Для чого ти мовчиш ? Мовчанням лютим,
Себе катуєш долю клянучи.
Життя не мислиш вільним і розкутим,
Бредеш у світ обкраденим, забутим...
Мовчи і далі, далі ще мовчи...

Твоє мовчання – золото для того,
Хто знахабнів до крайньої межі.
В тобі він бачить холуя німого,
З усіх сторін обдертого, нагого,
Що й не такі ще стерпить грабежі.

Ти як билина зім’ята вітрами,
Котрі несуться із усіх сторін.
Байдужі їм твої щоденні драми,
Вони з’їдять і ті сирітські грами,
Зжеруть не полишивши ні пір’їн.

А ти мовчиш... Хто ж виступить супроти
Тотальних, неприхованих злодійств ?
В собі раба не здатен побороти,
В час ро́згулу зухвалості, підлоти,
Як станеш на заваді згубних дійств ?

У немочі – мов у глухій темниці,
У розпачі – мов у смертельній млі,
Мутніє ум, темнішають зіниці.
Звитяжних літ жовто-блакитні птиці,
Летять від материнської землі...

Минає час, просвітлення немає.
Отямся, брате ! Нащо та печаль !?
Та журбота́, що душу розпинає…
У світі тім, де швидко все минає,
Ти до свого, до рідного причаль !

Жени з думок гнітюче злободення !
До спротиву давно зове труба !
Почуй її священні одкровення !
Проймися духом віри і натхнення !
Пора із себе вигнати раба !