Пригадалося все, що було
Сумом, радістю у душі.
Що відснилося, промайнуло,
Залишивши терпкі вірші.

Притомилося серце битись
Через років незгойний щем.
Зостається лише змиритись
Із холодним осіннім дощем.

Хай немає мені прощення
За розтрачені ночі, дні...
Я заради тих митей натхнення
Переходив шляхи земні.

І, бувало, себе згубивши
Поміж томних, чіпких суєт,
Все ж вертав до квітучих вишень,
Мов з далеких, чужих планет.

Я знаходив нове начало,
Нову сутність, нову́ жагу,
І по-но́вому слово звучало
Споглядаючи мить благу.

Розквітала росиста дорога
Під чаруючі трелі рим,
І душа осягала Бога,
Ницих мислей зітерши грим.