Пожовкло волосся, мов листя кленове,
навколо очей ниточки променисті.
Бабуся потрапила в казку чудову,
їй так до лиця кольори падолиста.

Беретик із фетру, пальто старомодне,
в руках повідочок, коричнева сумка.
Вона пересічна, тутешня, природна,
як вицвілі сльози, роз'ятрена думка.

А поруч із нею грайливе створіння,
вихляє обрубком хвоста, цю дворняжку
колись підібрала у пору осінню,
скорботу холодну, коли було тяжко.

Усіх поховала в сиру домовину -
єдиного сина, сестру, чоловіка.
Гіркої печалі одвічну провину
самій залишилось сьорбати до віку.

А песик її відбіжить погуляти
і знов повернеться захеканим, наче,
боїться згубити дорогу до хати,
й поглянути вкотре чи бабця не плаче.

Ні! Сонячний зайчик в очах волошкових,
виблискує ніжністю і оксамитом.
Так щемно, зворушливо і калиново
старенька прощається з бабиним літом.

26.10.2020р.