козацький розпочали.
У тій колотнечі лютій козацтво на смерть стояло.
У кого не було зброї, той дишло у руки брав.
Полякам від тої зброї добряче перепадало.
Аж ось і вечір спустився ледь видний крізь дим заграв.
Козацтво, зібравши сили, дісталося Боровиці.
А там в кількаденній битві поляки в кільце взяли.
І почались розправи, пішла лютувати криця,
Виловлювали поляки всіх, що на Січ не втекли.
Панки теж сміливі стали, взялися селян карати,
Це ж їм не на полі бою на шаблі ворожі йти.
Вигадували усякі селянам і кари, й страти
Аби свій страх у їх криках, нарешті перемогти.
Пшибенський також носився з такими ж, як сам «орлами»,
Шукав, на кому б зігнати свою невгасиму лють.
Хоча весь час озирався, щоб не дай Бог, з козаками
Й на мить не пересіклася його кривавая путь.
Та ж долю не оминути, хоч як би не намагався.
Якось великим загоном ввірвались вони в село.
Зігнали селян на площу, знайшли, коли хто ховався
І почали творити вже звичне криваве зло.
І тут, якось непомітно, козацький загін під’їхав.
Він саме був проривався з-під Чигирина на Січ.
І враз на площі великій зробилося тихо-тихо.
Хоча козаків з десяток, але не у тому річ.
Як тільки Пшибенський раптом ота́мана їх помітив,
Полізли на лоба очі і голос пропав, мабуть.
Хапатися став за серце та в остраху шепотіти
Одне лише: «Невмирущий!» і було найближчим чуть.
Андрій і шаблі не витяг, потреби в тому не було,
Бо пан Пшибенський без того під ноги коню зваливсь.
А всіх тих панів-героїв із площі, мов вітром здуло.
Один лише пан в пилюці лежати і залишивсь…
Із тих часів Невмирущим Андрій на Січі став зватись.
А згодом і одружився, в свій хутір жону привів.
Та скільки разів по тому за шаблю прийшлося братись
І скільки ще пережити кривавих в житті боїв.
А скільки їх невмирущих ставали до бою сміло,
Бо ж навкруги вирувала, вважай, постійна війна.
Мільйонами невмирущих країна свій шлях встелила,
Аби могли ми співати, що ще не вмерла вона.