Застигла від болю пилипівська ніченька чорна,
А в хаті всі вікна посліпли, снігами он їх замело.
У повітці змовкли давно вже не труджені жорна,
Бо голод прийшов у моє слобожанське село.

Немає у матері нині для діток зернини,
Одну картоплинку щоранку вже ділить на всіх.
О, скільки таких матерів у моєї країни,
Убиті чужими, яким не відомо про гріх!..

Донині живуть поміж нас всі оті людолови,
Вбивають між нами ворожий, голодний свій клин.
Хоч ми, піднялися з колін, але знову і знову
Онук на заваді стає кадебешний чи син.

Невже ми приречені в муках назавжди прожити,
Хоча засіваєм поля, та кому ті хліба?
Росте, визріває у полі в нас житечко-жито…
Війна на Донбасі, тарифи і ковід… Журба…
25.11.2020