Не видно, а вúдко – гуцульська у цім висота,
Бажання собі задивлятися вище і вище,
А потім із гір – у долину, легка простота,
Але це не все, бо на світі незатишно, хвища.

Рвонути в Европу – найближче, де злóті й пани,
Гуцульському пану вони ж то не рівня іздавна,
І навіть отам, на Мазурах, де щедрі лани,
Гуралі * свої – яко пасерби дикого фавна.

Спуститися з гір – це потреба, рідіють ліси;
Вовки по-колишньому теж завивати не можуть,
Вони за гуцулами з давньої горе-краси
Пішли у Европу, де лігвище є і сторожа.

Я можу сміятися: диво, ганьба і абсурд!
Гуцулу і звіру від цього ні жарко ні парко.
Бо цінять майдани, поета – не слухає гурт,
А влада – звичайна: усістися хоче на карку.

Я з тими гуцулами в Польщі, – о нене моя! –
Відчув: Україна про нас усвідомлено бреше,
І цінять не вдома, а на чужині, у краях,
Де ми – тимчасові, птахами присіли на шлях,
І шлях той, не наш, пообступлено знаками верші...
А далі – хрести. Це, можливо, не зле. Бо уперше.

* ґуралі – польські гуцули, горяни.